Андрій Таран, відомий у Кропивницькому як Чілік, одним з перших розповів «УЦ» деякі деталі того, що відбувається під Бахмутом. Чим для нього є перший рік війни, що було найстрашніше?
– Найжахливішими були перші 2-3 дні війни. Через сімейні обставини я в ті дні був у Харкові, Куп’янську та Рубіжному, де тоді було все найстрашніше. Надивився на все, на цю страшну навалу. Не міг спати, їсти, у такому був шоці. А що коїлося навколо… Велика ймовірність паніки, світ рушився під ногами усіх, і мене також. Зв’язку немає, не розумієш, що відбувається…
І в цей же час жахливі речі відбувалися з моїм майбутнім підрозділом на півдні. Хтось з керівництва відвів цілі бригади подалі від Херсону, майже повністю оголивши весь напрямок, дорога на Миколаїв була, по суті, відкрита ворогу. 57-ма бригада єдина тримала оборону на всій лінії фронту, за всіма поняттями на такій великій протяжності такими силами це неможливо, але 57-ма бригада – це просто боги, вони змогли це.
Звісно, потім були ще страшні моменти. Перший вихід з оточення на півдні. Другий – з-під Лисичанська. Ось тоді було страшно, як у перші дні війни. Нас оточили раптово й швидко, та найстрашніше, що буквально напередодні нам завезли величезний запас БК, боєприпасів. Машини забиті доверху снарядами. Розумієш, що означає влучання в таку машину? А інших не було. Ми тікали під обстрілами, у нас порвало колеса, їхали на ободах з цим усім. По виході ми ще побули під Верхньокам’янським. Це неймовірно, але бої там тривають саме на тих позиціях, з яких ми виходили! Навіть не уявляю, що зараз з цим Верхньокам’янським.
Головний урок цього року для мене – ніколи не губися, не опускай руки. Можна втратити снарягу, зброю, кров, але головне в голові – не втратити себе.
Чи актуальне корпоративне навчання?