Віталій Кривенко. Історія в теперішньому часі

На жаль, серед нас більше немає Віталія Кривенка, 24 травня буде рік, як він перестав перейматися за долі рідних, близьких та за своє рідне місто. Але він залишив по собі спогади, рукописи, якими з нашою редакцією поділилася його вдова Людмила Іванівна, за що їй велике журналістське спасибі. Це не просто історія архітектора та художника, це історія всіх нас, нашого міста, нашої країни.

Автор цього допису був знаним (Почесний громадянин міста, Заслужений архітектор України), залишив по собі знакові пам’ятники. У цих рядках – його спомини, стосунки, досягнення, розчарування, визнання…

Уявіть: перед вами Віталій Єфремович, стриманий, в костюмі, з його «фірмовою» зачіскою. Тихий голос, який переконує, заворожує, манить… Він саме так говорив: тихо, аргументовано.

Говорять, що він з тих чиновників (був головним архітектором Кіровограда), на яких ні в кого не було жодного компромату. На Кривенка не могло бути компроматів: фаховий, чесний. Головне – любить своє місто й знає, як його зробити кращим. Саме тому Бог розпорядився так, що Віталій Єфремович став архітектором…

Усі, хто знав Кривенка, почуйте! Сприйміть! Але не в минулому часі. Він зараз поряд. Він говорить. Віталій Єфремович не любив, а любить своє місто. Тому безліч підтверджень. І його спомини. Його дитинство, юність, люди, з якими дружив, в кого навчався, – це також історія нашого міста.

• ••

– Вважають, що енергетика місця народження людини додає їй життєдайні сили. Мабуть, так, якщо людина спрямована на подолання труднощів та досягнення поставленої мети. Але в житті, як на довгій ниві, трапляється всяке…

Переважну частину свого життя я мешкаю й працюю в Кіровограді, де народився та виріс, вчився в школі. Звідси був призваний до лав Радянської армії. Служив в Естонії, Латвії, Калінінградській області. Був задіяний на освоєнні цілинних земель Північного Казахстану. Швидко промайнули роки навчання. Спочатку в Іванівському художньому училищі (Росія), потім – у Київському інженерно-будівельному інституті.

Отримавши освіту, фах, проєктував та розбудовував своє рідне місто, набираючись досвіду. Одружився, і у нас з дружиною народилися дві доньки. Вони виросли, вивчились, обидві стали теж архітекторами. Маємо двох онуків, старша вчиться на архітектурному факультеті.

Декілька поколінь моїх предків постійно проживали в Єлисаветграді – Кіровограді. Дід Пилип Іванович Гамаюн, прапорщик, Георгіївський кавалер, загинув на полі бою під час Першої світової війни. А в 1944 році, захищаючи рідну землю від окупантів, поклав життя мій батько, Єфрем Іванович. Востаннє я бачив його, коли мене серед ночі розбудила мама, і міцні чоловічі руки підхопили мене й підняли високо вгору. Потім батько притис мене до грудей… Так сталося, що шлях наступу військової частини, в якій воював батько, проліг в п’ятнадцяти кілометрах від Кіровограда. Батько отримав дозвіл побути одну ніч вдома, а ранком ми з ним попрощалися. Так сталося, що назавжди. Загинув також і його рідний брат, мій дядько, Федір Іванович.

У ті тяжкі роки було безліч смертей, горя, сиріт, інвалідів, молодих вдів. Моїй мамі, Марії Пилипівні, на початку війни було 30 років. Ми залишилися в Кіровограді з нею та бабусею Олександрою Яківною. На долю бабусі випала Перша світова війна, під час якої вона втратила чоловіка, жовтневий переворот 1917 року, Голодомор 1932-1933 років, сталінські репресії, Велика Вітчизняна війна, післявоєнні роки відновлення народного господарства. Але ця дивовижна жінка ніколи не впадала у відчай, була оптимісткою й слугувала для нас взірцем невичерпної енергії. Їй були притаманні почуття гумору та наполегливість, і здавалося, що вона все знає й усе вміє робити. А вона й уміла: шила, ткала, вишивала. При цьому вправно виконувала нелегку домашню роботу. І вона вміла підтримати. До сих пір пам’ятаю її поради та влучні прислів’я.

• ••

Спогади про довоєнні дитячі роки переплітаються зі спогадами про тяжкий період окупації. Майже безперешкодно німці в серпні 41-го ввійшли в Кіровоград. Самовпевнені, веселі та ситі, вони на танках, машинах, мотоциклах сунули нескінченною лавиною через місто. Частина залишилася «наводити порядок». А ще згадуються колони виснажених, напівроздягнених полонених червоноармійців, які під дулами німецьких автоматів брели майже босоніж по розмоклій дорозі. Складно сказати, скільки їх залишилося на узбіччі – знесилених конвоїри розстрілювали на місці. Кіровоградські жінки, ризикуючи отримати стусана прикладом, а то й кулю, намагалися на ходу передати полоненим щось із їжі, незважаючи на те, що самим жилося несолодко.

У ті скрутні роки мене не залишало відчуття постійного голоду. Мати, щоб годувати сім’ю, перелицьовувала на замовлення поношений одяг. І сьогодні бачу, як вона майже цілодобово працювала за швейною машинкою при світлі гасової лампи. Бабуся намагалася продати щось із пошитих мамою речей на ринку або виміняти їх на продукти в селах, куди вона ходила пішки. І так було довгих два з половиною роки окупації.

Зими в ті роки відзначалися лютими морозами та заметілями. Незвичні до холоду німці мерзли, не маючи зимового одягу, закутувалися у що могли, наприклад, у жіночі хустки. А на ноги надівали плетені з соломи постоли. Новини з фронтів ставали для них все більш невтішними. У 1943-44 роках поразки призвели до масових відступів. Після боїв за Кіровоград «доблесні солдати фюрера», відбиваючись, тікали з мого рідного міста.

Пам’ятаю, як перед остаточним звільненням Кіровограда на наше подвір’я в’їхав німецький танк, з нього «випали» знесилені німецькі танкісти в чорній формі. Нас вигнали в прибудований сарайчик, а самі попадали на підлогу хати й заснули. Через кілька годин погнали далі. Наступної ночі прибрела обшарпана піхота, але їм не вдалося поспати – підняли по тривозі, і вони побігли, навіть залишивши свої речі.

За кілька годин знову стук у двері. Мати зі словами «Знову повернулися, паразити» пішла відкривати. Я – за нею, бо без мене нічого не могло обійтися. На порозі стояв червоноармієць, а ще декілька чоловік трохи далі в дворі. «Мамаша, а у вас нельзя махорочкой разжиться?» – звернувся до мами. А мама й справді виглядала «мамашою»: довга бабусина спідниця, обличчя закутане хусткою. Так тоді вдягалися всі молоді жінки, щоб виглядати старими. Звісно, тютюну в нас не було, і мама віддала речі, забуті німцями, що втекли.

• ••

У серпні 1944 року я пішов до школи. Тоді в першому класі розпочали заняття діти різного віку – від семи до десяти років, які під час окупації не вчилися. Взимку в одному приміщенні збирали школярів з декількох перших класів. Усі щільно сиділи за партами по троє, в рукавицях, бо було дуже холодно. У класах стояли «буржуйки», і кожен учень, ідучи до школи, мав принести дві дровиняки, щоб хоч трохи натопити. У деяких вікнах не було скла, і вони частково були затулені підручними матеріалами. Бракувало підручників, не було на чому писати… Вже через рік у школі було налагоджено пічне опалення, а незабаром приміщення опалювалося централізовано.

• ••

Назавжди залишився в пам’яті травень 1945 року. Тріумф та всенародна радість від Перемоги! Почали повертатися фронтовики, але, на жаль, не всі. Нам з мамою та бабусею залишилась тільки пам’ять про батька, що не повернувся з фронту. Таких, як ми, були тисячі.

Мама влаштувалась на роботу швачкою в майстерню військового містечка авіаторів. Майстерня розміщувалася в одному з житлових корпусів, там виконувалися роботи по пошиву, ремонту військової форми для льотного складу.

Військове містечко авіаторів існувало з довоєнних часів. Закрита, загороджена цегляним парканом територія з ангарами, допоміжними спорудами, злітними смугами, житловими будівлями для сімей авіаторів. Усе це було зоною військової секретності.

У роки німецької окупації на злітні смуги аеродрому сідали фашистські бомбардувальники, а з січня 44-го до кінця війни там базувались радянські льотні частини. Саме тут служив автомеханіком наш видатний земляк Олександр Васильович Гіталов – хлібороб, двічі Герой Соціалістичної праці, депутат Верховної Ради СРСР.

Повернуся до авіамістечка. Незважаючи на жорстку пропускну систему при вході з вулиці теперішньої Короленка, нам, дітлахам, які мешкали в прилеглих до аеродрому мікрорайонах, не складно було потрапити на територію авіамістечка. Ми знали всі входи та виходи. Більше того, це було пов’язано з побутовими потребами.

У найтяжчі окупаційні часи, та і в перші повоєнні роки, щоб годуватися, люди заводили домашніх тварин. У нас на вулиці Пірогова та на прилеглих Лєрмонтова, Толстого, Чехова майже в кожному дворі тримали корів або кіз. Влітку, у вільний від шкільних занять час, ми виганяли тварин на випас. Одним з імпровізованих пасовищ була нейтральна зона аеродрому перед злітною смугою. Теоретично проникати туди, та ще й з чередою, було категорично заборонено. Але військові дивилися на це крізь пальці. Час від часу всіх виганяли, але згодом знову нас «не помічали».

Кожного літнього ранку ми з братами Віктором і Володимиром Кравцовими (вони жили на вулиці Чехова) виганяли своїх підопічних сімейних годувальниць на випас. Кравцови – трьох кіз і цапа, я – двох кіз, Нану та Зірку. Дорогою до нас приєднувалися інші хлопці та дядько Василь. «Дядькові» було років 25, і він приганяв цілу череду корів з вулиці Клинцівської (тепер Кропивницького). Якщо нас виганяли з аеродрому, ми переміщалися на інше місце. Найчастіше на узбіччя аджамської дороги, аж до Дубової Балки.

На пасовищах збиралася «різношерста», серйозна публіка, яка складалася з особистостей різного віку, починаючи з семи років. Там можна було почути, побачити й набратися чого завгодно. Різні ігри, розваги, встановлення авторитету шляхом фізичних змагань. Старші підбурювали молодших до бійок за першість. Така «вольниця» сприяла формуванню характеру, вмінню себе відстоювати. Так ми проводили літо: на природі, на свіжому повітрі, босоніж.

Поряд з аеродромом було багато цікавого для дітвори. Чого тільки було варте «кладовище» для списаних, понівечених літаків, німецьких і наших. Цілими днями там копошилися малолітні любителі техніки, щось відкручували, розбирали. Але з часом усе це добро вивезли, мабуть, на металобрухт. А в сквері Павліка Морозова деякий час стояли понівечені німецькі автомашини, БТРи й танкетки.

Складно сказати, яким чином вздовж залізниці, між насипом та вулицею Желябова, опинилися бойові гармати, снаряди різних калібрів, мінометні міни. Усе це було умовно огороджено й ніким не охоронялося. Стояла тільки табличка «Вхід суворо заборонено». Але те, що заборонено, цікаво. Малолітні «сапери» ходили туди та з цікавості розбирали боєприпаси. Багато хто залишився без пальців та рук. А дехто заплатив життям за таку цікавість.

Незважаючи на те, що це місце було в кінці нашого городу, я ніколи до нього не наближався. Зупиняло якесь внутрішнє інстинктивне відчуття небезпеки. Але колекція патронів від пістолетів, гвинтівок, карабінів, автоматів у мене була. Пістолет, який до мене потрапив шляхом багаторазового обміну на всяку всячину, моя пильна бабуся знайшла у схованці на горищі та втопила у дворовій вбиральні.

• ••

Двадцять шоста школа, в якій я розпочав навчання, була відділена від центру міста вільними від забудови територіями колишніх Кінної та Ярмаркової площ, які використовувалися місцевими жителями як городи. Тоді ще ніхто й гадки не мав про проспект Сталіна (пізніше Комуністичний, а тепер Студентський) та про багатоповерхову забудову обабіч. Не було магістральних вулиць – Уфимської та Полтавської. А подвір’я 26-ї школи межувало з Петропавлівським кладовищем, могили та фамільні склепи якого були розриті та розграбовані шукачами коштовностей в довоєнні та частково повоєнні роки.

Вже не було величної Петропавлівської церкви. Пам’ятаю лише залишки зруйнованої цегляної каплиці. Ще на той час зберігся будинок священника, в якому розташовувався клуб імені Компанійця, а пізніше – кінотеатр «Хроніка». З якихось причин його згодом знесли, хоча, на мій погляд, він нікому не заважав.

Пізніше через територію закритого для поховань кладовища була прокладена магістраль, а вздовж зведені гуртожитки педінституту імені Пушкіна (тепер ЦДПУ імені Винниченка) та житлові будинки. А вздовж залізниці розрослася промислово-складська зона.

У сорокових роках залишки поховань заросли травою. Деінде ще височіли похилені гранітні пам’ятники та лежали кам’яні надгробні плити. Шкільний двір від кладовища відділяло тільки урвище, по якому при зливах та таненні снігу стікала вода в річку Біанку. Огорожі не було, і школярі використовували територію кладовища в своїх іграх, у першу чергу бажаючи прогуляти уроки. Місцеві жителі ходили до своїх будинків, перетинаючи кладовище по діагоналі протоптаною дорогою. Часто тут їхали автомобілі та гужовий транспорт.

Мабуть, невипадково директорами нашої школи були здебільшого чоловіки – склад учнів спонукав до цього. Тримати дисципліну та порядок у школі було нелегко. Школярі не були дітьми з асфальту, яких водили до музичних шкіл, а після занять зустрічали батьки. Це були енергійні підлітки – діти війни, виховані вулицею та життєвим прикладом старшого покоління. А приклади були неоднозначні.

Деякий час школу очолював колишній бойовий офіцер, командир підрозділу артилеристів-винищувачів танків, демобілізований через контузію. Здавалося, що напруження війни назавжди залишилося в ньому. Він ніколи не підвищував голос, але під його поглядом затихали найрозкутіші відчайдухи. Ще пам’ятаю підтягнутого, з військовою виправкою, теж фронтовика-офіцера, який прийшов на директорську посаду після поранення й довгий час, до остаточного одужання, ходив, спираючись на палицю. Він міг чітко сформулювати свою вимогу та досягти її виконання.

Пам’ятаю вчителів. Микола Петрович – вчитель географії. Він так розповідав про країни та континенти, що здавалося, ніби він там побував та бачив усе своїми очима. Олександр Пилипович – викладач російської мови та літератури. Його називали Македонським. Мабуть, тому, що Олександр. Сухо розповідав про творчість письменників та поетів і вчив дотримання правил правопису. Михайло Ізрайлович – вчитель фізики. Настільки заглиблювався в предмет, що здавалося, забував про присутність учнів у класі.

Клавдія Андріївна якось непомітно навчила нас розмовляти правильною, літературною українською мовою замість кіровоградського суржику, з яким ми прийшли до школи. Вона не підвищувала голос, але могла тримати дисципліну в класі не гірше вчителів-чоловіків. Микола Ферапонтович – математик, учасник фінської кампанії, людина з великим життєвим досвідом. Працював на високих посадах, потім понижувався й знову піднімався. Це він мені розповідав в якості приклада: у житті, як на американських гірках, то вгору, то вниз. Тільки не треба втрачати віри в себе.

Вчителем співів теж був колишній військовий, інвалід. Грав на баяні, і ми довго вчили одну й ту ж пісню: «Я по свету немало хаживал, жил в землянке, в окопах, в тайге»…

Хочеться згадати вчителя фізичного виховання Новікова – колишнього напівзахисника кіровоградської «Зірки» за часів, коли наша футбольна команда посідала лідируючі місця в Україні. Досвідчений футболіст, він відразу розгледів можливість створити шкільну команду. Яке ж було здивування, коли на весняних шкільних змаганнях з футболу у 1953 році вперше вийшла на поле нікому не відома команда нашої школи й впевнено виборола перше місце.

Ми тоді не знали, що таке мотивація, але були впевнені, що повинні проявити характер і вийти переможцями. Природні фізичні дані, рухливий спосіб життя та тактичні настанови досвідченого вчителя-тренера не могли не принести бажаного результату. Наскільки я пам’ятаю, учитель повернувся у міський спорт, а продовжити його справу в школі було нікому. Це ілюструє роль особистості в будь-якій справі.

Директором школи перед випуском 1954 року був Володимир Тимофійович Самброс. Теж з демобілізованих військових. Він не поступався в принциповості та професіоналізмі своїм попередникам. Й саме вчителі-чоловіки сприяли нашому вихованню. Вони були для нас взірцем та безперечним авторитетом. Тим більше що в багатьох моїх однолітків батьки не повернулися з фронту. Шестеро моїх однокласників стали професійними військовими, дослужилися до високих чинів – не нижче підполковника, а двоє закінчили службу з генеральськими погонами.

На жаль, загинув під час тренувального вильоту військовий льотчик Олег Літвінов. А полковник міліції Микола Літвінов (вони не були родичами) тривалий час очолював ДАІ УМВС в Кіровоградській області. Інші хлопці-однокласники своєчасно відслужили в армії, більшість здобули вищу освіту й успішно працювали за отриманим фахом.

• ••

Осередком культури в нашому районі в той час був так званий «балківський» клуб (клуб імені Компанійця). У ньому демонстрували кінофільми, працювали гуртки художньої самодіяльності, двічі на тиждень влаштовували танці. Головне, що в клубі працювала бібліотека. Читали всі: і дорослі, і особливо діти. Через книжки відкривався світ, на прикладах позитивних героїв формувалися характери. Коли в бібліотеку потрапляла нова цікава книжка, ми записувалися в чергу, переповідали один одному епізоди з неї.

Навколо клубу виникали різні ситуації. За порядком слідкував дільничний міліціонер. Його з повагою всі називали «дядя Ваня». Складалося враження, що він весь час був на службі та все про всіх знав. Він вів свої «розслідування» у кабінеті завідуючого клубом або просто неба. Коли з’являвся дядя Ваня, було зрозуміло: щось сталося. Вгледівши винуватця, жестом запрошував його підійти й запитував: «Де ти був вчора в таку-то годину?» Не підійти й не відповісти, як правило, ніхто не наважувався.

У ті часи міліція не була екіпірована бронежилетами, кийками, кайданками. У кобурі не завжди міліціонер носив зброю. Був, правда, свисток, яким він привертав увагу оточуючих в деяких ситуаціях. Авторитет завойовувався повсякденною роботою на дільниці. А дільниця у дяді Вані була і великою за площею, і непростою. Це Велика Балка, Некрасівка, за нею так звана Молдаванка.

Так, про авторитет нашого дільничного. Коли я повернувся з армії, при зустрічі він розповів мені епізод. Якось він вгледів порушника й спробував його затримати. Той кинувся тікати. «Біжу я за ним, наказую зупинитися, а він біжить ще хутчіш, – згадав дядя Ваня. – За кілька кроків від нього відчуваю, що в очах потемніло від напруги й я от-от впаду. Через силу прискорився й, падаючи, штовхнув його в спину двома руками й разом з ним впав. Він опинився піді мною, і я його затримав».

Я поцікавився, чи треба було наздоганяти. Пізніше б знайшов і затримав. На що почув відповідь, що, по-перше, була інформація, що втікач мав холодну зброю й міг наробити лиха. По-друге, комусь могло спасти на думку, що дядя Ваня втратив форму й від нього можна втекти…

• ••

Закінчуючи школу, ми з другом-однокласником Юрком Жученком вичитали в довіднику для абітурієнтів, що інженеру лісового господарства для службових потреб надається гвинтокрил, щоб оглядав лісові масиви згори. Ми вирішили вступати до Львівського лісотехнічного інституту. Знань не вистачило, бо конкурс був чималий, а вчилися ми так собі – більше уваги приділяли спорту. Футбол, штанга, бокс…

Тренером з боксу був Юрій Анатолійович Змачинський, який виховав багато класних спортсменів. По спільних тренуваннях пам’ятаю Бориса Тертилова, який в майбутньому став майстром спорту та провідним тренером. Ще Якова Андрющенка, Олексія Жемчужного, Анатолія Пуріса, Юрія Твердохліба та інших. Результатом моїх тренувань стало те, що Юрій Анатолійович обрав серед нас трьох хлопців, і мене в тому числі, і налагодився їхати з нами до Києва, в інститут фізкультури та спорту, щоб сприяти нашому вступу до цього вузу. Тоді в Кіровограді ще не було факультету фізвиховання.

• ••

Але сталося не так, як гадалося. В 1956 році в зв’язку з «небувалими врожаями» на цілинних землях Казахстану призов на військову службу було оголошено в травні, а не восени, як завжди. Нас, тодішніх призовників, ще в Кіровограді одягли в військову форму, розподілили на підрозділи, приставили командирів-офіцерів та сержантів і на дощатих нарах в товарних вагонах повезли підкоряти цілину. У дорозі нас почали привчати до військової служби.

Їхали ми більше тижня й нарешті прибули в Карабаликський район Кустанайської області. Розмістились у військових наметах, і розпочалася служба. Вірніше, робота. Ми ще не були повноцінними солдатами, так як не пройшли необхідну підготовку. А головне – не склали присягу. Але й не були вільними робітниками. Вели казармений спосіб життя, носили форму, дотримувались уставної дисципліни.

Врожай треба було зібрати вчасно, перевезти на елеватори, а далі зерно залізницею відправляли за призначенням. Дванадцятигодинний робочий день у дві зміни. Приходилось за зміну вручну перевантажувати на транспортери, в автомобілі та вагони десятки тонн зерна.

Наша рота в основному була укомплектована кіровоградцями. Пам’ятаю врівноваженого, неговіркого Володимира Правду, співучого Георгія Поповкіна, Володимира Ковтуна, який до призову деякий час працював в театрі імені Кропивницького робочим сцени, за що отримав прізвисько «Артист».

Кухарем на польовій кухні був призначений Олег Ткаченко, який згодом, після армії та навчання став відповідальним працівником обласного общепиту, а пізніше Олег Якович створював та очолив обласне об’єднання «Кіровоградриба».

Початком музичної кар’єри Бориса Васильовича Притули, доцента, кандидата педагогічних наук, завідувача кафедри хорового диригування педінституту, мабуть, були пісні під гітару в колі товаришів по службі на широких степових просторах Казахстану.

Зараз при зустрічі ми згадуємо, як у той час Борис, що до армії займався гімнастикою, стрункий та спортивний, вільно робив стійку на моїх руках, витягнутих вгору. На жаль, зараз ми це повторити не зможемо…

У Карабаликському районі жили сім’ї репресованих чеченців, татар, інгушів поряд з місцевим населенням – казахами та росіянами. Були й переселенці інших національностей. Звичаї та традиції різні, ставлення до влади та «грандіозних планів освоєння цілинних земель» неоднозначне.

Широкий степ. Транспорт – автомобілі, трактори та інша сільгосптехніка – без номерних знаків. Стражів порядку неприпустимо мало. Серед цього людського стовпотворіння переважна більшість заробітчан, серед яких немало людей з сумнівним кримінальним минулим.

Виникали серйозні протистояння, але це вже інша історія. Я не шкодую, що доля занесла мене, вісімнадцятирічного, на цілину й дала можливість самому оцінювати ситуацію та приймати рішення, іноді неординарні.

До холодів жили в наметах. Потім добудували занедбане приміщення й зробили з нього казарму з дощатими нарами. Працювали на різних роботах: вантажили зерно, виконували земляні роботи, будували. У той рік на цілині були сотні призовників. Завдяки цьому врожай був зібраний.

• ••

Тільки через вісім місяців, аж під новий, 57-й, рік нас вже в пасажирських вагонах повезли до місця справжньої служби. Я разом з декількома земляками опинився в Естонії, у місті Вільянді. Пройшов вишкіл молодого бійця з муштрою, вивченням уставів. Склав присягу на вірність Батьківщині – Радянському Союзу. А далі – військовий гарнізон в Таллінні. У складі нашої мотомеханізованої дивізії були загальновійськові підрозділи, артилерійський (гаубичний) полк, танковий та автомобільний батальйони та відповідні служби військового забезпечення.

Ще до армії я за направленням пройшов при ДТСААФ курси підготовки водіїв, отримав права й, звичайно, потрапив до автомобільного батальйону. Розпочав водієм ГАЗ-63, що забезпечував передислокацію гармати (гаубиці), доставку боєприпасів та перевезення особового складу.

Поряд з нашим батальйоном базувався полк, в якому під час війни служив Герой Радянського Союзу Олександр Матросов. У казармі стояло символічне ліжко Матросова, а при кожній ранковій перекличці перед усім строєм першим проголошувалося ім’я Матросова й лунала відповідь: «Гвардії рядовий Олександр Матросов загинув як герой в бою за свободу й незалежність Батьківщини». Звичайно, російською мовою, і це було логічно. Поряд зі мною служили хлопці різних національностей. У нашому підрозділі були українці, росіяни, грузини, вірмени, чеченець, узбек і два литовці. Ніяких непорозумінь з приводу національностей не було. Про дідівщину тоді ще ніхто не чув – її просто не існувало.

Природно, як в будь-якому чоловічому колективі, встановлювалась ієрархія заслуженого авторитету. Критеріями оцінки були фізичні показники та спортивна підготовка. Ленінградці Сергій Соболєв та Сашко Васильєв користувалися беззаперечним авторитетом. Доброзичливе ставлення до товаришів по службі, інтелектуальні здібності, готовність підтримати в скрутну хвилину були невід’ємними рисами їхньої поведінки.

Сергій Соболєв – неодноразовий призер першості міста Ленінград з боксу у середній вазі, Сашко – постійний учасник всеросійських перегонів з мотокросу. Юрій Рюпін при зрості метр дев’яносто дійсно міг руками розігнути підкову. Алік Такмазян – фехтувальник на шпагах, віртуозно володів багатьма видами холодної зброї. Зокрема, метанням ножа. Анатолій Кондратенко міг здивувати снайперською стрільбою з пістолета на швидкість з будь-якого положення й майже не цілячись.

Були й курйозні випадки. Аблєєв – спокійний, врівноважений, спортивної зовнішності татарин, з самого початку служби дивував всіх неспроможністю навіть декілька разів підтягнутися на перекладині. Його підсаджували, підтримували, щоб він хоч якось виконав необхідну норму з підтягування. Якось перед відповідальною перевіркою нашого взводу з фізичної підготовки командир наказав Аблєєву заступити в наряд, щоб він не брав участь в інспекторській перевірці та не знижував показники. Аблєєв зауважив, що він тільки з наряду й хоче разом з усіма здавати нормативи. У більшості це викликало іронічну посмішку. Яким же було наше здивування, коли Аблєєв чітким кроком підійшов до перекладини та продемонстрував таку спортивну майстерність, що ми дивилися на це дійство з відкритими ротами. Наприкінці він виконав зіскок і став на мат як вкопаний. З’ясувалося, що раніше він всіх просто дурачив. Не зізнавався, що до армії він був членом збірної свого міста зі спортивної гімнастики. Виявилося, не хотів напружуватися, за принципом менше вмієш – менше доручень і навантаження.

Були любителі позмагатися у вправності жонглювання гирями, піднятті штанги, вивчали прийоми вільної боротьби, самбо. І все це поза обов’язковим військовим вишколом. То яка могла бути дідівщина? Авторитетна більшість на кореню припиняла найменшу спробу фізично принизити слабшого. Іноді виникали словесні перепалки, але діяло беззаперечне правило «як завгодно розмовляй, але волю рукам не давай».

А розмовляли дуже колоритно. В армії процвітав такий відбірний мат, що, почувши його, мабуть, замовкли б досвідчені биндюжники. І це – від рядового до генерала. Іноді складно було зловити зміст почутого. Це не значить, що всі та завжди в армії так говорили. Кожен мав свою лінію поведінки, робив висновки та засвоював свої беззаперечні правила життя.

Невипадково тоді рідні говорили занадто активному юнакові-новобранцю: «От підеш в армію – там з тебе людину зроблять».

Продовження в наступному номері.