Моя зачарована Десна

13:37
0
2666
views

У мене була своя «Зачарована Десна». Покійна нині бабця Шура (Олександра) не вміла говорити інакше, як із прокльонами та матюками. Тобто літературні слова в лексиконі теж були. Але рідко.

 

Кличе вона кота попоїсти. (Бабця любила котів. А коти – її. Однак, якби бідні тварини розуміли людську мову, вони б нізащо не наближалися до хазяйки ближче, ніж на десять метрів.) Вона виходить на поріг, ставить миску з їжею й гукає: «Кис-кис-кис, мій хороший, іди сюди, мій маленький, я тобі поїсти винесла, щоб тебе покорчило!» І кіт ішов…

Так само бабця годувала курей: «Ціпа-ціпа, мої гарненькі, ціпа-ціпа, щоб вас порозривало!»

З великою любов’ю та шаною бабця Шура ставилась до людей. Особливо до мене, свого єдиного онука. З яким теплом у голосі вона говорила про моє обличчя: «У нього ж морда, як у коняки». Любила бабця і свого чоловіка, мого діда. Причому, здається, іноді аж занадто сильно. Не ризикну тут наводити всі епітети, якими вона його нагороджувала – раптом це прочитають діти…

Бабця Шура померла 2002 року влітку. Перебирала квасолю на порозі й – похитнулася, впала би, якби дід не підхопив на руки. Інсульт. Вона промучилася кілька місяців. А потім її не стало.

Цей текст – найменше (і вже, напевно, єдине), що можу зробити для неї. Просто щоб пам’ятали. Вона на це заслужила.

Дитинство

Повне ім’я бабусі – Олександра Григорівна Кухаревська. Народилася вона 25 січня 1926-го (у паспорті чомусь 1924 роком записали) в селі Семенасте Новоукраїнського району. Була дванадцятою дитиною в сім’ї. Після війни їх лишилося тільки троє: найстарша сестра Ольга, брат Микола й Олександра.

У війну Ольга була в Ананьєвому, Микола служив у армії, був на фронті (там загинули кілька братів), ще одна сестра – Маруся – померла від якоїсь хвороби (ховали як наречену, бо сталося за тиждень до весілля).

Була ще одна Саша – її, як тоді говорили, завалки задавили (гнійна ангіна). Орали кіньми поле, холодно вже було, приморозки, а вона з дітьми гуляла, ховалася в борознах. Який же там одяг був тоді… Коротше кажучи, застудилася й померла.

У 1932 році померли їхні батьки – Федір і Устина. Олександру забрала найстарша сестра Ольга.

– Який же Федір, якщо вона – Григорівна? – питаю в її доньки, моєї мами.

– А послухай. Побігла вона з дітьми в ліс збирати ягоди. Рочків шість було тоді. І загубилася. Бродила, бродила й вийшла на шлях. А там люди підводами на базар у Малу Виску їхали. Забрали дитину. Вона не пам’ятала, як село називається, в якому з Ольгою жила. Пам’ятала прізвище – Кухаревська, знала ім’я – Шура. Коли ж спитали, як батька звати, переплутала і сказала: «Гриша» (це найстарший брат був). Усе життя дві рідні сестри так прожили: Ольга Федорівна й Олександра Григорівна.

Переїхала, отже, Шура в Малу Виску. Там тоді був притулок колгоспний. У ньому жили з понад десять дітей, чиї батьки повмирали. Колгосп їх годував, щоб у голодовку не повмирали. Куховарила баба Єлька – Олена. Це бабуся композитора Павла Яковича та поета Володимира Яковича Бровченків. Ось що Володимир Бровченко писав у автобіографічній книзі «Вікнина: спогади»: «В одній половині куркульської хати містилося колгоспне правління, а в другій – інтернат: хлопчики й дівчатка (за ширмою), душ дванадцять, і геть малі, такі, як я, і трохи старші. Кілька літ я жив серед них – як одна родина. За довгим столом зі струганих дощок гуртом і уроки робили, і обідали. До самої війни зберігався той дружній дитячий гурт: Маша, Шурка, два Івани, Ілько, Маруся… Маша й Шурка (Шурка – Бабина, так її прозвали, бо, коли дід Семен помер, завжди жила у баби Олени як рідня) ще й донині живуть у Висці».

Історія з притулком ледь не завершилася трагічно. «І все було б нічого, так заходився Семен Степанович у тридцять третьому створювати отой артільний пансіонат (чомусь у нас його називали інтернатом): зібрав з околишніх сіл дітей, родини яких вмерли з голоду, – згадував Володимир Якович. – Колгосп одягав їх, кормив і в школу опреділив. Райпарткомові це дуже не сподобалось – розбазарює Семен колгоспне добро! – і діда стали тягати на різні допити, зняли з головування, вигнали з партії. Добре, що не посадили за “шкідництво”».

Війна

У 1941-му Шура закінчила семирічку й поїхала в Одесу – якісь родичі Бровченків там жили – вступати до ФЗО (на кшталт теперішніх ПТУ). У Південній Пальмірі її застала війна. Зібралися повертатися в Малу Виску четверо дівчат – усі Шури, до речі, – й хлопець Іван. Доїхали до Березівки (неподалік Смоліного), але далі їх не пустили – у Малій Висці вже були німці. Розвернули на Херсон, посадили в попутки. Дорогою потрапляли під бомби, у хлібах і кукурудзі ховалися. Але до Херсону чотири Шури й Іван таки дісталися.

В евакуаційному пункті в Херсоні їм призначили на Астрахань, а звідти – до Гур’єва. Проте в Астрахані вони теплохід проспали. Їх посадили на інший і привезли в Єнотаївський район, село Миколаївка.

У Миколаївці працювали, де хочеш (усе для фронту, усе для перемоги!) Працювали на птахофабриці – птицю годували не зерном, а вареною рибою. Варили у величезних казанах і кидали на землю. Кури та качки обкльовували так, що лишалися тільки ребра й хребет. А щоб собі рибки попоїсти, брали пляшку і йшли до рибалок. Ті дозволяли набирати в мішок стільки, скільки зможеш донести. Червона і чорна ікра ложками, осетрина…

Орали, сіяли, перевозили вантажі верблюдами. Коли жнива були, у величезні короби на колесах складали мішки з врожаєм, запрягали верблюдів. Ззаду воли йшли, бо верблюди дорогу додому обов’язково знайдуть, а воли – не факт. Робітники просто вмощувалися зручніше на мішках з зерном і спали. Верблюди самі йшли, куди треба, хоча там був голий степ, ніяких доріг чи стежок.

Одного разу воли відірвалися. Верблюди далі потихеньку посунули в село, а воли напаслися, лягли на травичку й сплять. Чоловіки з села – інваліди в основному, старики й малі – зразу на коней (а коней дуже мало було) і шукати, щоб калмикам не дісталися. Але того разу все обійшлося, знайшли волів.

Після війни Шура повернулася в Малу Виску, як не вмовляли її залишитись на Волзі. Влаштувалася працювати в аптеку – спочатку санітаркою, потім – касиром.

Весь цей час старша сестра Ольга ніяк не могла собі пробачити, що загубила дитину в далекому тридцять другому. А менша навіть не здогадувалась про існування старшої.

Дві сестри

Шура й Ольга були дуже схожими ззовні, незважаючи на серйозну різницю у віці, – двадцять один рік. За сім кілометрів від Малої Виски, в селі Чуйкове (Мар’янопіль зараз) Новомиргородського району жили їхні родичі. У Новомиргороді тоді ні млина, ні олійні не було, тому всі у Виску їздили за борошном і олією. Заодно і на базар заходили, і в аптеку заглядали ліків прикупити. Побачили там Шуру. Старшу сестру вони добре знали, бо родичалися. А Шура ж зовсім малою загубилася! Давай її розпитувати:

– Ти хто? Як звати тебе?

– Шура Кухаревська. Григорівна.

Вони здогадалися, чому Григорівна.

– А ти знаєш, що у тебе є рідна сестра?

– Нікого я не знаю, я взагалі в притулку виросла, а потім у баби Єльки в сім’ї.

Ольга ж тоді була домпрацівницею. Діти її в голодовку повмирали. (Мишко, ще один хлопчик і Валя. Дівчинка ця років у дев’ять померла. Голодовка тоді була, Ольга десь роздобула зерна. Запарила кашу й сховала, щоб увечері попоїсти. А Валя знайшла й накинулася на їжу – заворот кишок.) Чоловік – Семко – не хотів вступати в колгосп, і його заслали кудись як ворога народу. Там – невідомо, де точно, – і згинув. Ольга працювала вдома в багатших людей в Ананьєві, Первомайську, а потім – в Одесі. Хазяїн спочатку був першим секретарем райкому, згодом – обкому. Вона ж за всіх була: і нянька, і хатніми справами займалася. (Дуже довго потім зв’язок підтримували, фактично до розпаду СРСР.)

З Одеси ходили потяги на Малу Виску, на Новомиргород. На Войнівці – це біля Чуйкового – зупинялися. І коли Ольга вкотре приїхала до родичів у Чуйкове, ті її буквально ошелешили:

– Ти знаєш, що Шура жива? Знайшлася!

– Як?! Скільки ж часу-бо минуло.

– Отак! В аптеці в Малій Висці працює.

Привезли Ольгу у Виску – так дві сестри й зустрілися. Років через п’ятнадцять розлуки.

Потім, коли в Олександри народилася донька (моя мама) – а тоді декретів не було, два місяці до пологів, два місяці після, і все, на роботу йди, – сестра попросила Ольгу приїхати допомогти доглядати дитину. З тих пір Ольга постійно жила з ними: Шура, її чоловік Володя, донька Таня й вона. Вигляділа Тетяну, а потім і онука (мене). У Малій Висці Ольга ніде не працювала. Платили щось на зразок пенсії – десять карбованців на місяць. Шура з чоловіком ніколи тих грошей не брали, вона збирала їх докупи. То, коли доньці купували будинок, доклала. Померла, коли я ходив у другий клас. Їй було 83 роки, так жодного разу більше заміж не вийшла.

Ну а бабця Шура… Що ще можу сказати про неї? Любила київське «Динамо» і котів. Варила розкішний холодець. До останнього не могла всидіти на місці – постійно щось треба було робити. Ходила на базар о п’ятій ранку – «щоб не пропустити нічого». Жила, як могла та вміла. Але найголовніше – чесно.

Земля пухом!

Андрій Лисенко

Редактор Інтернет-видання "Україна-Центр". Журналіст. Та що там говорити, просто хороша і добра людина.