Сьогодні всім вже відомі списки тих, хто коїв звірства в Бучі, Ірпені, Гостомелі. Вже формуються бригади тих, хто дійде до них, їхніх будинків, їхніх сімей та шкіл, де навчаються їхні діти.
Вже звучать заклики не лише підривати військові об’єкти під Білгородом, а й бомбардувати Воронеж.
З цього момента помста стає лейтмотивом війни.
З цього часу війна переходить на територію агресора.
У цьому є історична спадковість – так було завжди, так було при всіх війнах, особливо – імперсько-розширювальних.
Якщо раптом ця війна не буде названа Третьою світовою, якщо вона не стане ядерною та якщо в принципі залишиться, кому її назвати, її обов’язково поіменують Українською визвольною. І в процесі цього визволення українці дійдуть та зайдуть дуже далеко.
Якщо ДО БУЧІ заклик був «облиште нас і йдіть за кораблем», то ПІСЛЯ БУЧІ, після побаченого там посил стає іншим: «Тепер ми йдемо до вас. Ми будемо душити агресію на її автентичній території».
Тепер в українців інша мета – не відігнати агресора подалі від своїх кордонів, а добити, знищити, стерти з землі.
І це не завдання, яке ставиться командуванням. Це – щира ідея кожного воюючого, кожного, хто в тилу чи у вигнанні.
А те, що Росія скликає Радбез ООН, щоб заявити, що ці звірства – українського авторства та взагалі, це все «театр», – тільки посилює українське бажання мститись.
Ця помста буде довга та страшна. Їй буде не до судів і Женевських конвенцій. Які конвенції, коли війни нема, – скажуть ті, хто зараз почне діяти.
І русофобія, яка нині котиться світом і переіменовує картини Дега з «Російських танцівниць» на українських, здасться тихими квіточками.
Вона буде і ззовні України, і всередині. І не буде тому ради, бо трагедія Бучі запустила механізм, зупинити який не вдасться десятиліттями.
І з сьогоднішнього дня це – нова війна, війна помсти.
Яніна Соколовська.
Благодійний бал краси та грації