«Не переживай, прорвемося»

Юрій Дирда і його стрілецьке відділення перебували на позиціях по два тижні. Між тим – двотижневі перерви. Так і провели пів зими в окопах. Під обстрілами, в холоді, не вистачало їжі. Коли закінчувалася привезена вода, розтоплювали сніг. «Тату, за що тобі це?» – питала в Юрія дочка Юлія. «Якщо не ми, то хто? – відповідав. – Не переживай, прорвемося». Чекав відпустки, дуже хотів побачитися з рідними. Не склалося. Загинув 50-річним.

Ця розмова відбулася через кілька днів після похорону. Юлія ще не отямилася від втрати.

– Немає усвідомлення, що тата немає. Здається, незабаром приїде до нас, нарешті побачимося. Так чекали його відпустки!

Далі – про свою родину.

– Знаю від батьків, як вони познайомилися. Тато народився і виріс у Кіровограді. Служив строкову у Золочеві, а тим часом його батьки прийняли на квартиру студентку Олену зі Смоліного. Якось збиралися до сина в Золочів, запропонували Олені поїхати з ними. Там вона вперше побачила майбутнього чоловіка. Відслуживши, він повернувся додому. Одружилися. Народилася я, через чотирнадцять років – Максим. Ми виросли в любові і достатку. Тато працював зварником, мама – економіст.

Юлія каже, що батько був добрим зварником, його цінували як спеціаліста. Останнім часом працював на «Гідросилі». Раніше брав участь у будівництві автозаправних станцій. Попоїздив країною. Якось – це було двадцять років тому – був у відрядженні на Одещині. І туди до нього без попередження приїхала дружина, привітати з тридцятиріччям. Це – одна із незабутніх історій їхньої родини. Пам’ятає Юлія і двотижневі сімейні відпочинки біля моря, в Оленівці.

– Тато ловив у лиманах бички, креветки, сушив. Мені здавалося, кращого відпочинку, ніж в Оленівці, не може бути. А у вихідні тато вибирався на околицю нашого міста. І мене брав із собою. Рибалили на Інгулі, пташок ловили. Удома тато зробив приміщення для пташок. Брав мене на пташиний ринок. Макс – теж завзятий рибалка.

За словами Юлії, батьки зберегли повагу одне до одного і після розлучення, продовжили спілкуватися між собою. Ба більше, залишилися подругами материна й батькова матері, тобто свахи. Юлині подруги дивувалися з цього: невже так буває?

– Коли почалася велика війна, татова мама нездужала. Інсульт, потім другий, третій. Тато доглядав за нею. У березні минулого року бабуся померла. А в липні тата мобілізували. Перших три місяці служив у навчальній частині на Одещині. Ми спілкувалися телефоном вечорами. Тато розповідав, що їх навчають надавати медичну допомогу, розбирати й складати автомат. Як влаштовано автомат, він знав із cтрокової служби. Іноді, розмовляючи з татом, я чула вибухи. Після навчання його відправили воювати на Сумщину. Призначили командиром стрілецького відділення в 103-й бригаді територіальної оборони.

Юлії відомо, що батькові нелегко довелося в піхоті.

– Вони вирушали на позиції на квадроциклах. Перебували в окопах по два тижні. Під обстрілами. Ноги – у воді, в багнюці. Не вистачало їжі – багато в рюкзак не влізе. Брали газові балони, запарювали «Мівіну», каву варили. Коли закінчувалася привезена вода, розтоплювали сніг. «Тату, за що тобі це?» – питала я. А він: «Якщо не ми, то хто? Не переживай, прорвемося». Він часто так казав: «Прорвемося!» Перед кожним виходом на позицію тато попереджав нас, що два тижні не телефонуватиме. Коли затримувався на позиції, ми хвилювалися, телефонували побратимам. Між бойовими завданнями – два тижні в місці розташування підрозділу. Тато і там не сидів без діла. Лагодив техніку, він же – зварник. Псевдо – Сварной.

Під час служби Юрій Дирда так і не побував удома. За словами дочки, розраховував на відпустку у квітні 2026 року.

– Сподівалися, тато приїде до нас у Польщу, покажемо йому гори, сходимо по гриби, наговоримося. Востаннє поговорила з татом увечері восьмого березня. Він збирався вирушити уранці на позицію. Сказала йому, як завжди: «Бережися». А він: «Доця, ти ж мене знаєш, прорвемося». Кажу: «Ще трошечки. У квітні побачимося». У нас були великі плани на ту відпустку. Не склалося.

Про загибель Юрія Дирди рідні дізналися того ж дня від його товаришів.

– На позиції вони вирушили ушістьох. Тато і ще один – попереду. Їх і вразив FPV-дрон. Загинули обидва. Сильно обгоріли. Це сталося дев’ятого березня неподалік села Рижівки на Сумщині. Хлопці, які рухалися позаду, це бачили на власні очі. Сумнівів не було. Наступного дня, десятого березня, тіла евакуювали. Індентифікація відбулася через кілька місяців.

З почестями, як героя Юрія Дирду поховали 2 жовтня у Кропивницькому.

– Татові побратими не приїхали попрощатися. Вони на війні. Нема кому їх замінити. А ми ще не звиклися до того, що тата немає. Бережемо його речі – шеврони з написом «Сварной», жетон. Футболки не перемо, татом пахнуть.