Загрузка ...
Днями у Кіровограді відбулася науково-практична конференція «Становлення паліативної і хоспісної медицини в Україні та Кіровоградській області». Її ініціатором та головним організатором виступив обласний онкологічний диспансер. Щоб дізнатися, які ж кроки приймаються зараз у області для створення хоспісу, прийшли не тільки медичні працівники, а й представники бізнесу, громадських організацій, духовенства. Також були й лікарі з районів.
«Кожен з нас кудись поспішає у цьому житті: хтось заробити грошей, хтось щось придбати, хтось віддати… Ми всі біжимо у одну сторону, розштовхуючи один одного ліктями, але відчуваючи присутність один одного. І ось один з тих, хто біг поряд з нами – падає. Йому кажуть, що у нього невиліковна хвороба. Ми зупиняємося? Ні, ми продовжуємо бігти. А людина, яка була поруч з нами – залишається сам на сам зі своєю хворобою, з лікарнею, з ліками, з новими правилами життя, з проблемами на роботі, у сім’ї, з фінансовими проблемами, які часто коштують більше, ніж ми заробляємо. Що відчуває людина? Як вона справляється?» – це слова Людмили Іванівни Андріїшин, головної лікарки Івано-Франківської обласної лікарні «Хоспіс».
Життя кожного з нас рано чи пізно закінчиться одним. Але закінчиться по різному. Так, на долю раптової смерті припадає 12% випадків, інтенсивного погіршення захворювання – 20%, природне старіння займає 18% і 50% – тривала невиліковна хвороба.
Що ж таке хоспіс? Це лікарня, у якій надається допомога невиліковно хворим, тим, кому встановлено прогнозований обмежений термін життя. У такому закладі надається паліативна допомога (походить від латинського слова «покривало»), тобто така, яка нібито огортає людину з усіх сторін, прикриває від негативного впливу наслідків захворювання. Метою надання паліативної допомоги є не продовження життя пацієнта, а покращення чи збереження якості його життя. Це не тільки медична, а й психологічна, духовна, юридична допомога пацієнту. Хворі, які знаходяться у хоспісі, вчасно отримують знеболення, професійний медичний догляд, з ними проводить бесіди священник, працює психолог, юрист за потреби допомагає скласти заповіт. Нерідко у таких закладах працюють волонтери, які читають книжки пацієнтам, допомагають написати листа, або просто вислухають та скажуть добре слово. Серед волонтерів зустрічаються родичі колишніх пацієнтів, адже хоспіс – це робота не тільки з невиліковно хворими, а й з їх близьким оточенням, навіть після смерті пацієнта.
Кіровоградська область є однією з тих, у якій про хоспіс поки що тільки говорять, але чим далі, тим розмови більш детальні. Зі слів начальника управління охорони здоров’я Оксани Макарук, у міському бюджеті на 2012 рік передбачено кошти на виготовлення проектно-кошторисної документації. Для розміщення хоспісу запропоновано варіант одного з двох корпусів центральної міської лікарні (що на Валах). Один корпус розрахований на 25 ліжок. Але ж чи вистачить їх? Станом на 17 лютого 2012 року, паліативного догляду потребують 588 осіб, з них 151 – з онкологічними новоутвореннями, 477 – з іншими захворюваннями. Серед причин загальної смертності по місту онкопатологія займає друге місце.
Отож, чи необхідний для нашого міста хоспіс? Чи можна людину, яка віддала у наше суспільство свою працю, свій досвід, своє потомство, залишати сам на сам зі смертю? З життям, сповненим болю та дискомфорту? Адже можна зробити все для того, щоб людина зустріла кінець свого життя, не втрачаючи гідності, завершивши свої земні справи, посміхаючись своїм близьким чи турботливим сестричкам. Якщо ви теж так вважаєте, то я впевнена, що хоспісу – бути!
Алина, вернусь к теме детей. Мы деньги собираем, но получается пока не очень много (к сожалению, у нас режиссер на операцию лег, мы и ему собирали срочно). Если у нас немного получится-нам деньги передать-на часть мебели или другого чего купить?
Андрей, давайте деньги. Нам вчера уже принесли 100 грн. Как минимум на 1 шкаф мы точно насобираем.
Книжки, канцтовары – нам помогут собрать студенты. Мы хотим акцию начать с понедельника.
Пусть ваш режиссер побыстрее поправляется!
100 грн.? А сколько ж шкаф стоит?
Обычный – 960 грн. Мы недавно покупали в гортуб.
То есть надо обычный?
Да, обычный шкаф для одежды. Плательный+бельевой. В тубдиспансере есть несколько приспособленных – от старых сервантов, без стекла. И там все свалено кишками наружу. Или просто одежа на краю кровати лежит.
От було б добре, якби цю твою замітку зробили газетною статтею в паперовому випуску «УЦ»! Пане Редактор, може розглянете цю ідею? Тема ж важлива…
Андрію, вона не дороблена до кінця. Натхнення прийшло о 12 ночі )) і до 1.00 написала основне, її б ще доповнити…
Тема важная, писать будем. Журналистка свяжется с Алиной. Лариса Андреева давний и убежденный сторонник идеи создания хосписа в Кировограде – мы с ней не раз общались на эту тему.
Дякую!
Молодец,Алинка!!! Сказала и тут-же сделала.Притом сделала на 12 балов
Оксана, спасибо! )
Мне ХОТЕЛОСЬ это написать.
Хоспис. У меня сейчас отличная работа, мне нравится. Но один минус – не могу себе позволить слинять. Не, ну могу, в принципе, совесть не позволяет. А так бы с удовольствием побывал на конференции. Ибо есть вопросы. Самый главный – кадры. Кто там будет работать? И второй вопрос – финансирование. Кто финансирует?
Кадры… Да. В такое заведение, наверное, сложно подобрать персонал. Потому что там нужно отдавать больше, чем получать.
Я вообще думаю, что в хосписах с отдачей могут работать только монахини, которые будут ухаживать за больным, как за малым дитём. Ведь это же не только физический труд, зачастую не самый приятный (перевязать, помыть, побрить и т.п.), но и огромный душевный труд.
Финансирование, конечно же, должен взять на себя бюджет города или области, в зависимости от степени подчинения. Но есть еще благотворительные программы, которые финансирую через НПО. Так, например, МФ «Видродження» как минимум раз в год объявляет конкурсы по этому направлению. Правда, эти проекты идут как дополнение и покрывают какие-то небольшие инициативы, но есть же и другие Фонды, частные спонсоры, церковь, в конце концов. Просто надо этим заниматься, и душу вкладывать в это дело.
Для тих, хто не розуміє що таке хоспіс і для чого він потрібен, нижче скопійований зі сторінки «Паліативна допомога в Україні», з Фейсбуку. Прочитайте і поставте себе або когось зі своїх близьких (тьху-тьху!) на місце такої людини…
- Часто бувало, що моя сім’я не могла спати ночами, бо я кричала, мене трусило, – розповідає Людмила Борисівна. – Приїздила „швидка”, але вона не могла дати нічого сильнішого за анальгін з димедролом, та хіба то допомога… Приходила дільничний лікар, але вколоти більше доз, ніж регламентовано, вона не мала права, бо це протизаконно. Був вихід – розтягувати на добу ті дози, що є, але ж давати пацієнтові уколи на руки заборонено. Я готова була піти на що завгодно, аби припинити ці нестерпні муки, вже шукала наркоманів, аби купити наркотик у них.
Зрештою в онкодиспансері лікар додала жінці ще дві дози, які сім’я розтягує, наскільки можна, а вводить їх чоловік, або сама пані Людмила, адже ж дільничний терапевт не може ходити до пацієнтів уночі.
- Але ж скільки кабінетів довелося обійти, скільки черг вистояти, – обурюється чоловік хворої Олександр. – Доки сиділи, у дружини вже давно настав час уколу, розпочався біль. Ампула була в нас із собою, й ми просили медиків, аби зробили укол. Усі відмовлялися, казали: „Ви що, хочете, щоб нас посадили?” Врешті мені стало несила дивитися, як Людмила ридає від болю, як її трусить і згинає, і я сам увів їй ліки. Лікарі відверталися…
Олександр розповідає, як самотужки, радячись із фармацевтами в аптеці й усіма, з ким можна, боровся з абсцесом, який виник у дружини через уколи. Бо хірург у поліклініці до хворих додому не ходить, а транспортувати лежачу дружину до поліклініки у сніг і мороз Олександр не міг просто фізично.
- Я готовий був заплатити гроші, якби лікар тільки прийшов, але ж він не йшов! – каже він. – І це ще ми в місті, а що ж у селах робиться!
Поки що дві додаткові дози на добу дозволяють жінці протриматися, але що буде далі – вона не знає. Адже ніхто не гарантує, що їй найближчим часом не знадобиться більше знеболювального. Якщо таке станеться, знову доведеться ходити кабінетами й просиджувати в чергах. Добре, що у Людмили Мельник є сім’я, що підтримує її й допомагає їй пересуватися – поки чоловік на роботі, її доглядає син, а якщо він не може – приходить 80-річний тато. А скільки в Черкасах подібних людей, які не мають близьких. Скільки є людей, які вже фізично не можуть себе обслужити, які останні гроші витрачають на ліки, які потерпають від ускладнень, пов’язаних з онкохворобою, і ніхто не може їм зарадити…