Не можна було не запитати про підсумки року війни людину, на якій найбільша відповідальність за регіон. Це начальник Кіровоградської обласної військової адміністрації Андрій Райкович. Отже, його рік війни.
– Це був найважчий рік не лише в моєму житті, а в житті переважної більшості українців. І це не лише мій рік, а наш, бо одній людині впоратися з надскладними завданнями неможливо. І в цьому сенсі треба говорити про команду, колективи, міста, всю область.
Усе наче спресувалось. Нам ще не доводилося жити під час війни. І сьогоднішні події – це вже не кіно, не книжки, це те, що ми самі переживаємо.
Зупинюся на двох своїх відліках часу. Перший почався о четвертій ранку 24 лютого, коли треба було дуже швидко все осмислити, прийти на робоче місце й зрозуміти, з чого починати, як захищати Кропивницький, як налаштувати людей, які відповідають за певні ділянки життєдіяльності обласного центру, як і куди приймати біженців, котрі з першого дня поїхали на захід через наше місто.
Відлік часу йшов не на години, а іноді навіть на хвилини. Перші хаотичні блокпости на магістралях, перші добровольчі загони. Ми переймали досвід регіонів, які першими потрапили під обстріли. Комунікація з міськими головами інших регіонів була постійною. Розуміли, що без допомоги один одному не обійдемося, не впораємося. А ще треба було самому триматися так, щоб заспокоїти людей, організувати, забезпечити порядок і спокій. Я людина структурованого мислення та дій, і в перші дні війни довелося змінити підходи та принципи роботи. Було нелегко…
Друга моя воєнна історія почалася ввечері 7 березня – вийшов указ президента про призначення мене на посаду начальника обласної військової адміністрації. Зізнаюся, що це було несподівано, я зрозумів, що почалася служба. Зранку 8 березня я взяв окуляри, ноутбук, ручку, своїх помічників, і ми перейшли через площу. Не було звичних ритуальних представлень, одразу робоча нарада.
Треба було швидко перелаштуватися з робочого дня на робочу добу. Це інша якість комунікацій, інший рівень відповідальності. Ми визначили основні напрямки роботи, відповідно до задач, які йшли з центру, з Офісу президента, військового командування. Пішли задачі військового характеру. Тому зранку – воєнний кабінет щодня! Багато безсонних ночей. Це не пафосні слова, я не жаліюся. Але, чесно, за цей рік вдома я був разів три-чотири.
Потрібно було в стислі терміни організувати тероборону, і ми це зробили, хоча вчитися необхідно багато, слухатися людей в погонах, досвідчених військових. Крім воєнного кейсу, ми відпрацьовували комунальний, соціальний, гуманітарний напрямки, і з цим впоралися. Окрема подяка – волонтерам, освітянам, медикам, лідерам громад. Кіровоградщина стала потужним гуманітарним хабом в центрі України. Це кажу без перебільшень.
Рік – це життя області крізь війну та попри війну. До 100 тисяч біженців плюс. Тільки 34 потяги з Донеччини. Житло, обслуговування, до 30 тисяч дітей… 12 релокованих закладів – знову розмістити, умови для роботи й навчання. Ракетні атаки, мінімум електрики, сотні генераторів і «Пунктів незламності». Міст добудувати, бо «дорога життя» для країни. Медикам допомогти з апаратурою. Урожай посіяно – зібрано з третім результатом по країні… Це не просто дорогого варте, це не має ціни! Бо посіяне, збудоване, захищене, проліковане, навчене, перевезене – простими, звичайними людьми. Без скиглення, стогонів і затримок. Війна, навіть в тилу, цього не визнає й не пробачає. На фронті, в окопах у сто разів складніше. Я бачив! Щоранку в своїх повідомленнях у соцмережах я дякую нашим Збройним силам від імені кожного жителя області за те, що ми живі. Ховати загиблих дуже важко…
Ви запитали про рік. Знаєте, є такі вислови «рік за два» або «рік за три». Цей рік треба множити на порядки. Я не з ледачого десятка, але раніше ніколи не доводилося тримати стільки відповідальності, вміти оперативно приймати правильні, жорсткі, життєво важливі рішення. Ми вчилися жити в інших умовах, продовжуємо вчитися. Війна ще багато чому навчить.
№17 (1586)