Минулого тижня в Кропивницькому знову гостював Віктор Орлі (Геннадій Гребньов) – наш земляк і успішний європейський художник. Нагадаємо, кілька років тому він став власником картинної галереї в Марселі.
У рідному місті Віктор влаштував творчу зустріч, вона пройшла 19 червня в Кіровоградському обласному художньому музеї, а також дав ексклюзивне інтерв’ю «УЦ». Вийшло досить жорстко й несподівано, тож митець попросив передати цю розмову без купюр і авторських тлумачень – як є. Мову спілкування теж вирішили зберегти.
Ми не змогли цього разу побачити наживо нові роботи митця – за його словами, ціла серія нових картин вже готова, але поки що з технічних причин їх зарано транспортувати. Окрім живопису, Віктор спробував себе в скульптурі.
– Я створив три напіврельєфи-напівскульптури із загальною назвою «Життя», – розповів він. – Перший з них називається «Час», другий – «Ритм» і третій – «Світло». У них я використав низку образів, що символізують ці поняття. Так, у рельєфі «Час» є вісім годинників – бо число 8 є символом безкінечності. У «Ритмі» використав такі образи, як хвиля, танець, колесо, метроном. У «Світлі» закладене бачення цього явища різними культурами світу. Наприклад, майя говорили про те, що зараз ми живемо під п’ятим сонцем. У Древньому Єгипті є два зображення, пов’язані із сонцем, – це образи богів Амон-Ра і Гора. Кожна культура по-різному зображала сонце – всі ці образи теж є. Окрім того, я хочу звернутися до кераміки – я вже переговорив з друзями-керамістами, щоб вони надали мені печі для випалювання.
– Наша місцева художниця Ольга Краснопольська поділилася новиною про те, що ви візьмете у Францію одну з її робіт. Це просто жест доброї волі чи початок чогось більшого?
– Поки ми не обговорювали жодного проекту. Вона – просто симпатична молода особа, з якою мене познайомив фейсбук. Вона виклала в себе на сторінці фото з маскою Давида. До речі, точна копія статуї Давида знаходиться в Марселі. Ольга шукала назву до цієї фотографії. Я відписався, їй дуже сподобалось. Одна з її картин дійсно поїде зі мною в Марсель – це картина з гранатами. У деяких країнах дуже люблять це дерево й ці плоди, тож якщо Ольга вирішить поїхати в одну з цих країн з виставкою, то такі картини цілком можуть мати там успіх. Нехай бере картини з гранатами, а я підкажу їй країну.
– Як складається ваша співпраця з нашими співвітчизниками в статусі власника галереї? Часто українські художники просять допомогти з організацією виставок?
– Маю сказати, що я не допомагаю нашим художникам, тому що вони, навіть супер- та гіперталановиті, не відгукуються на мої пропозиції. Роботи лише двох художників я виставляв у себе в галереї та возив по світу – це картини Сергія Шаповалова і Володимира Кір’янова. Але це була виключно моя власна ініціатива. Я пропоную – абсолютно безкоштовно – площадку для виставлення полотен у Марселі, у галереї, що має 160 років і прекрасну історію. І я сподіваюся, що хтось нарешті проявить інтерес. Для цього потрібно мати бажання, роботи на виставку та кошти для того, щоб приїхати й привезти їх. За оренду виставкової площі насправді теж треба платити – за кордоном абсолютно всі послуги мають ціну. Я свою галерею пропоную безкоштовно. Тож думайте, заробляйте гроші й приїжджайте.
– От щодо коштів на поїздку в Марсель, мабуть, і виникають проблеми…
– Насправді це загальносвітова практика: перед тим, як відкрити виставку, я маю за неї заплатити, заробити на ній гроші й на них організувати наступну. Тому я спершу заробляю, потім їду. Лише трошки із заробленого залишається мені.
– Але чомусь у нашій країні ця чітка схема погано працює.
– Тут є кілька понять, які заколочені в одне, тому треба розібратися й розставити їх по місцях. Художник в Україні, як і художник будь-де, прагне заробляти гроші, але він не заробляє гроші, оскільки не знає, яким чином, будучи вихованим у пострадянському просторі, ці гроші зароблять. Мене європейське суспільство заставило мислити про те, яким чином я повинен заробляти гроші. І я не тільки хочу, а й заробляю. Хотіти – мало. Це досить складне питання, і про це в університетах, де люди саме здобувають професію й майстерність, не говорять. Виховуючи молоде покоління художників, треба одразу говорити їм про те, що вони повинні цим заробляти гроші, й треба розказати, як саме це зробити. Оце важливий момент.
– Це мало не риторичне питання для нашої освіти, й не лише мистецької – навчають теорії, практики, техніки, але не навчають, як за їхньою допомогою виживати й покращувати рівень свого життя.
– Я слово «виживати» не сприймаю – художник не повинен виживати! Він повинен мати гідний заробіток і гідне життя. Є механізми, які дають можливість самому простому художнику за кордоном заробляти гроші за рахунок своєї роботи. Це – елемент його існування! Художник повинен мати мислення й механізми того, як жити й заробляти за рахунок мистецтва. Бути геніальним художником зовсім не означає бути успішним художником. Дайте йому схему, дайте ключ – і він відкриє двері.
– Такому в нас взагалі не навчають. А чи є від наших вишів узагалі такий запит – розказати студентам, майбутнім митцям, як вони можуть своєю творчістю заробляти? Вас запрошували в школи мистецтва, щоб ви, наприклад, прочитали лекцію з цієї теми?
– Мене не те що не запрошують, там це не потрібно. Це – перша теза. А друга теза така: я багато разів пропонував – давайте я прийду й розкажу, закладу те зерно, яке, можливо, у когось із вас проросте. Я просився, але…Ось через що багато талановитих художників, почавши свій творчий шлях, закінчують його через рік-два й потім ідуть торгувати на ринку.
– Є ще така річ, як поклик душі, високі прагнення…
– Насправді це нескладно – відповісти самому собі на запитання, потрібні гроші чи ні. Художнику потрібні гроші! Він повинен створити сім’ю, повинен народити й виховати дітей. Механізм, що дозволяє йому заробити на це гроші, є. Розкажіть! Запросіть економістів, відкрийте факультатив з фінансів. Годі поводитися так, ніби художнику має впасти манна з неба!
– Мабуть, це воно і є: багато хто, маючи талант, впевнений, що ось напише чудову картину, і її одразу куплять за великі гроші. Але на жаль…
– Це повна утопія. Іде підміна цінностей – ось ви зараз говорите, що він не знає, а самі цього не вчите. А потім говорите «на жаль» і розводите руками, сподіваючись, що все буде добре. Я ненавиджу вираз «все буде добре»! Коли його говорять?
– Коли сталося щось погане. Це – спосіб втішити, до речі, не найкращий.
– Вуаля, ви відповіли на запитання. Ви намагаєтеся себе втішити, говорячи, що все буде добре, але не вчите цьому! Чомусь у Європі цьому вчать, даючи дітям основи того, як жити добре. Чому там це розуміють, а тут – ні? Ця проблема – не в освіті, а в суспільному мисленні.
– Недарма кажуть, що збоку проблему видно краще, ніж перебуваючи всередині неї.
– Коли є проблема, потрібно знайти її причину й ліквідувати її. Але замість цього йде безкінечний плач про те, що є проблема. Я, мабуть, викличу на себе чергову хвилю звинувачень у зазнайкуватості, мовляв, він там за кордоном роздає розумні поради, а ми тут… А хто заважає змінити це?
– Хотілося б повернутися до справ мистецьких, тим більше що свій посильний крок ви робите, безкоштовно надаючи виставкові площі своїм землякам. Чи є вже реалізовані проекти?
– Зараз ми обговорюємо один із проектів із художницею Крістіною Мігул. У ньому беруть участь міська рада й художній музей, стартуватиме він у Львові, одним із майданчиків, де він проходитиме, стане також моя галерея. Крім того, ми активно співпрацюємо з Миколою Цукановим – він започаткував і продовжує вести всеукраїнський конкурс дитячих малюнків «Щаслива дитина – квітуча Україна». Частину цих малюнків моя галерея вже отримала, але ми не встигли їх виставити, бо почалися серйозні ремонтні роботи – всю вулицю зариштували, залили розчинами й миючими рідинами. Тож зараз галерея з технічних причин не може працювати, і я поїхав у відпустку. Але щойно галерея запрацює, виставка відбудеться. Я відкритий і до інших пропозицій, готовий надавати місце для цікавих проектів і зі свого боку робитиму все можливе, щоб ми вийшли з того застою, у якому перебуваємо зараз.
№17 (1586)