– Це росіяни нас обстріляли, – Олена демонструє в телефоні знімок металевих воріт, густо посічених осколками снаряду. На іншому фото – понівечена стіна будинку. Знімки зроблено в Олениному приватному домоволодінні в Чорнобаївці, звідки вона та її син-школяр перебралися в Кропивницький.
Це та сама Чорнобаївка під Херсоном, до війни – звичайне українське село з традиційними владними й соціально-економічними атрибутами (сільрада, агробізнес, школа, церква тощо). Воно вирізнялося з-поміж тисяч інших хіба що великою кількістю населення (близько 11 тисяч) та близьким сусідством з військовим аеродромом. З початком війни Чорнобаївка стала гиблим місцем для загарбників, символом їхніх невдач. Захопивши її наприкінці лютого й терплячи там шалені втрати внаслідок обстрілів з боку ЗСУ, окупанти невтомно поповнюють їх новими живою силою й технікою, що серед українців породило масу жартів про розумові здібності ворожого командування, появилася й пісня про нестримне бажання окупантів помирати. Та як би нам не гріла душу думка про їхнє слабоумство, серйозні експерти ведуть мову про цілком раціональні мотиви росіян триматися за Чорнобаївку. Причина – в аеродромі, який загарбники, занепокоєні ідеєю взяти Миколаїв, використовують як командний пункт і місце збору літаків і вертольотів. От і горить їхня авіація не в повітряних боях, а на злітній смузі, що у військових колах вважається верхом ганьби.
Олені початок великої війни запам’ятався так:
– Прокинулася – наш будинок дрижить, а на аеродромі, це недалеко від нас, – вибухи, дим, вогонь. Люди з хат повибігали надвір, перелякані, кричать. Я з сином – до сусідів у підвал, сховатися. Згодом росіяни захопили аеродром, територію нашої військової частини. Наші відступили.
Тими ж днями Олена спробувала вирватися з дитиною із села, найняла таксі, але далі сусідньої вулиці не заїхали – у Чорнобаївку зайшли на танках росіяни.
– Вони грабували магазини. Розташувалися в будинку власниці одного з магазинів. Стріляли звідти по тих, хто намагався прорватися на Миколаїв. Наші не ходили мимо, щоб не муляти їм очі. А росіяни гасали селом на танках, грабували житла. Якщо господарі не відчиняли, заїжджали на подвір’я, руйнуючи ворота і паркани. Деякі сім’ї встигли втекти на своїх машинах з Чорнобаївки до цього терору, росіяни вривалися в їхні будинки, забирали цінні речі, обстрілювали обстановку всередині, а подекуди наостанок ще й нагадили.
За словами Олени, серед місцевих жителів знайшлося зовсім небагато поживитися добром з магазинів, де вже «похазяйнували» окупанти.
– Хіба що наркомани мародерствували. А нормальні проходили повз. Знайомий бачив біля магазину розкидані пакети з крупами й нічого не взяв.
Далі – про провокаційні обстріли Чорнобаївки росіянами з окупованих Херсона, Голої Пристані, Олешок:
– Вони з артилерії стріляли по селу, щоб звинуватити в цьому ЗСУ. Люди без житла залишилися. І ми постраждали – посічено ворота, стіну. Після обстрілів росіяни ходили селом. «Как дела?» – питали. Дехто їм прямо відповідав: «Ви ж і обстріляли». А ті: «Это не мы, это украинские фашисты».
Відомо Олені й про фейки на цю тему, поширювані російськими пропагандистськими ЗМІ. За її словами, жителі Чорнобаївки не вірять брехні, бо знають, що вбивають їх росіяни. Від їхніх обстрілів Олена з дитиною й бігали в сусідський підвал.
– Прокидаємося від звуку, наче щось летить. Біжимо в підвал. Там уже сусіди сховалися. Сидимо, молитви читаємо. Знадвору – гуркіт великий. Уранці виходимо, дізнаємося, що від такого-то будинку залишилися руїни. Недалеко від нас ракета влучила в хату, у кухні застрягла. У даху – дірка.
Звісно, гуркотіло й з аеродрому, коли дислокованих там росіян обстрілювали ЗСУ. Але ті удари – завжди точні, мирне населення від них не страждає. Олена не чула, щоб хтось із місцевих виказував претензії до ЗСУ.
Та жити в Чорнобаївці ставало все нестерпніше. Хоча вже й відновилося електро- та газопостачання (без цих благ цивілізації обходилися півтора тижні).
– Багато з Чорнобаївки втекло. На деяких вулицях тільки старики залишилися. Хто в Херсон виїхав (там винайняти квартиру можна недорого), хто – на територію, підконтрольну Україні, а хто – за кордон. Із закордону вже повертаються, бо не у всіх є за що там жити. Я з дитиною спершу поїхала в Херсон, там у нас родичі. Коли виїжджали, росіяни сказали, що назад не впустять. Особливо тяжко було вибратися з Херсона. Їхали автобусом. На блок-постах – зупинки, перевірки. Російські солдати чіплялися до наших хлопців: «Почему не в армии? Что за прическа? Что за татуировка?» У наших телефонах шукали щось, порпалися в речах. Одні просили води напитися чи цигарку, інші нахабно відбирали харчі, речі, які сподобалися, навіть ноутбуки. Жартували, що красивих дівчат залишать у себе. Показували владу. Стоїть отаке із зубочисткою в роті, перегарище від нього на три метри, і віддай йому, чого воно хоче. Бидло…
П’ятий місяць Олена з дитиною мешкають у Кропивницькому. Великих планів на майбутнє жінка не складає, хоча, звісно, хочеться додому, в Чорнобаївку. Спілкується із земляками в соціальних мережах. Уважно стежить за новинами про Чорнобаївку. Ось одна з останніх: оперативне командування «Південь» повідомило, що в Чорнобаївці знищено пункт управління 22-го армійського корпусу РФ берегових військ Чорноморського флоту РФ.
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...