…А вдома краще

Кропивничанка Олена з дітьми (синові – 7, доньці 2 рочки) та мамою на початку березня виїхала до Польщі. Тиждень тому родина повернулася додому. Про шлях туди й назад, а також про перебування у дружній сусідній державі ми розпитали її під час зустрічі.

– Олено, чому ви виїхали з України? Як добиралися? Де зупинилися?

– Виїхати вирішили не ми, а мій чоловік і тато заявили, що їм буде легше, якщо ми (я, мама й діти) будемо у безпеці. Рішення було прийнято в один день, і ми на машині вирушили в бік польського кордону. За кермом був мій чоловік – супроводжував нас. А далі вже кермувала я.

Україною ми їхали протягом трьох діб. Це саме був пік виїзду українців за межі країни. Величезна колона машин, швидкість – 20 кілометрів на годину, час від часу з’їжджали на узбіччя, щоб пропустити автобуси з дітьми або автомобілі волонтерів. Деякі люди не витримували, виходили й шли пішки – з дітьми, собаками, кішками, папугами, хом’яками…

У першу добу ми навіть з Кіровоградської області не виїхали. Другу ніч ночували у Вінницькій області, третю – у Львівській. Переважна більшість чоловіків, які довезли сім’ї до кордону та поверталися назад, плакали. Це було дуже зворушливо.

Кордон ми перетинали протягом 20-ти годин – така була кількість людей. У Польщі були 8 березня. Попередньо домовилися, що нас приймуть на квартиру у Жешуві. Але тимчасово. Тому потім ми переїхали до маленького містечка Стараховіце.

– Статус біженців отримували? Яку допомогу вам надавали?

– Ні, тільки «тимчасовий захист». Це як реєстрація, підтвердження легального перебування на території Польщі. Квартиру винаймали за власні кошти, але на допомогу могли розраховувати. Про це ми взнали від сусідів. Вони нас направили в пункт допомоги біженцям. Постільна білизна в упаковках, ковдри, рушники, вода, продукти, дитяче харчування та памперси… Це все нам знадобилося, бо в квартирі були лише меблі.

Син відвідував заняття у дитячому гуртку, йому дуже подобалося. Я ходила на курси польської мови. Родиною відвідували басейн. До нас, особливо до дітей, ставилися з теплотою, співчуттям. Чуйний, щирий народ поляки. Розкажу лише про один випадок. У перші дні мої діти були налякані іншими обставинами, в яких опинилися, були зажаті, в стресі, і ми з мамою вирішили зводити їх в «МакДональдз», щоб згадали, як це було в Україні. Зробили замовлення, посиділи за столиком, поспілкувалися, і я пішла віднести посуд. Повертаюся – мама плаче. Що сталося? Виявилося, до неї підійшла місцева жінка, яка сиділа за сусіднім столиком, і протягнула 100 злотих. Мама відмовлялася, а та сказала: «Ви з України, вам потрібно, це діткам»…

– Як поводяться наші співвітчизники? Бо різні є відгуки.

– По-різному поводяться. Спочатку поляки українців прийняли буквально в свої обійми. А згодом наполегливо стали пропонувати влаштуватися на роботу. Якщо ви приїхали на авто, яке вартує більше 7-ми тисяч євро, продавайте та живіть на ці гроші, не претендуйте на матеріальну допомогу.

Польща відміняє соціальні виплати. Роботу знайти нескладно, тим більше розпочався сільськогосподарський сезон. Дітей – в школу та дитсадок. Влаштувати легко.

Помітна втома поляків від українців. На жаль, багато наших ведуть себе по-хамськи. Можуть обуритися, що їм не дали, наприклад, банани. Житло їм не таке, робота не така: з вищою освітою на заводі не хочуть працювати. У перші дні в супермаркетах корзини для біженців були вщерть заповнені товарами – це покупці для наших збирали. А тепер можна побачити на дні пару пачок печива. Втомилися допомагати працездатним українцям.

– Ви там пробули більше трьох місяців. Чому повернулися?

– Я вже казала, що причиною виїзду туди були паніка та страх. Нас з мамою мучила совість, що ми втекли. Втішали себе тим, що рятуємо дітей. Мучилися тим, що не працюємо. А потім, дивлячись новини з України, ми побачили, що до нас, на Кіровоградщину, їдуть з інших регіонів і залишаються. Чому ж ми не вдома? І, звісно, дуже скучали за домівкою. Вдома краще. Крім того, у мами тут своя справа. На деякий час робота призупинилася, а тепер можна працювати. То чому сидіти в когось на шиї? Будемо тут допомагати Україні перемогти.