Час летить так швидко…
1994 рік. Осінь. У невеликій вітальні в нашому будинку – аншлаг: показують чергову серію “Донни Бейжі”. На дивані – вся сім’я, плюс моя хрещена зі своєю донькою примостилися на кріслах – у них тоді якраз поламався кольоровий телевізор, а найближчий був у нас.
1995-й. Вітчим змайстрував дециметрову антену. “По ящику” – цілих чотири канали: ОРТ, УТ-1, 1+1 (правда, сигнал поганенької якості) і якийсь італійський, без перекладу.
1999-й, я служу в армії (ППО під Дніпропетровськом). Майор ‒ прізвище, на жаль, забув ‒ приносить у командний пункт мобільний телефон. Офіцери й солдати зачудовано роздивляються апарат, крутять його у руках, ледь на зуба не пробують. Навіть для такого великого міста тоді це була дивина.
2001 рік, моє робоче місце – у невеликому кабінеті райгазети “Маловисківські вісті”. Ми пишемо статті від руки, на всю редакцію – один комп’ютер, на якому верстають. Теоретично навіть є електронна пошта, однак на практиці нею майже не користуються.
2002-й. Мій товариш, який живе у Києві, щоразу, приїжджаючи до рідного райцентру, розповідає:
‒ Я знаєш як визначаю, що вже близько до батьківщини? Навіть у вікно не виглядаю: в мене FM-радіо починає тріщати й шипіти, сигнал пропадає.
2005 року я працюю координатором Інтернет-видання “ХайВей” ‒ віддалено, з Малої Виски.
Приходить якось мама.
‒ От, влаштувався б ти на роботу, ‒ заводить стару пісню про головне.
‒ Так а я чим займаюся? ‒ запитую. ‒ От просто зараз я – на роботі.
‒ Та що це за робота, через комп’ютер?!
А мені якраз в “аську” пише мій шеф, розносить за щось, не пам’ятаю вже, за що.
‒ От бач, мамо, ‒ кажу, ‒ з керівником своїм спілкуюся. Він мені тут розповідає, що і як треба зробити. Майже як тобі на педрадах (вона в мене – вчителька).
Важко було моїй мамі зрозуміти, як це можна ‒ говорити з кимось (а тим паче – працювати) “через комп’ютер”.
А кілька днів тому:
‒ Бери нетбук, ‒ каже дружина, ‒ твоя мама через пару хвилин по скайпу нам подзвонить, хоче на внучку подивитись.
Час стрімко кудись летить. Стільки змін за останні років двадцять – скільки не було за кілька століть, мабуть. От і мама моя телефонує по скайпу, активно постить фото й відео в “Однокласниках”, зареєструвалася “В Контакте”. Мобільні давно стали невід’ємним атрибутом (зараз, напевно, важче відшукати стаціонарний телефон)…
А пейджери? Ще, здається, зовсім недавно ходити з ними було круто й престижно. Тепер це вже історія.
Флеш-накопичувачі, електронні книги (районна бібліотека в кишені!), Інтернет, у якому можна знайти практично все… Що далі?
…‒ Тату, може, не полетимо завтра на Марс? ‒ скаже мені у 2030-му донька. ‒ Ну що я там не бачила?! Вже мільйон разів були…
А я з полегшенням зітхну: квитки на Червону планету – не з дешевих. Краще влаштуємо пікнік на Місяці, у мене туди знижка.
Фото: Freerange
«Навчись рятувати життя». У Кропивницькому проведуть безоплатний тренінг-практикум із надання домедичної...