Багато з нас знає людей, які проміняли комфорт міської квартири на сільську садибу. Так вчинили понад 20 років тому й Микола та Валентина Горові – залишивши синові житло в обласному центрі, перебралися в Олексіївку тоді ще Кіровоградського району.
До речі, Микола Миколайович – знаний у Кропивницькому будівельник. Два роки тому його, начальника дільниці ТОВ «Кронос-лідер», за участь у будівництві тунелю під залізницею між Ковалівкою і Новомиколаївкою нагородили відзнакою виконкому Кропивницької міської ради «За заслуги» другого ступеня. Валентина Григорівна, поки не вийшла на пенсію, протягом 22 років очолювала відділ капітального будівництва міської ради.
Якось у таку ж осінню пору автор цих рядків познайомився з Горовими. Подружжя саме збирало буряки на городі.
– Вони ще росли б, та задощить – важко буде копати, – пояснив Микола Миколайович.
А його дружина, відволікшись від роботи, розповіла:
– Ми тут з 1999 року. Я тоді саме вийшла на пенсію. Коля теж звільнився, їхня будівельна організація опинилася без замовлень. Тоді й задумалися: чим би зайнятися? Мали дачу в Соколівському, але там ділянка зовсім маленька. Згодом купили за 300 доларів оцю стару хату, – жінка вказала на мазанку поряд з житловим двоповерховим будинком. – Вісім років в ній жили. Потім почали будуватися. Десять років будувалися. Город тут – красень, великий і до берега! Пам’ятаю, коли починали хазяйнувати, попросили в різних родичів картоплі. Набралося 36 відер. Ми її, як кажуть, вкинули в землю. Восени зібрали аж 256 відер. Мені це сподобалося.
– Ми раніш по п’ять-шість тонн картоплі збирали, – доповнив дружину Горовий. – Перші роки й продавали. Мали уазика, на ньому й возили в місто.
– Я листувалася з працівниками селекційного інституту в Житомирі, – знову взяла слово Валентина Григорівна. – Вони надсилали мені всякі наукові розробки, бізнес-плани, наприклад, як на сотці виростити півтори тонни помідорів. Я ту методику спробувала, дуже трудомістку: ямки треба лопатою копати, у них вкидати попіл, перегній, суперфосфат, заливати водою, перемішувати кельмою. А великого врожаю не отримала. Якщо наукових методик дотримуватися, треба дмухати над кожним кущем. Тому вирощую помідори дідівським способом. Чоловік зробив тепличку, вирощую в ній розсаду, насіння – своє. Дуже люблю помідори. Як вродить дуже – нікуди й дівати. Цього року зібрали з півтонни. Поїли вдосталь, законсервувала багато, і синам вистачило, навіть продали зайве. Більше всього мені подобаються помідори сорту «шарпей». Аж солодкі! – Валентина Григорівна взяла рожевий, з численними складками помідор.
За словами Горової, коли з чоловіком тільки перебралася в Олексіївку, її міські знайомі дуже дивувалися цьому. Мовляв, не уявляють її, колишню чиновницю з міськвиконкому, із сапою на городі.
– Та й син, як уперше приїхав сюди, сказав, що ми придбали собі сильний головний біль. І порадив тут все заасфальтувати, поставити мангал, думки ж про городництво викинути з голови. Тепер син так не вважає. Перебрався в приватний сектор, вирощує помідори. А ми за цей час стільки всього перепробували! Тримали качок, гусей, курей, кіз, поросят корейських. Корм – зі свого городу.
Є у Горових і сад, і виноградник. Щоправда, яблуні не приживаються.
– Кілька років ростуть, потім пропадають. Мабуть, земля їм тут не підходить, – поскаржився господар.
Також Валентина Григорівна зізналася, що якось їй спало на думку таке: перебратися назад у місто й забути про нелегку працю на городі.
– Син нам і квартиру свою давав, він саме в Польщі працював. Ми поїхали туди. Походила я по тій квартирі й кажу Колі: що тут робитиму? У міській квартирі вже не зможемо, там простору нема. Перед тим, як ви прийшли, ми саме сіли відпочити й говорили: тут така краса, і все-все – своє: картопля, буряк, цибуля, морква, помідори…
Ця розмова з Горовими була два роки тому. Днями знову поспілкувався з ними. Насамперед поцікавився, як врожай.
– Ой, нічого не вродило, – сказала Валентина Григорівна. – Ні на городі, ні в саду. Такий рік неврожайний. Та нам багато й не треба. Частину городу віддали в оренду людям. Треба перебиратися в місто. Квартира ж пустує.
– Вирішили повертатися в місто, бо будинок важко опалювати?
– Не тому. Котел у нас піролізний, економічний, добре гріє. Важко обійти город, двір. Бур’яни так і пруть. А здоров’я не те, що колись.
– А казали, що в міській квартирі уже не зможете.
– Казала. А тепер кажу: молодість ми провели в місті, а найкращі роки – тут.
№17 (1586)