«Обійми дітей, поцілуй за мене»

– Женя зателефонував і сказав: «Обійми дітей, поцілуй за мене. Хотілося прожити із тобою до старості, але не судьба».

Про свою останню розмову з чоловіком, про те, чого він прагнув у мирному житті й чому пішов воювати, розповіла кропивничанка Надія Цимбал.

Перед зустріччю з Надією я поспілкувався із працівниками служби авіаційної безпеки льотної академії, де Євгеній Цимбал працював стрільцем останніх чотири роки. Це воєнізована варта, відповідальна за збереження літаків і аеродромних об’єктів «льотки», і Цимбал у ній був одним з найкращих.

«Добросовісний, відповідальний. Якщо Женя на посту – буде порядок. Ми всі його поважали», «Мріяв бути військовим. Коли вій­на почалася, вирішив воювати. Патріот», «Душа колективу», «Без хитрощів чоловік. Прямий, в очі правду казав», – розповіли про загиблого товариша начальник варти Олег Новіченко, стрілець Геннадій Джевага, технік Микола Ткаченко.

Роман Рябоштан, начальник служби авіаційної безпеки, сказав:

– Євгеній мав перспективу кар’єрного зростання. Хотіли його інспектором призначити. А він в армію зібрався. В «Бойове братерство» вступив. Його за станом здоров’я завертали, а він рвався воювати.

Ще хтось з варти згадав про слабкість Євгенія до меду, про якусь комічну історію з телевізором, яку той любив розказувати, щоб розвеселити публіку. Але мені її переповідати не стали. Мовляв, не для стороннього вуха.

– Згадуємо його й тепер: а Женька так казав, а Женька так робив, – гірко Геннадію Джевазі, який товаришував з Цимбалом і поза службою.

Зустрівшись з Надією, я передусім попросив пригадати, як відреагував її чоловік на початок великої війни.

– Женя одразу в тероборону вступив. Брав участь у будівництві блокпосту у нас на Великій Балці. Вартував на блокпостах у вільні від роботи дні й ночі. Наприкінці весни вступив в «Бойове братерство». Склав там присягу. Пройшов військову та медичну підготовку. Мені довго не казав, що хоче на фронт. Він же в армії не служив, через проблеми зі здоров’ям, хоча зовні – міцний. Женя багато фізично працював, ми ж будувалися.

Далі Надія пригадала про свої з чоловіком довоєнні турботи:

– Спочатку ми винаймали квартиру. Потім купили ділянку. Почали будуватися. Женя сам навчився усьому. Будував у вихідні. Нарешті заселилися. Але ще є до чого докласти рук. Плани у нас були великі. Женя старався для сім’ї, для дітей.

Діти, як пояснила Надія, – це Ростислав, якому зараз 17 років, і Данило, якому 11. А Даші, яка народилася у попередньому шлюбі Євгенія, – 19.

Розповіла трохи й про чоловікову родину:

– Він родом з Нерубайки колишнього Новоархангельського району. 120 кілометрів звідси. Женя малим був, коли батька не стало. Мати теж померла зарані. Женя мав двох старших братів, до них і тягнувся. Їх теж нема в живих. Женя нас возив у своє село. Показував синам, де виріс. У нього там – тітка, двоюрідні брати, сестри.

І – про війну:

– Якось улітку Женя прийшов додому й каже: «Давай поговоримо». Так я дізналася, що він ходив у військкомат, що збирається на війну. Сказав, потрібно захищати нас: «Подивися, стільки гине молодих! Не хочу, щоб усе це затягнулося, щоб старшому синові довелося воювати». Ми його відмовляли, але марно. 17 вересня його мобілізували. Він у дитинстві мріяв бути військовим. Коли отримав повістку, сказав: «Навіть не думав, що в 44 роки стану військовим». Ми йому зібрали найнеобхідніше. Згодом зателефонував: «Навчаємося. Все в мене добре». Потім ще були розмови. Через якийсь час я зрозуміла: Женя воює. Він не нарікав ні на що. Та я здогадувалася: йому нелегко. Дев’ятого листопада Женя зателефонував знову. Сказав, що дуже любить нас. Просив обійняти дітей, поцілувати за нього. Говорив, що хотілося прожити зі мною до старості, але не судьба… Десятого числа він не дав про себе знати. І одинадцятого… Я непокоїлася. Але надіялася, що все буде добре. Дітям не виказувала тривоги. Увечері чотирнадцятого приїхали з військкомату, сказали: Женя загинув…

За словами жінки, її душа була не на місці уже кілька днів. А в ніч на 18 листопада, коли чоловікове тіло привезли в Кропивницький, Надія почула його голос.

– Я була вдома, із сестрою розмовляла тихенько в напівтемряві. Діти спали. І раптом – хриплий голос Жені: «Надю, спиш?» Його в цей час привезли в морг… Не знаю, як жити без нього. А жити треба. Заради дітей. Іноді кажу про чоловіка як про живого. Кидаюся до телефону, коли задзвонить. Жду дзвінка від нього.

Останнє запитання до Надії: чи правда, що Євгеній не міг без меду?

– Любив мед, солодке. Завжди був мед на столі. Як Жені не стало, його не купую.