– Я знала, що Женю не втримати вдома. Так і сталося. 24 лютого увечері домовилися, що уранці підемо удвох здавати кров. Прокинулася і не застала чоловіка вдома. Дзвоню, не бере трубку. Ближче до обіду подзвонив: «Олю, я у військкоматі, вже зарахували в тероборону», – згадує жителька Олександрії Ольга Касєєва. Два роки тому клята війна забрала в неї чоловіка. Без тата залишилося двоє дітей. Непоправної втрати зазнали батьки й брат.
Євген Касєєв прожив лише 32 роки. народився 24 вересня 1990 року в Олександрії. Закінчив місцевий коледж культури і мистецтва. Вивчився на організатора соціокультурної діяльності, але за спеціальністю працював недовго, хоча, за словами Ольги, це йому вдавалося.
– Міг і станцювати, і заспівати, харизматичний, комунікабельний. Завиграшки запам’ятовував вірші і декламував їх. Але знайшов своє призначення в іншій сфері. Коли ми познайомилися, Женя працював в охоронній фірмі. Це сталося улітку 2013 року на Івана Купала. Я прийшла на дискотеку, там і зустрілися. Я йому сподобалася, а він – мені. Міцний, красивий, а очі – голубі-голубі. Аполлон. Через два роки одружилися. 2016 року у нас народився Михайлик, 2020-го – Марійка. Імена вибрав чоловік. Михайлик на нього дуже схожий. Білявий, як Женя в дитинстві. І очі такі ж голубі.
Ольга каже, що вони, одружившись, поставили собі за мету побудуватися. Будинок своєї мрії уявляли просторим, двоповерховим. Купили стару хату, поряд почали будівництво. Допомагали Євгенові батько і старший брат Віталій.
– Женя теж натрудився. Роботящий, сильний. Неймовірно сильний.
Дітей, за словами Ольги, чоловік балував.
– Я з ними – строгіше. А Женя як скаже, що дітям збиратися в магазин, вони аж танцюють. Бо тато все купить, чого забажають. Так і жили. Будівництво, робота, діти. Думалося: побудуємося, дітей виростимо, тоді й відпочивати будемо. Іноді Женя казав, що неправильно живемо, заганяємо себе роботою.
Їхні плани зруйнувала війна. Євген працював тоді на будівництві. Полишив роботу, на другий день звернувся у ТЦК з проханням про мобілізацію.
– Я знала, що Женю не втримати вдома. Так і сталося. 24 лютого увечері домовилися, що уранці підемо удвох здавати кров. Прокинулася і не застала чоловіка вдома. Дзвоню, не бере трубку. Ближче до обіду подзвонив: «Олю, я у військкоматі, вже зарахували в тероборону».
Місяців зо два Євген Касєєв служив на Кіровоградщині. Приїздив в Олександрію по продовольство, по інші необхідні речі, якими заходилися забезпечувати армію волонтери. У травні Євгена Касєєва відправили воювати на Донеччину (Костянтинівка, Часів Яр). Тоді саме виповнилося два роки Марійці. Потім – Херсонщина, Чернігівщина, Миколаївщина. (Про це Ольга дізналася після загибелі чоловіка від його побратимів – він їй такого не розповідав.) У листопаді Євгена перевели на Донеччину. Дорогою заїхав додому. Було 23 число.
– Женя заїхав в Олександрію, щоб підлампічити машину. Як завжди, додому нагрянув зненацька. Три години перед цим ми розмовляли телефоном, аж у вікно стукає. Діти спали, він їх поцілував.
Звісно, вона пам’ятає й останню телефонну розмову з чоловіком.
– Розмовляли недовго. Женя розповів, що стоять у селі, заготовляють дрова. Потім уночі написав: «Можливо, буду не на зв’язку. Цілую, люблю».
Тоді він, боєць кулеметного взводу 57-ї мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка Євген Касєєв, збирався на завдання. Останнє своє бойове завдання. 30 листопада 2022 року Євгена тяжко поранило, наступного дня помер. Поховали героя в рідній Олександрії.
Ольга не може стримати сліз. Каже, криком кричала, коли дізналася, що чоловіка вбито.
– Дітям ще не казала, та Михайлик усе зрозумів, коли перед похороном до нас сходилися люди, сумні. Плакав, не своїм голосом кричав.
Про те, що її чоловік служив чесно, воював уміло, вона знає від побратима Ігоря, який приїздив на похорон. Вони в одному окопі були, коли від росіян прилетіло.
– Ігор розповів, що Женя з кулемета знищив багатьох ворожих військових. Ті вирахували місце розташування Жені й Ігоря, обстріляли з міномета. Осколок влучив Жені між бронежилетом і каскою, шансів не було.
Відтоді минуло два роки, а рана на душі не гоїться, каже Ольга. Тяжко їй, батькам, братові, усім рідним.
– Діти ростуть. Малюють, ліплять з пластиліну сердечка для тата. Я їм постійно нагадую про нього. Кажу дітям: тато з нами, допомагає нам. Марійка багато пам’ятає, хоча їй два роки було, коли загинув. Плаче, цілує пам’ятник. Михайлик може сховатися і на самоті плакати. Бережу чоловікові форму, каску, годинник. Цивільний одяг теж бережу. Все є. Якби ж він повернувся…
Роль молоді в місцевому самоврядуванні: аналіз і перспективи