Більшість областей України в давнину мали свої гончарні осередки. Традиційно гончарювала «стара Україна» – умовно кажучи, колишня Малоросія, Київщина, Слобожанщина, Полтавщина, Чигиринщина. Центральноукраїнські осередки, за свідченнями дослідників, сконцентровані в північній частині Кіровоградської області. Найвідоміший найбільший осередок історичного гончарства Кіровоградщини – село Цвітне. Там вже давно не гончарюють, але продукція, виготовлена цвітнянами, відома на всю Україну. Посуд Цвітного – в приватних колекціях, у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва (Київ), у Національному музеї народної архітектури та побуту України (Пирогів) і ще багато де.
29 червня в Опішні Полтавської області (яку ще часто називають гончарною столицею України) відбувся Національний фестиваль гончарства. У його програмі в тому числі – виставка гончарного мистецтва, на яку потрапив і посуд Цвітного. Наш край на тому святі представляла велика творча делегація – співробітники обласного художнього та краєзнавчого музеїв, бібліотеки Чижевського, викладач кафедри образотворчого мистецтва та дизайну ЦДПУ ім.В.Винниченка Лариса Кулініч і її студенти. «УЦ» дізналась в учасників зустрічі, як усе пройшло, чим зумовлений успіх цвітнянських виробів та чому ми про них так мало знаємо.
Як наших в Опішні зустрічали
«Ми були запрошені, у нас були певні бонуси, нас зустрічали, як дорогих гостей, нам проводили екскурсії, з нами “носилися”, нам дякували. Взагалі виставка в Опішні відбувається щороку в один і той же час – останній тиждень червня. Туди з’їжджаються дуже багато людей. І от у цьому році вперше там відкрилась цвітнянська виставка. Це величезний гончарний здвиг, оскільки Опішня та Цвітне – здавна конкуренти. Але сьогодні Опішня – центр, який акумулює все гончарство України», - поділилась враженнями від поїздки завідувач відділом мистецтв ОУНБ ім.Д.Чижевського Світлана Ушакова.
Відкриваючи виставку, генеральний директор Опішнянського Національного державного гончарного музею-заповіднику України Олесь Пошивайло анонсував відкриття в Опішні нового туристичного маршруту «археологічне гончарство». «Люди були просто вражені побаченим в Опішні. Один з наших колег, який взагалі-то не дуже захоплювався гончарством, сказав своєму товаришу по телефону: “Не треба їхати на курорт до Угорщини, треба їхати в Опішню. Це щось неймовірне”. А ще один гончар, який приїхав спеціально з Америки, сказав, що хотів подивитися українське гончарство, а побачив через те гончарство український народ», – додала пані Світлана.
Більшу частину з того, що експонувалось на цвітнянській виставці, представники музею купили в нашого колекціонера Володимира Нагорного. Олесь Пошивайло акцентував, що це були немаленькі кошти, але придбані вироби того варті.
Свого не бачимо
У нашій розмові Світлана Ушакова назвала Цвітне таємницею Полішинеля. Посуд Цвітного ніхто не фіксував, не фотографував, не зберігав, бо його було вдосталь у кожній родині, та нікому й на думку не могло спасти, що через якийсь час на нього буде такий попит. Цей посуд був дуже простий – його використовували, розбивали та робили новий. Начебто такої ваги, щоб аж зберігати його в музеї чи досліджувати, той посуд не мав. Усі знали цвітнянські вироби, і ніхто про них не говорив. Так пройшло ХХ століття, і цвітнянський посуд залишився лише в звітах земства. Також збереглись кілька фотографій, на яких люди тримали в руках посуд власного виробництва.
А потім Цвітне вимерло, вистигло, занепало. У 1993 році Олесь Пошивайло написав книгу «Етнографія українського гончарства. Лівобережна Україна». А от коли почалась робота над нею, то виявилось, що ніхто нічого до путя не знає. Як саме виглядав цвітнянський орнамент? Як відрізнити цвітнянський посуд від посуду півдня України? Як його знайти? «Так ми почали шукати своє й досліджувати. Виявилося, що спочатку це була радянська артіль, потім навіть робилися спроби перевести її в приватне підприємництво. Феноменальна історія пов’язана навіть з останнім випалом у Цвітному – його не забрали, бо він чомусь не вдався, був неякісний і так в горні й залишився. Лариса Гайда потім проводила там екскурсії своїм учням, вони навіть брали той посуд як сувеніри. Він був нікому не потрібен. Ну от ви, чи я, чи ми – що ми можемо окремо зробити? На той час не знайшлося людини, яка б оцінила цвітнянський спадок. Як сказала одна молода людина – нас цим не здивуєш, у нас цього добра валом на горищах, наші собаки їдять із цвітнянського посуду. Ну хто думав, що Цвітне можна показувати на виставках або в музеях? Зазвичай, свого ми не бачимо», - зауважила Світлана Ушакова.
Чому Цвітне не відродиться з попелу
«Всі журналісти зазвичай питають одне й те саме – чи буде відновлюватися Цвітне. З цього я роблю висновок, що люди взагалі не розуміють, наскільки це складне питання. Складне з цілого ряду причин: по-перше, матеріали для гончарювання дуже дорогі. Глину для нього видобували з глибини 15-25 м. Був навіть окремий фах – називався “проходчик”. Десь на кінець XIX століття у Цвітному було зафіксовано майже 600 гончарних кругів, і людям доводилося платити за них податок. По-друге, щоб випалювати зроблене на гончарному крузі, треба було спалювати величезну кількість деревини для отримання спеціальної температури (мова йде про 600-800 градусів). Для того, щоб робити випали, люди збиралися цілими вулицями, кутами, районами. Гончарювати було нелегко й фізично, тому цим займалися переважно чоловіки, а жінки були мальовщицями. Але мальовщиці – це окрема тема, тому що цвітнянський посуд XIX століття був тільки з поливою – не розписаний. Зате дуже якісний завдяки великому вмістові каоліну в нашій цвітнянській глині. Каолін при висиханні не тріскається, і це давало можливість витягати макітри чи ще якісь великі предмети. Говорять, що один гончар ставав на маленький стільчик і “тягнув” виріб, а другий в той час крутив круг», – каже Світлана Ушакова.
Як вижила пам’ять про Цвітне
Перша впорядкована виставка цвітнянських виробів пройшла в ОУНБ ім.Д.Чижевського в 2014-му році. За матеріалами цієї виставки художник-кераміст, дослідник гончарства Лариса Кулініч склала каталог. На сьогодні вона – чи не єдиний дослідник цвітнянського гончарства. Світлана Ушакова пояснила, що таку завзятість у проведенні виставки бібліотека виявила саме через людські творчі контакти. «Для того, щоб тоді виставка відбулася, треба було мати добре знайомство з власником тих речей Володимиром Нагорним. Там було 300 предметів з його колекції. Він – колекціонер з великим досвідом і взагалі людина, яка займається старожитностями з 90-х років. Ну як у нас до колекціонерів ставляться? Погано, тому що типу те, що мають вони, не йде в музеї. А я вважаю, що прекрасно, що той же цвітнянський посуд був хоч комусь потрібен – яка різниця, колекціонеру чи ні. Він не погоджувався на виставку дуже довгий час. Ми з Ларисою Кулініч його вмовили, це були спільні зусилля. Це надзусилля. Це важкі речі, це ящики, воно в нього там все на складах припадало пилом, а його ж треба було зняти, передивитись. Ми шість годин його вмовляли – він прийшов до бібліотеки на десяту ранку, а вийшов о четвертій. Я тоді дуже втомилася. Але Володимир таки погодився. Він тоді був на хвилі якогось такого піднесення, надії – сподівався, що після цієї виставки йому нададуть якесь приміщення, і воно стане музеєм. Це була надія Нагорного. Він у пошуках приміщення звертався свого часу до облдержадміністрації. Але приміщення чи потреби не знайшлося. Потім обіцяли, що виділять щось в одному з корпусів нашого педуніверситету, але в останній момент там теж щось не склалося. І сьогодні він все продав Опішні. Сказав, що більша частина колекції (а це – кращі роботи) вже в Опішні, а ще якась частина – у приватній колекції одного з екс-президентів України. У нього є величезне приміщення, де він збирає все – і килими, і кахлі, і гончарство, і побутові речі, ковальство (багато чого, широкий діапазон, тематично “стара Україна”). Нагорний задоволений, що цвітнянський посуд потрапив туди, де він потрібен і де його будуть належним чином зберігати. Це така сама історія майже, як у Ільїна. Частина людей говорить про нього як про мародера. А він вважав людей свого часу дикунами, які не поважають книги, палять, топлять ними», - говорить Світлана Ушакова.
А ось що розповідає Лариса Кулініч, дослідниця Цвітного, авторка каталогу його виробів: «Я досліджую кераміку й гончарство Цвітного, тому що воно дійсно варте уваги. Враховуючи той факт, наскільки величезним був цей осередок на межі XIX-XX століть (біля 600 сімей), конкуренція там була досить висока. Увесь посуд був високої якості, цінувався та практично завжди розпродувався. Якість посуду забезпечувалась тим, що місцева глина була гарної якості і посуд виходив з тонкою стіночкою, легкий, це дозволяло виготовляти дуже великі ємності. З’єднуючи ті уламки, які потрапляли мені в руки, я помітила що цвітнянські макітри були досить крупні. Ще цінним у майстрів Цвітної (саме Цвітна, а не Цвітне цей осередок називався у давнину. – Авт.) був їхній дизайнерський хист – вони могли виготовити на замовлення будь-яку річ з будь-яким призначенням. Час від часу ми знаходимо особливі вироби – ось у мене в каталозі горщик з двома ручками-туліками. Достеменно невідомо точне призначення цього виробу. Багато робіт мають велику художню цінність. У фондах нашого художнього музею знаходиться скульптура “Пригноблена Україна”. За своїми стилістичними особливостями, за характером відтворення форм вона дуже схожа на роботу цвітянського народного художника Федора Гордового, який свого часу виїхав до Черкас. Взагалі, коли я займалася дослідженням українського гончарства, для мене було дивним, що є численні дослідження гончарства Прикарпаття, Галичини, Полтавщини, Чернігівщини, Київщини, Черкащини тощо, а наша Центральна Україна чомусь скрізь – біла пляма. Немає інформації не тільки по гончарству – не досліджена вишивка, обробка дерева, декоративний розпис. З цього приводу я маю власні спостереження й припущення. У нашому регіоні ніколи не було підтримки народного мистецтва, порівняно з тією ж Опішнею. Там ще наприкінці XIX – на початку XX століття Полтавське земство підтримувало гончарство, гончарі ще тоді об’єднувалися в якісь кустарні підприємства, спільноти, влаштовувалися керамічні школи для підготовки молоді, виставки, знаходилися люди, які індивідуально підтримували гончарство своїми інтересами й коштами. На нашій території такого не було – навіть навпаки. Не так давно в архівних документах я знайшла інформацію, що наші дослідники цікавились народним мистецтвом інших регіонів, вивчали його, їздили на лекції відомих науковців, навіть у Париж. А наше місцеве народне мистецтво чомусь не потрапило в їхнє поле зору. Чомусь так склалось історично.
Пізніше, вже в радянські часи, індивідуальна творчість особливо не віталася. Ми знаємо, як важко проходили процеси колективізації і, до речі, в Цвітній вони теж проходили особливо болісно. Згодом, вже в межах артілі, планомірно знищувалися локальні особливості місцевого гончарства. Працівникам надавалися зразки, які вони мали копіювати: тільки скопійований розпис вважався правильним.
Цікаво, що історично так склалося, що село Цвітна територіально знаходилось на межі Польщі і тодішньої Російської імперії. За історичними джерелами, третина тамтешнього населення була польського походження, третина – українського, а решта – євреї, яких виселили зі столиці. Після приєднання до Російської імперії саме Цвітна залишилася вільною від кріпацтва, тобто цвітяни, як реєстрові козаки Миргородського полку, ніколи не були кріпаками. І завжди мали себе утримувати самостійно. Землі в них було мало, тому гончарство було головним джерелом доходів. Був цікавий момент у комерційній діяльності цвітян – щоб здійснювати на місцевих ярмарках успішну торгівлю, вони сідали й домовлялись між собою, хто продаватиме миски, хто – тикви, а хто – великі макітри. З часом – виокремилися (до артілі) люди, які займалися безпосередньо комерцією. Вагонами відправляли гончарний посуд на південь, до Одещини, натомість купували вагон свинцю для виготовлення поливи.
Про вправність цих людей досі переповідають історії. Якось старий гончар, Іван Кролик, розказував, що колись після війни до них у село потрапив один однорукий гончар. Зайшов у гончарну артіль і говорить: “Я зможу однією рукою згончарювати глечик”. Ті гончарі не повірили, що таке можливо. Тоді він їм запропонував побитися об заклад на 25 рублів, таки згончарював глечик, взяв гроші та пішов. А інший гончар в Цвітній теж мав одну руку, до другої він прив’язував половник і теж гончарював.
У самому Цвітному зараз ніщо не нагадує про його минуле. Лише в школі вчителі історії й географії разом з учнями збирають у похилих людей свідчення – хто що пам’ятає – і облаштовують невеличку кімнату. У нас складна ситуація зі ставленням до народного мистецтва. Народне мистецтво Кіровоградщини розійшлось по приватних збірках – його мало в музеях».
Що далі
Після повернення з Опішні Світлана Ушакова та Лариса Кулініч зібрались у бібліотеці Чижевського за чаюванням з нинішніми жителями Цвітного – сільським бібліотекарем Ганною Танською, одним з останніх виробників Валентином Барбулом, донькою гончаря Любов’ю Рудаковою-Суржко та секретарем селищної ради Тетяною Бойко. «Ці люди вже почали складати план, що там у Цвітному буде 25 серпня 2018 року після Дня незалежності України. У цей день там пройде відкриття пам’ятного знаку осередку Цвітне. Це буде невеличке свято. У департаменті культури ОДА навіть обіцяють, що туди спеціально відправлять автобуси з Кропивницького. Там будуть виставка, концерт, іде розмова про те, щоб зробити або двір гончаря, або хату гончаря. Це ще в стані планування. Але сам початок відродження пам’яті, сама реабілітація Цвітного – це вже прорив», - підсумувала Світлана Ушакова.
Фото – з особистих архівів Світлани Ушакової.
№17 (1586)