Христина Катракіс: «Кожний справжній художник – як дитина»

06.08.2013

Вона виконала усі свої обіцянки: приїхала до Кіровограда, привезла серію картин «Миттєвості життя», відкрила виставку у галереї «Єлисаветград», поспілкувалася з усіма охочими і дала ексклюзивне інтерв’ю «УЦ».

Христина Катракіс – приголомшлива і вражаюча. Найбільше вразила своєю відкритістю і простотою. Спілкуючись з нею, мимоволі проводиш паралелі: художниця зі світовим іменем, чиї картини прикрашають колекції найвідоміших політиків і зірок Голівуду, і – місцевий чиновник або депутат. До останнього часом неможливо достукатися, домовитися про зустріч з метою взяти коментар. У нього така корона на голові, що він не може ходити, бо важко носити. Тому завжди виключно у власному авто з тонованим склом. А Христина пройшлася містом, зачарувалася ним, роздарувала оточуючим посмішки і добрі слова і – пообіцяла приїхати ще. І приїде!

– Христина, все-таки ви американська художниця чи українська?

– Важко сказати. Українського походження – це сто відсотків. Можливо, щоб бути пов­ністю українкою, мені потрібно було б завжди тут бути і працювати, щоб у мене була українська школа мистецтва, як у українських художників…

От візьмемо Кіровоград. Те, що мене вразило: настільки багатокультурне місто, тут перетин різних націй, різних культур. І саме це робить його красивим, багатим і актуальним зараз і завжди. Тому я намагаюсь, мабуть, бути художником світу. І де б я не була, я беру звідти нові враження. І по крові у мене дуже багато сумішей: грецька, грузинська, польська. Української крові у мене немає, але я народилася в Україні, закінчила тут перший клас. Потім ми переїхали в Будапешт, потім – в Америку. Але я вважаю себе українкою, бо я народжена тут, я розмовляю українською мовою, пам’ятаю і поважаю усе українське.

Я переглядала старі фотографії у галереї, газети, там різні імена, прізвища. В цьому було багатство, в цьому була культура. Вони мішалися, кожен приносив щось своє. Так само я в своєму мистецтві намагаюся приносити щось своє, з кожного місця, де я жила, де я буваю. Чи це Греція, чи це Америка, чи Італія, чи Франція, де я навчалася, чи Україна, де я народилася. І щось зі своєї крові, що мені близьке за характером.

Знаєте, коли мені починають ставити національні питання, мене це дивує. Я запитую: а хто такий українець? Мені здається, що той, про кого говорив Грушевський: «Кожен, хто живе в Україні, працює на її благо, їсть український хліб і вважає себе українцем, – і є українцем».

Я вважаю, біда України в тому, що вона ізолює багато людей. З України й так багато забрали, і українці ще віддають. Віддають свідомо, через вузькоголовість. Я вже казала, що євреї знайдуть, що у когось бабуся чи прабабуся була єврейкою, і вони кажуть: «О, це єврейський художник!» Українець візьме українського художника, наприклад, Малевича, знайде, що в нього мати була єврейка, та скаже: «Це не наш, це єврейський художник». Тобто ми самі віддаємо, замість того щоб єднатися і брати. Але я маю надію, що в України буде більше єдності, єдності в культурі, що це буде цінуватися.

– Щодо виставки «Миттєвості життя». Вам ніхто не позував? Такі реальні застиглі фігури!

– Ця серія була написана спеціально для України. Я з нею приїхала років шість тому. Це була моя перша виставка на Батьківщині, і вона для мене була дуже значна. Тоді її відкривав Ступка, він був ще живий. Геніальна людина! Ця серія – спогади з мого дитинства. Це були вісімдесяті роки. Це таке ретро очима дитини. Те, що мені запам’яталося. От урок фізкультури, наприклад. Я в першому класі думала, що виросту і помщуся цій вчительці. От і помстилася картиною. (Сміється.) Ці картини написані з гумором. Думаю, що кожна людина, яка пережила вісімдесяті роки, згадає щось своє і посміхнеться.

Мені ніхто не позував, це чисто із спогадів. Просто у мене дуже гарна школа. В плані техніки я багато можу зробити. І я дуже вибаглива до себе. Я перфекціоніст. В інших речах я вживаю моделей, мені позують, я з себе малюю (роблю фотографії, а потім використовую своє тіло). Деякі є більш сюрреалістичними, абстрактними, як серія «Зона», за яку я отримала премію ООН і три роки була послом доброї волі у сфері культури. Тобто кожна серія інакша. Я не зупиняюся. Зараз працюю над новою.

Мене завжди лякає, коли людина зациклюється на чомусь одному. Це глухий кут. Я ніколи не робила те, що продається. Я робила те, що було близьке мені. Чому я погодилася привезти сюди виставку? Українські художники, зірки дуже часто демонструють комплекс хуторянський чи міщанський. Типу, ми з вами не говоримо, що таке Кіровоград? А я кажу: чому ні? Це така американська риса: мені цікаво побачити місто, в якому я ніколи не була.

Сподіваюся, що люди відчули, що я відкрита до спілкування, до діалогу. Хоча журналісти в Україні часом додають щось своє. Пам’ятаю, коли я виграла премію ООН, одна з київських газет брала в мене інтерв’ю. Мене питали, я розповідала про те, як було цікаво працювати поруч з Анжеліною Джолі, Клуні. Я казала, що мене вразило, наскільки люди віддані своїй справі. Люди живуть в наметах, хоча могли жити в чотиризірковому готелі, сплять з тими дітьми, хоча у них воші і все що завгодно. Йшлося про Анжеліну, бо вона біженцям допомагає в Афганістані. Замість того, щоб написати, що вперше людина від України виграла премію ООН, стала послом доброї волі в сфері культури, написали «Анжеліна Джолі спить з вошами». Я розумію, що вони шукають самопіар. А мені він не потрібен. Мені потрібно донести якийсь меседж, якесь повідомлення, від якого щось буде змінено на краще.

– Які ваші враження від Кіровограда, галереї?

– Я їхала і не знала, хто мене зустріне, як все це буде. Я була вражена Миколою Миколайовичем Цукановим. Було таке враження, що я потрапила у сім’ю, що я знала їх усе життя, настільки гостинні і приємні люди. А його Гліб – взагалі! Я дітей дуже люблю, багато з ними працюю, займаюся арт-терапією. У мене своя дитина померла, я важко це пережила, і для мене спілкування з дітьми – щастя. І сьогодні у мене дуже багато дітей. Я під’їжджаю до Дитбунку, з яким працюю, і діти бачать, що я йду з дороги, біжать і кричать: «Христя!» Обіймають мене, і це всі мої діти, і я їх дуже люблю.

Варто сказати, що для міста дуже важливо мати таку галерею. Вона прививає, в першу чергу дітям, знання про культуру, любов до культури. Такого дуже мало. У мене дуже сильна любов до історії, я маю докторську дисер­тацію як мистецтвознавець. І для мене бачити зібрану тут історію – це скарб. Унікальність цієї установи в тому, що це не просто галерея, це історичний музей вашого міста. Браво таким людям!

Знаєте, Україна мене дуже здивувала. У мене була виставка у Львові. Там теж була конкретна родина з двома дітками, котра усе це підтримувала через те, що це їм близьке. І я бачу людей, які вкладають усю свою любов, небайдужість у цю сферу. І поки є такі люди – буде держава. Вона на них тримається. Вони не надіються, що їм хтось щось дасть. Бо у багатьох збереглася з радянських часів притаманність очікувати манни небесної. Раніше так було, а зараз нова течія, новий час, і ти розумієш, що треба шукати свої шляхи.

– Ваші роботи є у багатьох відомих людей. Ви даруєте картини чи вони купують? І чому вони надають перевагу – портретам, пейзажам чи, можливо, імені?

– Я практично ніколи не дарую своє мистецтво. Я не розцінюю його як подарунок. Я можу зробити якийсь малюнок, коли подорожую, з когось портрет. Але свої картини ніколи не дарую. А вони колекціонують, купують мистецтво. Що вони люблять? Серія робіт, що у вас виставлена, пішла досить гарно. Багато з цих робіт в колекціях голлівудських зірок і у Клінтона, Буша. Також одна з робіт серії «Зона» – у Енні Леннокс, британської співачки. Ще одна робота – у Мері Ламберт, знаменитого режисера з Голлівуду. Ще одну, «Омен», викупив музей сучасного мистецтва Чикаго. А решта знаходиться в будинку ООН в Америці, їх викупили.

З кожної серії хтось щось бере. Найголовніше – людський фактор, чи є в цій роботі душа. Деякі речі, які люди вирішили взяти собі в дім, я б собі не взяла. Приміром, роботи з серії «Зона» – про Чорнобиль, про втрату. І ті, що взяли Енні Леннокс і Мері Ламберт, одна пов’язана з мертвими душами дітей, друга – з новонародженими. Я б не змогла з ними жити, вони на мене дуже впливають. А їм це подобається. У кожного свій смак і свій вибір в цих питаннях.

У мене вдома взагалі немає моїх робіт, тому що я не можу терпіти їх. Я настільки самокритична, що вони усі складені, їздять по виставках, їх купують. Я вважаю, що я написала картину – і вона для мене зникла. Це як дитину пускаєш у світ.

– Творчі люди кажуть, що для написання чи то музики, чи полотна, чи поезії, потрібен творчий порив. Що це для вас?

– Знаєте, я скептично до цього ставлюся. Один мій знайомий якось дуже довго розповідав, як йому потрібно, щоб до нього прийшла муза: «Я не можу почати малювати. Я чекаю, поки до мене прийде натхнення». І так чекати він може місяць, два. Я цього не розумію, бо мені цього не потрібно. У мене завжди є в голові ідеї, які я хочу втілити. До мистецтва я ставлюся досить серйозно. Для мене це не є хобі, це є робота, через яку і живу, існую. Але також вона повинна бути унікальною, нести послання і мати концепцію, задум. Це те, про що я часто говорила з українськими художниками. Мистецтво повинно мати концептуальність.

Стосовно музи… У мистецтві можуть надихнути як важкі речі, так і щось прекрасне. Наприклад, серія «Зона» творилася через смерть моєї дитини і те, що я пережила у Чорнобилі. Ця серія була дуже сильною, її я написала практично за місяць, не виходячи зі студії. А зараз хочу, щоб нова серія, яку я буду писати, була щасливою. Хочу спробувати, що буде, коли я натхненна любов’ю. Вона називатиметься «Чуття і мрії».

Я завжди пробую різні речі. Виставлена у вас серія навіяна спогадами дитинства. Коли ви дивитеся, має бути відчуття, що ви дивитеся через призму дитини. Кадровість цих сюжетів – дитяча. Я багато працюю з фільмами, тому композиції в моїх картинах не є класичними, вони досить сучасні і кінематографічні в якійсь мірі. Коли ви йдете по залі, таке відчуття, що ви продивляєтеся фільм.

– Чи є з боку України на високому рівні намагання залишити вас тут, щоб ви були суто українською художницею?

– В одному з моїх останніх інтерв’ю в заголовок були винесені мої слова «Україну погубить жлобство, а врятує мистецтво». Дуже мало підтримки, дуже мало ідей стосовно розвитку культури. Якби хтось з України мав бачення, вони використали б таку людину, як я, і мій статус у світі, щоб представляти Україну на світовому рівні. Мене в світі знають, і я завжди говорю про своє українське коріння, походження. Я цим пишаюся. Але поки що ніхто до мене не звертався.

Мої приїзди в Україну – це суто моя ініціатива. Я вкладаю свої гроші, їжджу по сиротинцях, гроші з виставок даю на художні матеріали для дітей, на одяг, на їжу. Це все на моїх плечах, на моєму бюджеті. Якщо надходить якась підтримка, то від приватних людей, які можуть надати приміщення для виставки, підтримати акцію. Шкода, тому що хотілося, щоб було більше людей, щоб була підтримка на державному рівні. Але, слава Богу, є хоч такі люди. І до мене приходять студенти, які готові працювати волонтерами. І мене це настільки вражає! Є надія, що в країні все зміниться на краще, якщо є такі люди. Вони мені пишуть на «Фейсбук», і я завжди відповідаю, бо у мене немає зоряної хвороби. А їх це дивує.

А багаті люди… Мені здається, що я можу порівняти Україну з Америкою тридцятих років, коли там з’явилися нові люди з великими грошима, а брак культури відчувався. В Україні, як і в Росії, щось подібне: інтелігенцію знищили, або вона емігрувала, а нувориші ще не наситилися своїм багатством, щоб перейти на другий ступінь – духовної, культурної насолоди. Деякі з них зараз починають відкривати культурні фонди. Чим вони займаються – невідомо. Але люди починають їздити, дивитися, цікавитися, збирати колекції, відкривати галереї. Це є позитивним. Але це роблять одиниці. І процес цей поступовий і дуже повільний. З одного боку, я не можу від них багато вимагати, тому що розумію, звідки це все походить. А з іншого – маю надію, що все зміниться на краще.

Також важливо, щоб це прививалося з дитинства. Мені здається, що у нас в Україні є низка втраченої генерації. Відчувається у нас така культурна діра, коли дивишся на молодь, на їх спілкування. Поступово це міняється, бо люди почали їздити в інші країни, дивитися в Інтернеті. Я намагаюся читати молодим людям лекції, розповідати, як виживати в світі, як іти далі, що робити зі своїм мистецтвом. І проблема в тому, що українські вузи випускають студентів, у яких техніка гарна, а концептуальність відсутня. Тобто картини, які вони малюють, нічим не відрізняються від картин минулого століття. Роботи у них класичні, але не такі, які б вважалися сучасними. Крім того, їм ніхто не говорить, що робити далі, як просувати своє мистецтво. Я намагаюся пояснювати, як робити резюме, як продавати картини, як зв’язуватися з галереями, якими сходинками йти. Про це їм ніхто не говорить. Таке враження, що випускають людей, яким держава буде давати замовлення.

Мистецтво не повинно бути чимось, що ти робиш на «вік-ендах». Особливо, якщо ти обрав це своєю професією. А у цих людей не залишається нічого іншого, як тримати якийсь магазин, а в суботу малювати.

– Як вам вдається поєднувати кілька образів? Ви – відома у світі художниця, посол доброї волі, робите серйозні речі. У той же час на свою виставку в Українському домі ви заїхали на білому коні.

– Я як дитина. І мені здається, що кожний справжній художник, як дитина. Згадайте Пікасо, Далі, які вони були артистичні. Мене зав­жди рятує добре почуття гумору. Така суміш грецької і грузинської крові допомагає вижити. Крім того, я пишаюся тим, що я жінка-художник. І я все життя намагалася і намагаюся довести, що жінка-художник нічим не гірша за чоловіка-художника, а то й набагато краща. Я не погоджуюся, коли кажуть, що треба вибрати: сім’я і стосунки чи кар’єра і мистецтво. Я вважаю, що все це можна прекрасно поєднати, просто треба вміти поєднувати і робити це вірно.

В мені поєднуються жіноча сторона в плані любові, стосунків, сім’ї і сторона творча, професійна. І завжди в мені живе дитина, яка все це робить цікавим, азартним, веселим. І це відчувається в роботах. Я думаю, той, хто побуває на моїй виставці, це відчує.

Записала Олена Нікітіна, «УЦ».

Просмотров:763    Комментариев:15

  1. urasmi говорит:

    чет я не понял. уехала после первого класса в америку, а образование получила в НАОМЕ на курсе Татьяны Ниловны Яблонской. По телетайпу, штоле. У папы вполне себе украинская фамилия Кущ, он майдан испортил)) У мамы – Пилькевич, тоже обычная белорусская фамилия. Якась женщина-мифъ)))

  2. горожанин говорит:

    Думаю, для людей с такой биографией легенды и мифы вокруг них, вещь обычная и нормальная. Хотя в действительности, если разобраться, всё там у неё вполне сходится.
    Кстати, информация о жизненном пути Кристины вполне доступна в инете.

  3. Renata говорит:

    Была сегодня на выставке. Идите и смотрите! Художник Хрыстя :-) – очень интересная, яркая со 100% чувством юмора українського походження.

  4. nik558800 говорит:

    Скажу честно, я в начале был в легком шоке от картин Христины, но придя в чувство обнаружил много интересного и знакомого из жизни. К стати сказать все кто посмотрел выставку остались очень довольны . Спасибо всем за теплые слова, спасибо коллективу редакции за объективность . Но честно сказать хотелось бы услышать комментарии к статье в газете » Ее Величество Идея». Я надеюсь , что предложение Христины найдет более широкое обсуждение.

  5. nik558800 говорит:

    Галерея работает без выходных, с 9-00 до 18-00. Возможно посещение галереи в более позднее время (предварительное согласование). Сегодня например галерея работала до 19-30 , так как были посетители . Особо хочу отметить , что в воскресенье галерея работает!!! Приходите! Справки по тел. 050 207 27 00

  6. Сьогодні таки сходив. Не даремно витратив час. Окрім картин, дуже цікаві експонати з історії міста, цікаві книги.

    А от картини «Папуга» та «Нема папуги» залишили прямо незабутнє враження)))))

  7. alkor говорит:

    Вмесе с женой побывал сегодня в галерее «Елисаветград», где был встречен Николаем Цукановым и Сергеем Каракулиным. Получил от Николая в подарок несколько книжек (и презентовал галерее свои), а Сергей провел нас по галерее – с соответствующими комментариями.
    Но и без комментариев было ясно, что картины Христины – это что-то. Я не спец в этих делах, но мне понравилось. Краски, манера исполнения, юмор… Китч? Где-то – да, но нарочитый, без маскировки, и, опять же, с юмором. Особенно понравилась «Русалочка»: тот случай, когда для падения Икара совсем необязательно показывать падение Икара (у Брейгеля). Перепончатая лапка – и этого вполне достаточно! И просто замечательно, что некоторые картины предполагают разную трактовку, там есть над чем задуматься.
    Николай, так держать! Больше художников хороших и разных!

  8. nik558800 говорит:

    Мы рады , что галерея и представленные экспозиции понравились нашим новым посетителям ( Єлисаветградський лікар ,alkor)

Добавить комментарий