З філфаку на фронт, або «Не зупинятись і не зраджувати»

16:24
1
2726
views

Зі Світланою Савчук, про яку піде мова в матеріалі, ми разом вчились на філфаці. Студентка як студентка – симпатична, усміхнена, з оберемком книжок у сумці та купою юнацьких мрій у думці. Характером виділялась з натовпу явно – прямолінійна, гонорова. І говіркою – давалося в знаки західноукраїнське коріння. Але якби тоді комусь із нас, однокурсників, сказали, що Світлана проміняє вчительські спідницю й указку на камуфляж і зброю, ми просто підняли б на кпини таку фантазію. Та, як-то кажуть, ніколи не кажи «ніколи». Тож знайомтеся – вродлива дівчина, що дивиться на вас із фото, віднедавна вже лейтенант Савчук. Як стільки встигнути за 25 років життя – читайте в інтерв’ю.

– Світлано, ти пам’ятаєш той день, ту мить чи той вплив, під яким ти вирішила змінити педагогічний фах на військовий? Це було спонтанне рішення чи спланований крок?

– Нахили були ще з самого дитинства. Справа в тому, що мій батько працював свого часу тоді ще в міліції. Тато мріяв, що одна з його дочок обов’язково продовжить його шлях. У сестри з цим усім не склалось – у неї геть інший склад характеру. А я завжди була з чоловічим характером. Коли мама мене носила, то чекала хлопчика, а тато дівчинку. Може, й це позначилось. Але в дитинстві мене називали за аналогією до «Ксена принцеса-воїн» «Світлана принцеса-воїн».

– А чому? Ти що була розбишакою? У чому проявлялась твоя войовничість?

– Я завжди могла постояти за себе, дати відсіч. А в 4 класі я навіть зламала однокласнику палець. Правда, сама цього не хотіла.

– Чим він заслужив?

– А в нього був светр, як тоді модно, - натискаєш на малюнок, і виходить якийсь звук. То увесь клас понатискав, чоловік 19, а коли я хотіла – він відмовив. То я й сказала: «Краще дай, бо я сама відберу». І ненароком зламала йому палець.

– Враховуючи це все, чому ж ти тоді пішла за вищою освітою на філфак?

– Так склалося технічно. У моєї родини не було фінансової можливості потягнути щось інше. А мама сама педагог за фахом, тож і сказала: «Світлано, давай спробуємо в педагогічний». Так я стала вчителем за дипломом. Але вчителювання то не моє. Я вважаю, треба займатись тільки тим, до чого в тебе є покликання. Треба любити дітей. Я їх, звісно, люблю. Племінника без проблем з пелюшок колисала, але знала, що призначена для іншого.

– Ну і як же тебе повернуло до іншого?

– Дуже просто. У 2013-му році, щойно здавши іспити на спеціаліста, я пришвидшила отримання диплома – написала відповідну заяву в деканат, і мені без проблем його віддали. Тоді я поїхала до Львова надати другу частину необхідних документів для вступу до Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Держприкордонслужби ім. генерал-майора Ігоря Момота. Конкурс був чималий на одне місце, але я його пройшла. Навчання тривало півроку, то була справжня муштра. Чоловіки й жінки виконували всі завдання на рівних, а жили ми в різних корпусах. Нас було майже порівну.

– Невже жодного разу в тебе не виникала думка «Боже, як же важко. Що я тут роблю? На філфаці було краще…»?

– Ні. Жодного. Розумієш, я така людина, що завжди йду до кінця. Я не кидаю справи на половині. Труднощі мене стимулюють – завжди кидаю собі виклик і долаю його. Так, мені було важко. За цей час маму я бачила всього пару разів, та й то – похапцем. Перший раз вони з рідними приїздили на присягу, а потім ще раз впродовж року.

Після навчання була робота на двох пунктах пропуску Західного кордону – «Грушів – Будомеж» і «Угринів – Долгобичув». Там я пройшла всі кроки – від молодшого інспектора до інспектора прикордонної служби. У залежності від виду прикордонного наряду в мої обов’язки входило патрулювання кордону – ми з напарником озброєні проходили пішки по 7-10 км, перевіряли, чи немає нелегального перетину кордону та потенційних порушників. Також займалась перевіркою документів і контролем за режимом, деякий час була в прикордонних нарядах – вартовий шлагбаума, оператор комплексу спеціальних технічних засобів. Там я багато чому навчилась. А потім почалась війна. Більшість наших чоловіків забрали.

– А як занесло на схід тебе?

– А я в якийсь момент усвідомила, що піду на передову за власним бажанням.

– І ти не знала, що саме доведеться робити й в якому саме пункті?

– Не знала навіть приблизно.

– А як на цю звістку відреагувала твоя бідна мама?

– А я їй не говорила спочатку. Вона не знала. Коли перед поїздкою на схід нас відпустили на кілька днів додому, я вдома залишила майже половину речей. Я лишила ноутбук, зняла з шиї золотий ланцюжок з образком Божої Матері та Ісусом на руках. Мама почала щось підозрювати. Питала, чому я лишаю те, без чого раніше не обходилась. Я говорила відмовками – щось типу боюсь загубити.

А коли вона проводжала мене, коли я вже підіймалась на потяг, вирішила, що вона має право знати, що треба сказати, бо в житті всяке буває. Сказала. Вона не знепритомніла, але дуже плакала. Було важко й мені, треба було її заспокоїти, а потяг вже рушав…

– Що ти відчувала, коли їхала на війну?

– Коли ми рушили до Бердянська, мене дуже вразив один момент. Нас їхало півтора вагони військовослужбовців, і серед них я була єдиною жінкою. Коли я зайшла, на мене подивились з подивом – мовляв: «А ти куди?» «На війну, - відповіла я, - туди ж, куди й ви». Примітно, що більшість тих чоловіків були мобілізовані – тобто представники мирних професій. Пам’ятаю, з гордістю в розмові тоді їм повідомила, що я військово­службовець за контрактом і їду за власним бажанням.

А потім був іще момент. Коли ми вже приїхали з Бердянська під Маріуполь, розподіл проходив пізно ввечері, і, коли в темряві прозвучало «сержант Савчук», офіцер з подивом вигукнув: «Тут жінка, що з нею робити?!» Відповідь: «Не треба зі мною нічого робити, я така, як і всі».

Потім ми почали призвичаюватись до нового місця – населені пункти Зоря, Гнутове, Новотроїцьке… Після розподілення пройшов якийсь час. З адміністрації Держприкордонслужби прибула група інформагентства відомчого. Їм розповіли про дівчину Світлану, що пише гарні вірші українською. Ми познайомились, слово за слово, розпитували, яка в мене освіта. Так я і стала працювати в прес-службі Донецького прикордонного загону.

– Можна нашим читачам твого вірша?

– Читайте.

… І все пройде, пройдеш і ти.
Непевним кроком на ковзанці смерті впадеш ти!
А я? Я повернуся!
І сизим птахом на повнії груди всесвіт вдихну.
Повір мені, як правдорубу свого часу –
Надія на краще не може злягти.

– Як тобі працювалось у Донецькому прикордонному загоні? Що запам’яталось найбільше?

– Там кожен день був насиченим – давала інтерв’ю, інформацію всім українським каналам – від центральних до регіональних і зарубіжних ЗМІ. Доволі часто наші затримували бойовиків. Увесь час лунали постріли. Гатили по блок-постах, поблизу контрольних пунктів в’їзду-виїзду, по позиціях Збройних сил України. Часто відбувались різного роду провокації.

Особливо закарбувались в пам’яті два моменти. Перший – це наша собака. Була в нас така собачка, яка передчувала обстріли. Коли відчувала щось неладне – одразу бігла в укриття, ховалась у бліндаж. Хлопці спочатку не звертали уваги, а коли зрозуміли в чому річ, стали навіть довіряти їй, такий собі біологічний індикатор попередження обстрілу. Ще один момент – якось ми приїхали до наших вояків робити матеріал, а в них дислокація була в полі. І от вони для мене спеціально приготували не те що букет – це був просто величезний оберемок із польових квітів. Що найдивовижніше – в ньому було кілька троянд. Де вони їх тоді взяли в полі – досі не збагну. Але ти собі не уявляєш, як це приємно!

– На війні, звісно, не до залицянь, кохань і чепурінь. Але все ж таки: ти – дівка гарна, видна, з характером. Чи знаходила ти час для марафету і чи залицялись до тебе?

– Вії я підфарбовувала завжди. Навіть на війні можна і треба приводити себе в порядок, бути гарною, адже ми народжені жінками. Стосовно залицянь – може вони й були, але там я крутилась як білка в колесі і просто їх не помічала. А якщо й помічала – то переводила на жарти.

Хоча якраз так сталось, що свою долю я зустріла на війні. Їдучи на схід, навіть гадки не мала, що там знайду свою половинку.

– Нині ти в Борисполі. Як потрапила туди?

– Спочатку з Маріуполя я перевелась в Головний центр інформаційного супроводження Держ­прикордонслужби, потому до Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ». Мабуть, вже на той час, перебуваючи в Маріуполі, я не те щоб вичерпалась чи виросла з нього – просто зрозуміла, що можу приносити користь, застосовувати свій досвід і знання вже на іншій ділянці відповідальності. У Маріуполі я стала прес-офіцером, присвоїли звання молодшого лейтенанта. Тепер ось я лейтенант. Тут легше насправді. Насамперед, морально. Ні в яке порівняння не йдуть трудові будні в аеропортах тут в мирному місті і там – по сусідству з бліндажами, кулями й смертю.

– Як стільки всього встигнути за 25 років? Твоя особиста формула успіху.

– Не зупинятися за будь-яких обставин і ніколи не зраджувати своїм мріям.

Фото – з особистих архівів Світлани

Маша Ларченко

Маша Ларченко

Журналіст «УЦ».

  • александр

    Бережи Вас Господь,пані лейтенант!!!