Так сталося, що мені довелося контактувати з російськими військами задовго до їхнього нападу на Україну, коли я ввійшов з ними, як казав дід Свирид з «Зенітки» Остапа Вишні, «в соприкосновєніє».
Це було в середині 90-х, щойно вщухла короткочасна війна в Молдові. Тоді вирішальним чинником стала 14-та армія РФ з її тисячами солдатів і важким озброєнням, які й вирішили долю війни проти беззбройної країни. Після цього російські війська, фактично окупанти, хутенько перефарбувалися в миротворців і оточили ПМР блокпостами, оминути які годі було й сподіватися.
Тоді я мав доправити з Олександрії в Кишинів комерційний вантаж, який дома ретельні митники опломбували. Мене навчили мати при собі в якості хабарів нашим ДАІшникам, а також митникам на кордоні дрібні доларові купюри, і вони дійсно знадобилися – водій на кожному посту ДАІ, де нас зупиняли, бігав оформлювати документи, і доларів ставало все менше, бо нашу фуру весь час намагалися перевірити, навіть обміряли на предмет дотримання габаритів чи наявності зайвого баку для пального. А для придністровців і миротворців мені порадили мати напохваті цигарки та алкоголь, які я й тримав в кабіні на видному місці.
Коли доїхали до мосту через Дністер в Дубосарах, в якому зяяла велика діра, нас зупинив перший озброєний автоматами пост ПМР. Поки водій показував документи, один прикордонник поцікавився в мене на предмет цигарки, а потім справа дійшла й до пляшки не без невеликої провокації з мого боку. Окрім того, я дав солдату й тормозок – дружина дала в дорогу їжу, а також засоби гігієни – мило, рушник і тому подібне. Зраділий солдат виявився вдячним і порадив нам не їхати через Придністров’я: «Там наших ще 6 постів буде, можете не проїхати, шмальнуть з автомата – і все». Ми послухалися й повернули куди він сказав, вгору по Дністру, де була паромна переправа, здається, зараз це пункт пропуску Платонове. Там на березі був обладнаний укріплений російський пост з БТРом, і поки чекали парому, я ввійшов «в соприкосновєніє» і з цими миротворцями – на них були шоломи з позначками «МР», знову ж таки, за допомогою цигарок і пляшки горілки.
Через добу ми верталися цим же паромом, але вже порожняком, і вийшло так, що, виїжджаючи з перевантаженого парому, ми пошкодили задній міст, тому мали чекати до ранку, бо домкрата у водія не було. А тим часом на паромі застряла ще одна величезна фура, яка ось-ось могла перекинутися в річку. Оскільки на блокпосту чергувала знайома вже зміна, ми продовжили спілкування – мені в Кишиневі дали сотню лей по десятці, от я час від часу й давав їх солдатам, а ті десь діставали випивку, яку й розпивали на бойовому посту, тобто в землянці. Там було темно, лише свічка, тому, коли вони запитали про закуску, я поліз в сумку, хоча знав, що окрім мила та білизни там нічого немає, просто щоб показати – ось, лише мило, але несподівано нащупав котлети, ковбасу та хліб. Миротворці страшенно зраділи домашній їжі, а я не без тривоги думав про тих, кому я в Дубосарах замість закуски віддав мило – а що б трапилося, якби вони викрили мою «диверсію»?..
Вранці водій якось полагодив колесо, а поки він працював, ми спостерігали, як на паромі намагалися врятувати 20-тонну фуру. З’ясувалося, що вона була навантажена паштетом, який командир посту називав чомусь «пашкет»: «Станет на берегу – два ящика пашкета наши. Никто мимо нас ничего просто так не провезет, все платят. Не даст, будет стоять хоть месяц».
Paypal:
Приват 24:
5363 5426 0288 7912
У Кропивницькому запускають безкоштовний курс фінансової грамотності для дорослих