«Чотири весілля і похорон» по-галичанськи

16:32
0
523
views

Кіно для українського глядача

Більшість з нас ставиться до сучасного українського кіно досить скептично. А якщо український фільм ще й позиціонується як комедія, а його дія відбувається в Галичині, це взагалі лякає: згадується розрекламований серіал «Останній москаль» і т. п. Тож від фільму Івана Кравчишина «Політ золотої мушки» і від зустрічі з режисером, що відбулася в тайм-клубі «Барлога», ми нічого хорошого не чекали. Коли ж Олександр Ратушняк, який, власне, і запросив до нашого міста Івана Кравчишина, представляючи фільм, зазначив, що йому «Політ золотої мушки» нагадує фільми Еміра Кустуриці, це тільки посилило скепсис: де Кустуриця, а де телевізійник, режисер-документаліст Кравчишин?

Проте сьогодні я чи не найпалкіший шанувальник Кравчишина й щиро раджу всім своїм знайомим подивитися фільм «Політ золотої мушки».

Показати справжню Галичину

– Галичину багато знімали, - каже режисер. – Але знімали туристи, які приїхали, подивилися, так нас побачили й так показали. Виник такий образ галичанина – бандерОвця у вишиванці, який танцює біля церкви. Але справжня Галичина не вишивана, не церковно-правильна. Вона зовсім інша. І мені хотілося показати цю справжню Галичину.

Кравчишин почав писати сценарій «Польоту» ще на початку 90-х. Коли, закінчивши університет, він оселився у Львові, то прочитав у місцевій газеті оповідання Богдана Волошина про вигадане галицьке село Бурачковиці. Оповідання йому страшенно сподобалося, він знайшов письменника та запитав його дозволу написати сценарій. Богдан Волошин дозволив. Тож, у 1992 році Кравчишин привіз на кіностудію Довженка сценарій за новелою «Тестамент» (зараз це третя новела у фільмі).

– Вони кажуть: «Це чудово, але ж це жах! Для вас немає нічого святого: вони покійника туди-сюди тягають». Я кажу: «Це ж Галичина, у нас постійно покійників тягають». І це, до речі, правда, у нас трохи інше ставлення до цих усіх ритуальних речей, ніж у Центральній Україні. Вони погодилися, що це хороша історія, але порадили додати позитиву. Тоді я написав сценарій про весілля (зараз це друга новела у фільмі).

Проте зі зрозумілих причин у 90-ті фільм так і не зняли. Сценарій пролежав на полиці майже двадцять років. Сам режисер жив за кордоном («у зазабір’ї», як він сам каже), потім повернувся в Україну, працював на телебаченні, знімав документальні стрічки. І заради задоволення дописав сценарій – додав першу новелу про футбольний матч. Коли у 2010 році йому запропонували подати сценарій на пітчинг, який проводило Державне агентство України з питань кіно, то на успіх він особливо не сподівався. Проте сценарій отримав найвищі оцінки та фінансування, жебрацьке, з точки зору світового кіно, - 8 млн гривень. Ще стільки ж додали іноземні інвестори, переважно не грошима, а технікою, роботою (польська фірма взяла на себе комп’ютерну обробку, литовська – звук і т. п.). Але фільм зовсім не виглядає дешево!

«Нарід говорить так, як говорить»

Перед початком показу режисер попередив:

– Можливо, вам спочатку щось буде незрозуміло, як незрозуміло, коли ви спілкуєтеся з галичанами. Вони швидко й незрозуміло говорять, але показують щось пальцями, руками, очима. Слідкуйте за їхніми руками, і все зрозумієте. Я не хотів, щоб герої говорили тією мовою, якою розмовляють у нас на телебаченні. Бо так насправді нарід каже тільки в кількох районах Вінницької і Черкаської областей. На Одещині, на Слобожанщині, на Кіровоградщині говорять по-іншому. На Галичині теж. І у мене нарід говорить так, як говорить.

Режисер правий. Так, багато виразів на кшталт «як ксьондзу качет» чи «масло на груди» нам незрозумілі, проте за кілька хвилин «іноземну» мову перестаєш помічати. І повністю поринаєш в чудові історії галицького села. А от від читання новел Богдана Волошина, за мотивами яких знято фільм, я такого задоволення не отримала – там діалектизми все ж суттєво заважають сприйняттю.

Фільм складається з трьох новел: футбольний матч і приїзд «мадярських циган» у село, весілля «за зальотом» і смерть і заповіт «дідьо» – дідуся головної героїні, від імені якої ведеться розповідь, дівчинки на ім’я Микола («Наш тато хтіли хлопчиків, але щось не так робили»).

У ролі Миколи Іван Кравчишин зняв, до речі, власну доньку Софію.

– Дитину важко «завести» в кіно, але ще важче «вивести». Ви, мабуть, знаєте, що багато дітей-кінозірок у дорослому віці спилися, стали наркоманами. Через надмірну увагу, яку вони отримали в дитинстві і якої потім постійно прагнули. Для того, щоб з дитиною цього не сталося, її треба «огорнути»… Не всі батьки розуміють, як це зробити. Я розумію. Тому я свідомо використав власну дочку, щоб не скалічити часом чужу дитину. Я знав, як її «вивести» звідти, і вивів – зараз вона малює та в телевізор не проситься. Її це не хвилює, це просто був цікавий період в її житті, цікава робота – і все.

Режисер розповідає, що найважче йому було знайти актора на роль бика (зіграв його, до речі, віл). Адже власного бика, на відміну від власної доньки, у Кравчишина не було. Перший найнятий актор надто бентежив корів і втратив кількасот кілограмів в результаті стресу, другий був абсолютно некерований. А віл, який знявся у фільмі, постійно мав відлучатися зі знімального майданчика, щоб взяти участь у польових роботах, адже це його основне місце праці…

Галичанський характер

Над усіма трьома новелами глядачі сміялися до сліз. Проте остання з них (про смерть), крім комедійної складової, очевидно має ще й філософське значення. До її сюжету постійно повертаєшся подумки. Але ще перед початком фільму режисер попередив:

– Не шукайте якогось великого змісту, сюжетної лінії. Їх тут нема. Я просто хочу, щоб ви отримали задоволення. Отримали емоції. Адже кіно – це емоції. У нас зараз не знімають кіно для українського глядача. Знімають для «аудиторії», яка ходить у кінотеатри, а це переважно діти – люди, які хочуть здивуватися, злякатися, побачити якісь неймовірні спецефекти. А я знімав саме для глядача – конкретно для вас, щоб ви побачили галичан, Галичину. Це закрита та самодостатня група людей. Вони такі, які вони є, і вони не хочуть бути іншими: вони тягають покійників, п’ють горілку отак, отак одружуються, отак виховують своїх дітей. Для вас це дико? А їм байдуже, що ви про них думаєте…

Ми такі, і нема чого соромитися, треба це визнати.

Я наведу приклад. Коли я їздив по цим зазабір’ям, то бачив картину таку в Оксфорді: зелене поле, і по ньому бігають два мільйони доларів – арабський скакун білосніжний. За ним їздить чоловік з парасолькою, бо там щопівгодини дощ. А поряд, на краєчку цього газону, сидить… ну як би його назвати… виліз тільки-но з картонної малої архітектурної форми, де він ночував, светр міллю поїдений, борода така ж, в светр вросла. Він дивиться на скакуна, і в його очах немає заздрості, тільки захоплення!.. От ми так не вміємо. Ми завжди трохи заздрісні. Ну, такий ми нарід!

І от я хотів нас, таких, показати. Сподіваюся, знайдеться хтось, хто зніме таке кіно «зсередини» про Одещину, Слобожанщину, Кіровоградщину – я б подивився. Бо ми всі різні, і щоб полюбити один одного, нам треба спочатку зрозуміти, пізнати, бодай через сміх. Адже усі ці проблеми на сході від того, що ми не бачимо один одного, не чуємо. Кожен хоче своє, «правильне», нав’язати іншому…

Дуже шкода, що кіровоградці цього фільму не бачили та режисера не чули. На показ фільму в «Барлозі» зібралося чоловік п’ятнадцять (включаючи працівників клубу). Плата за вхід була суто символічна – 30 грн. Але реклами не було взагалі… І це дуже шкода, бо такі фільми на великому екрані ми можемо побачити нечасто. Трохи гірко й за самого режисера (хоча Кравчишин – сам прекрасний актор, і йому очевидно подобалося виступати навіть перед п’ятнадцятьма глядачами). Але це нецільове використання людини: чудовий, цікавий режисер із власним чудовим фільмом, і півтора десятка глядачів – це якось дуже несерйозно…

Ольга Степанова

Ольга Степанова

Журналист «УЦ».