«Лісапетний батальйон» десантувався у Кіровограді

03.12.2013

Переможці шоу «Україна має талант» минулого четверга дали концерт, вірніше, «дали жару» в обласній філармонії.

ДОВІДКА. «Лісапетний батальйон» – аматорський жіночий колектив, яким керує уродженка села П’ятничани (Хмельниччина) Наталя Фаліон. Гурт переміг у п’ятому сезоні телевізійного шоу «Україна має талант» (2013 рік). На виграний мільйон гривень планують побудувати церкву в П’ятничанах.
Одна з найвідоміших пісень «Батальйону» – «Лісапет мій, лісапет…»


У Кіровоград жіночки приїхали не на «лісапетах», а на комфортабельному автобусі. Що поробиш – зірки, статус зобов’язує. Хоча дуже легко уявити, як ці зірки пораються по господарству, – настільки вони відповідають іміджу простих селянок. Якщо не звертати увагу на відпрацьовані до автоматизму та надзвичайно злагоджені рухи під час виконання пісень – можна подумати, що дивишся виступ самодіяльного ансамблю в клубі.

Перед концертом кореспондент «УЇЦ» поспілкувався з керівником «Лісапетного батальйону» Наталею Фаліон.

– Ой, не треба мене поки фотографувати – я ще не нафарбована, – Наталя «відбивається» від фотокора «УЇЦ» у гримерці. – От як на сцену вийду – от тоді вже можна, тоді я буду просто красуня.

– Ви багато гастролюєте Україною. Де найкращі глядачі?

– Де найкращі? Важко сказати. Були на Херсонщині – прекрасно на нас реагували. Були в Донецьку – прекрасно. У Черкасах – також. У Києві були, Вінниці, Львові, Чернівцях… Ого, то я оце думаю, що ми вже непогано так поїздили!

Так Бог дав, що ще такого не було (стукає по столу тричі), щоб глядач нас не сприймав. Якось вдається знаходити спільну мову. Щастя артистичне у нас є – явного провалу поки не було.

– Ви ще самодіяльність чи вже ні?

– Десь посередині. Ми зараз – переможці «Україна має талант», обличчя каналу СТБ, мені вони забороняють давати концерти без такого, знаєте, потужного обладнання, без підтримки їхньої технічної. Кажуть: «Ви не маєте права виступати гірше, ніж ви виступали на шоу». Але ми розуміємо, що дуже близькі до народу. Та ми й є народ. Ми не рвалися на велику сцену і не будували себе так, щоб бути якимись великими зірками. Я особисто цього ніколи не хотіла.

– Ну перемогти ж на шоу хотіли?

– Я там узагалі участі брати не хотіла. Скажімо так, мене дуже довго просили – канал СТБ, різних рівнів продюсери. А ми в останній день погодились. Так що ми туди не рвалися. Я – не честолюбна жінка, мені не вісімнадцять років і зовсім не хочеться слави, щоб зірки на голову падали…

– Отак зовсім і не хочеться? Приємно ж, мабуть, коли падають?

– Та ну як… Я більше задоволення від спілкування з глядачами отримую, коли невеличкий зал, коли я бачу очі кожного, коли я спускаюся в зал, коли дарують якісь квіти, зірвані перед концертом біля хати.

– Як думаєте, буде сьогодні аншлаг?

– Звичайно ж, буде.

– Якщо ви вже наполовину професійні артисти, то, напевно, маєте свій райдер…

– Є таке. Найзвичайнісінький райдер у нас: кімната, щоб було де переодягнутися, вода, щоб промочити горло, теплий чай…

– Лише вода?

– А ми, як не дивно, непитущий колектив. Немає такого, щоб якийсь допінг треба було приймати. Навпаки, це зазвичай заважає. От мені особисто заважає. Я ніколи собі не дозволю навіть десять грамів випити перед виступом, бо я тоді сконцентруватися не можу. Веселості не додає, я якоюсь напруженою роблюся. От коли я при розумі й пам’яті – тоді відчуваю себе на сцені дуже вільно, можу контролювати свої думки, не починаю слова згадувати.

– Ваш спосіб життя після перемоги змінився?

– Дуже напруженим цей спосіб став. Причому те, що було раніше, нікуди не поділося, лише нове додалося: переїзди-перельоти, великі зали… Ми от недавно з Алмати повернулися, три дні тому – з Москви.

А ніхто ж не забрав моєї посади – я, як і раніше, працюю директором музичної школи, в мене є одинадцять учителів, сто з лишнім дітей. Господарство ніхто в мене не забрав, як же без нього в селі.

– І велике господарство у вас?

– Невелике. Але мені чотири сотки городу о-о-отак вистачає. Все своє: і консервація, і гриби в лісі збираю… В саду прибрати, на городі – це ж нікуди не поділося. А деякі молодиці своє розпродали. Одна взагалі з чоловіком розлучилася через свої часті поїздки, тепер треба її прилаштувати десь. Я ж тут як режисер, продюсер, менеджер, поет, композитор і сутенер.

Ніхто не забрав і концерти місцевого значення. Мені ж однієї області мало, я на дві працюю – Хмельницьку і Тернопільську.

Це все – серйозні навантаження. А ми, як ви бачите, вже не молоді…

– Молодим, по-моєму, деяким ще фору дасте.

– Та все одно ж важко. Зате – цікаво. Я дуже люблю нові місця, нових людей, нові зустрічі, нові випробування, бар’єри, які треба подолати.

– Страх перед виходом на сцену є?

– Є, звичайно. Якщо хтось скаже, що він не боїться, то не вірте. У мене величезний досвід за плечима, я з дитинства на сцені. Ходити на ній навчилася. І постійно хвилююся, коли виходжу до глядачів.

А от ще що змінилося – у нас Ганька захворіла. Думали, відлежиться тиждень у лікарні, поколють їй там щось. Ага – вже два місяці, а вона й досі хворіє, великі проблеми з серцем у неї…

– СТБ вже заплатив мільйон?

– Ні.

– А як же церква, яку ви збиралися будувати?

– Так уже побудували. Купол уже зробили, вимурували, дерев’яні роботи… Вона маленька… Правда, ми ще туди ні копійки не вклали.

– Це як?

– Ми могли вкласти. Але голова місцевого сільськогосподарського товариства вирішив допомогти… Хоча чекайте, поштовх усе одно від нас пішов. Сказав, що вимурує, викладе верх, а ми вже продовжимо. Молодець він, коротше.

– Тобто мільйон залишиться у вас.

– Двісті тисяч податку на прибуток зразу ж – ф’юіть! Ми, вже іконостас у церкву замовили – вісімдесят тисяч навесні треба заплатити, бо майстри працюють. Замовили художника, який розписуватиме храм. Тротуарна плитка навкруг буде, газ проведуть. Воно наче й дрібниці, але дрібниць цих…

Та то все таке. Ми, як нормальні люди, мріяли, щоб у нашому селі був храм. І він буде. Все іде за планом.

– До речі, про гроші. Як ви ставитесь до того, що дуже багато ваших пісень можна абсолютно безкоштовно з Інтернету скачати?

– Дуже просто ставлюсь. Мене жаба не душить.

– Це ж ваші потенційні гонорари.

– Ну і що? Гроші – це добре. Проте жили ж ми якось, коли гонорарів не було. Я двадцять років пропрацювала за пиріжки – і нічого, люди любили мене. Може, за це нас і люблять. Ми доступні – й на весіллі заспіваємо, і на ювілеї. Можемо за тисячу чи десять тисяч доларів виступити, а можемо й тисячі гривень не взяти.

– І що треба, щоб ви «і тисячі гривень не взяли»?

– А небагато. Треба, щоб я відчула, що ви – людина, що вам це справді потрібно, що ви дійсно вдячні. Хоча СТБ лає мене за те, що працюю на таких дрібних заходах. А я пояснюю, що Україна – бідна, спустіться трохи до народу. Не забирайте в народу право слухати улюблений колектив. Та й поки я чекатиму на якісь величезні гонорари – «поїзд уйдьот». Працювати потрібно зараз.

– З «Буранівськими бабусями» спілкуєтесь?

– Ні, хоча я знайома з людиною, яка їх проштовхнула на «Євробачення».

– Самі туди не збираєтесь?

– Я іноді жартую на цю тему. Збираємось, мовляв, аякже. Але, якщо чесно, непочатий край роботи в Україні. Що ми там забули, у Європі? Та й двічі бомба в одну яму не повинна падати. Я б там почувала себе некомфортно.

До речі, похвалюся. Я для себе зробила відкриття: наші пісні слухає молодь!

– Є навіть фан-сторінки в Інтернеті.

– Ага, знаю. Хоча я й Інтернет… Я на «Однокласники» раз на рік заходжу. Діти ото мені кажуть: «Мамо, там відписати треба людині». А я відповідаю: «То відпиши за мене те й те». Не люблю всі ці Інтернети, мені б на гойдалці посидіти в селі, киснем подихати – може, яка думка гарна в голову прийде, напишу щось.

– Наостанок – політичне запитання. Європа чи Росія?

– Європа. Хоча це дуже для нас буде боляче, бо нам зараз до Європи, як до Києва рачки. Ми ж не звикли жити за європейськими законами. Європейські зарплати ми хочемо мати, а от до європейських вимог ще звикати й звикати. Втім, як апендицит вирізають? Розрізають живіт і роблять боляче.

– Апендицит під наркозом вирізають.

– А нас без наркозу вже стільки різали, що не страшно.

Потім був концерт, писати про який сенсу немає, – це треба чути й бачити. Наталя Фаліон не помилилася у своєму прогнозі – жіночкам із «Лісапетного батальйону» вдалося зібрати аншлаг. Перед глядачами також виступили автор окремих пісень «Батальйону» Микола Янченко та співачка з Вінниці Тетяна Денисюк.

Андрій Лисенко, фото Олени Карпенко, «УЦ».

Просмотров:305   

Добавить комментарий