У подіях, які відбувалися в Україні 100 років тому, розібратися сьогодні надзвичайно важко. І через брак джерел, і через особливий «творчий» підхід істориків – як радянських, так і сучасних. Хоча в основному мабуть, через те, що події відбувалися дуже стрімко, влада іноді змінювалася щотижня, і в цьому калейдоскопі неможливо було розгледіти «наших» і «німців», союзників і ворогів.
Допомогти нам розібратися в тому, що відбувалося в нашому місті, ми попросили краєзнавця Максима Сінченка, який знається саме на цьому періоді, та кандидата історичних наук Юрія Митрофаненка.
Місто чотирьох імен і чотирьох революцій
Юрій Митрофаненко розповідає, що в 1917-1918 роках наше місто в офіційних документах називали по-різному:
– По-перше, в той період більшовики почали використовувати назву ЄлиЗаветград, через «З». У них логіка була така: ніяких святих, краще хай буде імператриця ЄлиЗавета, ніж Свята ЄлиСавета.
Глодоське вільне козацтво назвало місто Низовий. У березні 1918 року відбулася територіально-адміністративна реформа, губернії були скасовані, Україна мала бути поділена на землі: Запоріжжя, Слобожанщина і т. п. Наша територія мала потрапити до землі під назвою Низ. І центр території відповідно назвали Низовий. Але, треба сказати, ця назва не прижилася, нею насправді ніхто не користувався.
В українських документах тих часів частіше зустрічається назва Єлисавет, або Лисавет, Лизавет. Навіть у серйозних документах, наказах командування вживаються різні варіанти. Це пов’язано з тим, що офіційного перейменування не було, правопис не був затверджений. Просто українська влада почала використовувати ту назву міста, яку завжди використовували україномовні люди.
На початку 1917 року відбулися три революції, які мали вплив на подальшу ситуацію в Єлисаветграді. По-перше, це Лютнева демократична революція в Росії. По-друге, Українська революція, початком якої вважається 4 (17) березня, коли була утворена Центральна Рада.
Одночасно, як відзначає історик Кульчицький, відбувалася революція радянська. Що це означає? Існувала традиційна вертикаль демократичної влади: Тимчасовий уряд, губернія, земство, дума. Ця вертикаль йшла згори вниз. Але людей це не влаштовувало й паралельно з’явилися ради – майже така сама вертикаль, але будувалася вона знизу нагору. Більшість населення виступала тоді за радянську владу – в широкому розумінні. Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів складалися на багатопартійній основі, там були і меншовики, і українські соціалісти, і представники інших партій. Нестор Махно теж виступав за владу рад. За великим рахунком, навіть Центральна Рада – це теж відголосок радянської революції.
– Мені здається, правильніше казати не ради, а «совєти», – каже Максим Сінченко. - Якщо ви подивитеся на російськомовні джерела тих часів, там вживається слово «рада», але тільки по відношенню до української влади. В україномовних джерелах вживається слово «совєти» по відношенню до совєтів робітничих і селянських депутатів. Тобто вони тоді не хотіли, щоб їх плутали. І буде зрозуміліше, якщо ми сьогодні теж розмежуємо ці поняття.
– У квітні, коли Ленін повертається з Фінляндії, він проголошує курс на більшовицьку революцію, – продовжує Митрофаненко. - Більшовикам не подобалася Лютнева революція, не подобалася Українська революція. А радянську революцію вони розуміли дуже специфічно: вся влада радам, але в радах (чи совєтах) повинні залишитися тільки більшовики.
У селах у цей час проходить своя революція – селянська. Їм все одно було, що відбувається в місті. Там головне питання – переділ землі. Причому не тільки поміщицької. От недалеко від нас село Каніж, де потім було Канізьке повстання проти Центральної Ради, Гетьманату та австро-німецьких військ, які із союзників УНР перетворилися на окупантів. А з чого почався конфлікт? Були поміщики, були куркулі й були незаможні селяни. Але хто такі куркулі? Це ті, хто отримав землю в 1861 році, не продав її, не програв, а вийшов з общини та взяв столипінський відруб. І за наступні п’ятдесят років із цих людей утворився прошарок заможного селянства. Треба віддати належне імперії, для цього були створені сприятливі умови.
У сімнадцятому році бідне селянство хотіло розділити не тільки поміщицькі землі, а й землі цих «відрубників». От уявіть собі, що ми з вами отримали однаковий стартовий капітал, ви його в щось вклали, працювали, а я свій прогуляв, а потім прийшов до вас і кажу: мої гроші скінчилися, тепер давайте ваші ділити… Тож заможні селяни змушені були об’єднатися з поміщиками, створити озброєні загони і т. п.
Так було не скрізь, звичайно. У «Веселих Боковеньках», наприклад, була зовсім інша історія. В Давидівку приїхав озброєний натовп із сусіднього села з пилами та сокирами, щоб рубати панський сад у «Боковеньках». А мешканці Давидівки вийшли їм назустріч, щоб захистити СВІЙ сад. У Давидова з селянами такі стосунки склалися, що вони вважали цей сад своїм.
Але основна тенденція на селі була – відібрати й розділити.
Вся влада УНР?
Ю.М.: – Ви правильно писали, що більшовиків у Єлисаветграді було дуже мало, буквально кілька десятків чоловік. І значного впливу вони не мали. Чому? Більшовик Трифон Гуляницький дуже докладно описує це у своїх спогадах.
Яке головне питання революції? Їжа. Нема їжі – люди хапаються за вили. А в Єлисаветграді це питання так гостро не стояло, з продовольством усе було добре. Коли більшовики починали говорити про створювання Червоної гвардії, то робітники, до яких вони зверталися, не розуміли: а навіщо? На фронті є армія, у місті є поліція… Лозунг «Заводи – робітникам» вони теж не розуміли. Навіщо проганяти «буржуїв», які дають роботу та платять зарплату? Хто буде керувати заводом? Тому з пролетаріату, з робітників заводів набрати собі людей до Червоної гвардії вони не могли.
М.С.: – Так, але, по-перше, більшовики були майстрами пропаганди. По-друге, в Єлисаветград із Петрограду приїздять Гладнєв і Зорін – агітувати. Але не тільки: вони привозять гроші, зброю і починають формувати Червону гвардію. Проблема тогочасної влади – і міської влади, яка була імперською, і державної української влади – в тому, що вони не сприймали більшовиків всерйоз: ну хай собі граються.
Ю.М.: – Не вистачило жорсткого політичного рішення, як і в 2014 році (паралелі тут очевидні). Тоді ще українська влада могла прийняти таке рішення: заарештувати цих людей, вислати, знищити, прибрати їх звідси, а потім, мабуть, це вже було неможливо…
І не вистачило єдності. Єлисаветградська міська дума на той час залишається імперською. Дума згодна і на монархічну владу, і на демократичну, але тільки в складі імперії. А села, земства виступали переважно за входження краю до складу УНР.
Це було суто національне питання. Росіяни – за збереження єдиної та неділимої Російської імперії. Українці – за Українську Народну Республіку.
Але ж тут жили не тільки росіяни та українці. Кожна національна громада в цей час почала відстоювати власні права. Громадянське суспільство на національній основі дуже активно розбудовувалося. Столипінський циркуляр 1910 року забороняв «інородницькі товариства». І українці, і євреї вважалися «інородцями», і їхня національна культура, використання мови і т. п. були обмежені. Центральна Рада скасувала це поняття й надала рівні права всім національностям, які проживали на цій території.
Вибори до міської думи в 1917 році виграє «Єврейський блок». Це, до речі, щодо питання про «антисемітський Єлисаветград». У нас зазвичай згадують перший єврейський погром у 1881 році, погром 1905 року. Але чому тоді на виборах до міської думи перемагає «Єврейський блок», а чорносотенці набирають мізерну кількість голосів?..
7 листопада (21 за новим стилем) виходить Третій універсал Центральної Ради, Херсонська губернія офіційно включена до складу Української Народної Республіки.
От ви згадували Зінов’єва, Троцького, Олександра Гомберга, Дем’яна Бєдного, Таратуту – тих єлисаветградців, які вели до влади більшовиків. Але в Центральній Раді наших було теж чимало: Володимир Винниченко, Олександр Шульгин, Всеволод Голубович (другий прем’єр Ради, уродженець Голованівського району), Микола Левитський…
Невелика більшовицька революція й власні єлисаветградські гроші
– І як так сталося, що в результаті більшовики створили ревком і захопили владу в місті?
М.С.: – Пощастило. Спочатку до міста прибув загін Марусі Нікіфорової. Вона просто проїздом тут грабувала та тероризувала мешканців. Але більшовики звернулися до неї по допомогу. І вона допомогла. Звичайно, цього б не вистачило. Але що являло собою місто в січні 1918 року? Війна скінчилася, військові загони їдуть додому. Хтось проїздить через Єлисавет.
Більшовики були надзвичайно популярні серед солдатів, бо вони обіцяли припинити війну, перестати воювати. І от у січні 1918 року в місто прибуває 657-й Прутський полк, який їде з фронту: «Які ваші настрої?» – «Більшовицькі». – «Допоможете?» – «Допоможемо»…
Ю.М.: – І така ситуація була по всій країні. Єдине місто, в якому місцеві більшовики власними силами захопили владу, - це Харків. В усіх інших містах їм допомагали або «старші товариші» з Московії, або такі ситуативні союзники.
М.С.: – На той час у місті була інша проблема – відсутність готівки. Втрачений зв’язок і з Києвом, і з Петроградом. Грошей нема, нема чим платити зарплатню робітникам, нема за що купити продукцію в селян. А міська влада вже в грудні 1917-го почала отримувати дозволи в керівництва УНР на друк єлисаветградських бон. І в лютому 1918-го вони вимушено починають їх друкувати. А тут до влади приходять більшовики, забирають папір, штампи.
– І самі починають друкувати гроші?
М.С.: – Та ні. Може, вони й збиралися, але в них не було спеціалістів для цього, не було необхідних знань. Міська дума починає вести з ними дуже обережні перемовини через совєти робітників. Бо цей ревком – як мавпа з гранатою, хто його знає, що вони будуть робити… І більшовики прислухалися, повернули обладнання, і в лютому друк єлисаветградських грошей відновився.
Велике єлисаветградське повстання
Ю.М.: – Ваші колеги, журналісти, 100 років тому написали про ці події так: «Несомненно, что город Елисаветград займёт в будущей истории междуусобной войны особое, единственное и почетное место». Але потім ці події взагалі викреслили з історії, забули, наче їх і не було. І ви зрозумієте чому.
Краєзнавці розповідають, що в лютому до міста прибув ешелон більшовика Белінковича з озброєними вояками, яких було чоловік триста.
М.С.: – Володимир Антонов-Овсієнко пише, що треба було контролювати залізничне сполучення, і це було завданням Белінковича. Сам Белінкович заявляв, що його місто взагалі не цікавить, тільки залізнична станція. Його терпіли.
Міська дума вважала, що ті, хто сидить на вокзалі, боягузи, і якщо почнеться якась бійка, вони відразу втечуть. І вони дійсно не хотіли воювати – вони наводили страх просто тим, що вони солдати, що в них зброя. І містяни так само воювати не хотіли…
Але потім Белінкович почав диктувати місту свої правила, наприклад, став вимагати, щоб містяни здали зброю.
Ю.М.: – На той момент у місті діяли загони самооборони. Населення міста самоорганізувалось на добровільних засадах шляхом створення домових охорон, яких налічувалось сім: 2 домові охорони центральних районів та 5 – околиць (Бикове з Чечорою, Пермське, Кущівка, Балка, Ковалівка). Домовими охоронами керував комітет домових охорон, він же ЦК (центральний комітет), він же «Комітет семи». Цікаво, що зброю домовим охоронам надали більшовики. Це не була політична організація, люди просто виходили й патрулювали свої квартали.
– Я читала колись, що Кароль Шимановський після концертів вночі патрулював із рушницею Безпопівську вулицю.
– Цілком можливо, це була дуже потужна організація, до якої входили і дворяни, і міщани, і робітники, і селяни. Кожен, хто мав зброю, виходив захищати власну вулицю. Після першого «приходу» до міста Марусі Нікіфорової, яка їздила на панцирнику, грабувала містян, ці загони були дуже важливими.
І, звичайно, вони відмовилися здавати зброю.
Тоді Белінкович пообіцяв накрити місто ураганним вогнем. Він послав своїх вояків на Чечору відібрати зброю в населення. Але з Чечори їх погнали аж до вокзалу, атакували вокзал. Белінкович змушений був тікати, причому не просто тікати, а кинути свій ешелон, їхати на тачанці, хтось ще його наздоганяв…
А в цей час у місті з’являється Маруся, яка десь там чекала за рогом, поки почнуться якісь заворушення, щоб повернутися та грабувати місто.
24-26 лютого за старим стилем – це другий етап єлисаветградського повстання. Марусю вже тут добре знали. Останній раз, коли вона була в місті, вже при Белінковичі, то пограбувала касу заводу Ельворті та забрала зарплатню всіх робітників. І коли вона знову з’являється, то зрозуміло, як її зустрічають.
Фронт тоді розтягнувся від залізничного вокзалу до Петропавлівської церкви, тобто десь до сучасної вулиці Полтавської.
Цікавий момент. Більшовики пишуть: «Буржуазія відправила робочих на фронт, а сама організовувала тил, і треба сказати, робила це дуже непогано». Що мається на увазі? Волонтерський рух. Власник пивзаводу Зельцер поставляє захисникам міста пиво, власник спиртзаводу Макеєв – спирт, Шасс – медикаменти, дами випікають пиріжки і т. п. Єдність була колосальна! На захист міста встав і восьмий авіадивізіон.
Марусю прогнали. Але після трьох днів боїв у місто увійшов ще один ешелон. Увійшов із тилу. Тобто якщо Марусю проганяли в бік Знам’янки, звідки вона приїхала, то він прийшов з Помічної. Це був дуже цікавий чоловік – матрос Андрій Полупанов, до речі, він деякий час потім був директором заводу Ельворті. Белінкович повідомив його, що в Єлисаветграді білогвардійці (хоча Білої гвардії тут, звичайно, взагалі ніколи не було), і попросив про допомогу.
Полупанов приїхав, але не збирався воювати з місцевим населенням, він допоміг мешканцям прогнати залишки Марусиного загону, пообіцяв, що Белінковича буде покарано за самодіяльність, і запропонував мирну угоду. На зборах на Грецькій площі мешканці міста домовилися про мир із більшовиком Полупановим.
Угода була цікава: в місті мала бути влада совєтів, але сформована з місцевих політичних партій. Максим вважає, що тоді перемогли більшовики, бо населення змушене було укласти з ними договір. Я вважаю, що перемогло місто, бо містяни не дали нав’язати собі владу чужинців. Новий ревком було обрано серед місцевих представників соціалістичних партій: меншовиків, українських соціалістів, есерів і більшовиків, але своїх, місцевих.
Місто вважало ці події своєю перемогою, якою дуже пишалися.
Тих, хто тоді загинув, поховали на Кавалерійському плацу, як героїв. Учасники повстання отримали посвідчення, поранені та родини загиблих – допомогу. В ешелоні, який покинув Белінкович, виявилося багато одягу, речей. Все це безкоштовно роздали містянам. Збиралися встановити навіть два пам’ятника загиблим за оборону Єлисаветграда, проте не встигли…
Саме тому інформації про це повстання в нас не було. У спогадах 1927 року вона є, у спогадах 40-50 років її вже нема. Тому що доктрина була «показати переможний поступ більшовиків». А тут треба було якось пояснити, чому мешканці міста, в тому числі робітники й селяни, повстали проти влади робітників і селян.
– Тобто повстання продовжувалося три дні? А який був масштаб, скільки людей брали участь?
Ю.М.: – Так, три дні, але тут ще важко розібратися, тому що тоді, у лютому 1918-го, відбувається перехід на новий стиль. 1 лютого 1918 року вже не було, відразу було 14 лютого. Але питання в тому, що хтось перейшов на новий стиль, а хтось не перейшов. Міська дума в той час, наприклад, давала всі дати за старим стилем. За старим стилем це повстання відбулося 24-26 лютого. За новим – 9-11 березня 1918 року.
М.С.: – Точні цифри я вам зараз не скажу. Але так, щоб розуміти масштаб: у Белінковича було близько трьохсот вояків, у Марусі – близько двохсот. Белінкович згадував, що «наступали до 6 тисяч білих» – так він називає всіх мешканців міста. Насправді ця цифра завищена разів у шість.
Ю.М.: – За офіційними даними міської думи, тоді загинуло 56 чоловік і було поранено 126.
– А куди подівся Єлисаветградський ревком?
М.С.: – Це цікаве питання. От ви написали про Яна Шканда, що він поїхав з Єлисаветграда і ніколи не розповідав чому. А я вам скажу. Це чесно описали більшовики в своїх спогадах – Гуляницький, Кочерещенко. Вони писали, що пограбували банк, взяли два мільйона, і, за їхніми словами, збиралися використати гроші на озброєння та подальшу розбудову Червоної гвардії. Але на заваді став Белінкович. Його вояки десь їх перестріли, мільйон забрали собі, мільйон залишили їм. Вони втекли, й все місто вважало їх злодіями. Гуляницький потім, коли повернувся до Єлисаветграда, віддав у банк 18 тисяч з тієї суми. А всі інші члени ревкому дійсно багато років сюди не поверталися. Які в них були мотиви, на що вони використали той мільйон, невідомо, але пограбування банку й те, що вони змушені були тікати з Єлисаветграда, - це факт, який вони самі потім описали.
Коли відбулося повстання, їх тут просто вже не було…
Краєзнавці розповіли, що до сторіччя єлисаветградського повстання готується книга «Таємниці Байгороду». Це оригінальний, нецензурований текст повісті Юрія Яновського «Байгород» з історичними коментарями Юрія Митрофаненка та Максима Сінченка, літературними коментарями Богдана Стасюка та Володимира Панченка. У видання включать також архівні документи тих часів.
Восьмий авіаційний дивізіон
Мабуть, найзагадковіша фраза в розповіді про повстання – «авіадивізіон встав на бік містян». Звідки взявся в Єлисаветграді авіадивізіон, куди він потім подівся?
Максим Сінченко розповідає:
– Вони їхали з фронту, як і всі інші. Приїхав Прутський полк – допоміг більшовикам, приїхав якийсь український полк – допоміг українцям. І от на початку лютого 1918 року приїздить восьмий авіадивізіон.
Вони зупиняються в Єлисаветграді, і командир дивізіону Коровніков іде до міської думи та пропонує створити авіапошту. Він каже: у нас є тринадцять аеропланів, а Єлисаветград дуже зручно розташований між Одесою та Києвом. Можна зробити регулярні рейси Одеса – Вознесенськ – Єлисаветград – Черкаси – Київ.
Справа в тому, що їх мали розформувати, у полку служили люди з різних кінців імперії, вони просто роз’їхалися б по домівках, і все… І вони думали таким чином зберегти літаки, зберегти кадри. І в них виникла така бізнес-ідея з авіапоштою.
Міська дума прийняла цю пропозицію. Затвердили навіть розцінки – 1 рубль за лист, 100-150 рублів за політ людини. Але авіадивізіон просить у міської думи 10 тисяч рублів на влаштування. І міська дума, незважаючи на всі складності, ці гроші їм обіцяє виділити. Офіс у них був на розі Івановської та Дворцової, а літаки стояли на Ярмарковій площі, там, де зараз Янгол-охоронець. Вдовж залізниці була злітна смуга.
До повстання ця пошта навіть встигла попрацювати. Згодом були розміщені оголошення, що вони просять людей забрати листи та гроші, бо у зв’язку з тим, що більшовики заборонили польоти, відсутня можливість доставляти пошту.
Більшовики, до речі, вважали ці літаки своїми. Вони навіть намагалися їх евакуювати звідси, коли залишали місто після Берестейської угоди. Але місцеві совєти не дали.
Авіадивізіон залишився в місті принаймні до часів Гетьманату. Мені траплялася об’ява в газеті, що в Єлисаветі розпочався набір у авіадивізіон Української держави.
Жовто-сині знамена УНР і Гетьманату
Тож у березні 1918-го року формально в місті при владі більшовики, фактично – місцеві совєти робітничих і селянських депутатів. Але Єлисаветград залишається на території УНР. 3 березня 1918 року Центральна Рада уклала з німцями Берестейську мирну угоду. Відповідно до цієї угоди, більшовики мали залишити територію України.
Проте не залишили. На території держави було утворено Донецько-Криворізьку республіку, Одеську республіку, Таврійську республіку. І, врешті-решт, Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР) зі столицею в Харкові.
– Де-факто це були ті самі більшовики, - каже Юрій Митрофаненко. - Але де-юре вони не мали відношення до Леніна та Троцького. Вони зібралися в Харкові й продовжували воювати. Це ще одна шкідлива думка, нав’язана нам потім пропагандою, - про першу українську столицю Харків. Перша українська столиця була в Києві, а перша столиця українських більшовиків – дійсно в Харкові.
У цей час наше місто знаходиться на території УНР, але над міською думою висить жовто-синій прапор поряд із червоним. Міська дума владу більшовиків не визнала. Але триколор зняли, і дума проголосувала, що там має висіти червоний прапор революції. Це вже потім більшовики узурпували цей колір. У 1918 році це був колір будь-якої революції.
Приїхав представник із Києва та став вимагати, щоб прапор зняли. У міській думі відповіли: ну хочете – то знімайте, ми не будемо.
– Їх можна зрозуміти, щотижня міняти прапор набридло…
– Ні, тут треба розуміти мислення цих людей. Вони вважали, що і більшовики, і УНР – це тимчасові явища, що скоро повернеться влада «єдиної і неділимої». Вони не те щоб бойкотували чи саботували, вони просто не звертали уваги на зміну влади й чекали відновлення старого порядку…
Представник української влади заліз на дах, зняв червоний прапор. І жовто-синій прапор ніхто вже не чіпав.
– Аж до наступного тижня?
– Ні, не до наступного тижня.
29 квітня 1918 року в Києві відбувся переворот. Центральну Раду замінив гетьман Павло Скоропадський. У Гетьманаті, до речі, теж не обійшлося без наших земляків. Уряд очолив Сергій Миколайович Гербель – представник нашого краю.
У червні до міста прибув загін українських Січових стрільців на чолі з Василем Вишиваним (на фото). Це дуже цікава постать. Ерцгерцог Австро-Угорщини Вільгельм Габсбург, як його називали, «український патріот з династії Габсбургів». Він вивчив українську мову, закохався в Україну, мав намір тут жити, пересварився зі своєю королівською родиною, взяв собі прізвище Вишиваний і очолив військо Січових стрільців.
Що вони тут робили? Фактично вони були частиною австро-угорського війська, яке прийшло сюди допомагати, а потім дуже швидко встановило тут власний окупаційний режим. Доволі жорстокий, особливо в селі. Селян змушували віддавати хліб, тих, хто не віддавав, розстрілювали, карали, знищували. І про це теж необхідно сьогодні говорити. Скоропадський зупинити цього не міг. Селяни відповідали повстаннями.
І саме для приборкання селян сюди прибули Січові стрільці.
Вони встановили дуже добрі стосунки з місцевим населенням – про це є книга Софії Тобілевич «Рідні гості». Тут проходили товариські футбольні матчі, театральні вистави, марші вулицями Єлисаветграда, спільні якісь заходи. Їхній штаб знаходився в реальному училищі.
Це був, мабуть, найкращий час для Єлисаветграда, час духовної соборності, єдності.
При цьому завдання, яке на Січових стрільців покладав австро-угорський уряд, вони ніяким чином не виконували. У селах продовжувалися повстання (а пам’ятаєте, ми говорили, що люди почали озброюватися ще на початку 1917 року, а тут вони всі об’єднали зусилля), хліб віддавали з боями.
До того ж була така ідея, що Василь Вишиваний замінить Павла Скоропадського на посаді гетьмана. Тут проводилася серйозна виборча кампанія, роздавалися фотографії, листівки.
Усе це призвело до того, що в жовтні 1918 року Січових стрільців з міста відкликали.
Влада залишилася в гетьмана, проте змінилася політика Гетьманату. Павло Скоропадський від початку маневрував між трьома векторами: українським, проросійським і пронімецьким. Восени 1918 року він повністю підпадає під вплив російських монархічних сил.
– Тобто він підтримує Білу гвардію?
– Так, не демократичні сили, які діяли в Росії, не більшовиків, а саме монархічні сили. Логіка була така: досить вже гратися в незалежність, треба повертатися в лоно «єдиної і неділимої». У Булгакова в «Білій гвардії» настрої цих людей і проблеми, з якими вони зіткнулися, чудово описані.
13 листопада 1918 року Скоропадський заявив, що Українська держава скасовується, а Україна повертається в склад імперії.
Його опонентами були прихильники Української Народної Республіки, яких тоді очолив, знов-таки, Володимир Винниченко. 14 листопада утворилася Директорія й почалося протигетьманське повстання.
Наше місто тоді першим підтримало УНР. Якщо в Києві влада перейшла до УНР у грудні, то в Єлисаветграді – вже 23 листопада 1918 року.
– Чому?
– Тому що тут фактично не було кому протистояти УНР. У Києві була трагедія. Біла гвардія не може набрати людей у військо, а селяни з усіх боків вже сунуть до Києва. Тут було те саме, тільки без Білої гвардії. Тут не було кому захищати гетьмана та монархію.
Тому дуже швидко, без боїв, без крові відновлюється влада УНР. Відновлюється демократичний лад, відновлюється статус республіки, є можливість укласти угоду з ЗУНР – Західно-Українською Народною Республікою. І ця угода була укладена 22 січні 1919 року – зараз ми святкуємо цю дату як День Соборності України…
У цій публікації ми вирішили зупинитися тільки на подіях 1917-1918 років. Тож про угоду між УНР та ЗУНР, приїзд у місто генерала Слащова та інші події дев’ятнадцятого року – у наступних матеріалах.
Краєзнавці розповіли, що докладніше про наш край у 1917-1918 роках скоро можна буде прочитати в новому виданні «Роки боротьби. Український погляд».
– Ви підняли питання про те, що сьогодні немає видання, в якому були б повністю об’єктивно описані події 1917-1921 років в Єлисаветграді, – каже Юрій Митрофаненко. - Дуже коротко ці події описані в посібнику «Кіровоградщина. Історія рідного краю». Але в цілому я з вами згоден. Повної картини, такої, щоб прочитати й зрозуміти, нема ніде. Зараз ми готуємо таке видання. Там дуже великий колектив авторів. Там є мої статті, є статті Максима, є статті Сергія Шевченка та Петра Кизименка, нині покійних, Інни Вівсяної, Романа Базаки, Володимира Боська, Михайла Ковальчука, Марини Долгих, Василя Білошапки.
Нам хотілося, щоб це були різні люди, щоб у них були різні погляди на якісь події, щоб вони дискутували між собою. Тоді може вийти більш-менш об’єктивна картина.
Це тритомник, і перший том якраз буде присвячено 1917-1918 рокам – тому періоду, про який ми з вами говорили.
У Кропивницькому запускають безкоштовний курс фінансової грамотності для дорослих