«Він не навчив нас жити без нього»

Валерія Ступака по батькові – Миколайович. Таким було його військове псевдо. Служив водієм автомобільного взводу батальйону аеродромно-технічного забезпечення. Захиснику було 43 роки, коли зупинилося його серце. Це сталося в День Незалежності. Згадували Героя з його дружиною Оксаною.

Народився в селі Іванівці, недалеко від Кропивницького. Але лише народився. Старша сестра Тетяна там пішла у перший клас, а Валерій пішов до школи в Олександрії, куди родина переїхала. А у дев’ятий клас пішов у школу Захарівки – родина знову переїхала. Оксана згадує, як вперше на порозі школи побачила Валеру:

– Я маленька була, в четвертому класі. Бачу нового старшокласника. Звернула увагу, що у нього руки в ластовинні. На обличчі ластовиння бачила, а на руках ні.

Зустрічатися почали, коли Оксані було 15, Валерію 20. Ніхто не вірив, що з цієї дружби вийде сім’я, але молоді довели, що так буває. Вирішили одружитися, але Оксані ще не було 16-ти. Рік жили разом, а потім офіційно розписалися. Батьки з обох сторін влаштували яскраве весілля. Всі були щасливі. Оксана завагітніла, всі чекали поповнення родини, але Богданчик помер через добу свого крихітного життя.

Валерій ще у школі отримав водійські права і працював все життя – трактористом, водієм, механіком. Ніякої роботи не боявся, ніколи не сидів вдома без роботи. Дружина каже, що була впевнена, що в будь-якій складній ситуації вони виживуть, втримаються, що чоловік все владнає.

Переїхали у Кропивницький, почали влаштовувати затишок у маленькому будиночку, який був без опалення та освітлення. Сину Артемчику було десять місяців, коли подружжя почало новий етап свого сімейного життя. Батьки підтримали, і протягом року в будинку все було.

Валерій працював у кар’єрі водієм, потім знайомі запропонували працювати на будівництві. Їздив у відрядження, тяжко працював, але на меті було забезпечувати сім’ю. Тим більше, Артемчику було два роки, а Оксана завагітніла.

– Чоловік завжди мріяв про доньку. Так буває, коли вже маєш сина, спадкоємця, і мрієш про принцесу, – каже Оксана. – Ім’я їй він дав – Біатриса. Називав Біаточкою. Балував обох дітей. Я навіть сердилася: він наїздами вдома, коли з відрядження приїжджає, а я ж з ними щодня. Дуже їх любив. А вони його. Хороший батько, турботливий, справедливий, люблячий.

Через важку роботу на будівництві у Валерія почалися проблеми з хребтом. Грижі, випадіння дисків і болі, які це супроводжують. Влаштувався далекобійником. Так знався на машинах! Навіть по телефону міг діагностувати, що сталося з двигуном. І по Україні їздив, і по Європі. Повномасштабну війну зустрів за кермом. Були з напарником під Уманню, там і почули перші вибухи.

Валерій Ступак, як багато чоловіків, одразу звернувся до військкомату. Строкової служби в минулому не було, тому записали дані і порадили чекати виклику. Чекав і працював. Активно допомагав знайомим хлопцям, які воювали. Гнітило його те, що вони захищають країну, а він ні. Коли оголосили кампанію по оновленню даних військовозобов’язаних, сказав Оксані, що не може встановити на телефоні «Резерв+». Тому пішов у ТЦК. Саме пішов, а не поїхав на машині. Дружина здивувалася і не дарма. Увечері попросив принести йому сигарети. Зустрів знайомого, той запропонував службу, Миколайович одразу підписав контракт.

Учебка, навчання у Великобританії. Там його пролікували, бо диски випали з хребта. І почалася служба. Сталася трагедій – помер батько Валерія. Це було раптово, родина вмовила командування, щоб відпустили попрощатися. Оксана каже, що у сина з батьком був дуже тісний зв’язок, це була любов між рідними. Взагалі в цій родині всі люблять одне одного і підтримують: батьки дітей, баби з дідами онуків, брат сестру, племінників, хресників, кумів. Родина, щедра на любов.

Миколайович служив водієм, їздив на ротації, возив і вивозив льотчиків. Бував на важкому запорізькому напрямку. Три місяці служби, потім ротація, міг бувати вдома. Оксана каже, що з початку служби чоловіка дуже хвилювалася, а згодом заспокоїлася: він не загине, з ним нічого поганого не станеться, бо його дуже люблять і чекають. Він відповідальний, його хвалять побратими, командири.

Діти дорослі, вже почали задумуватися про внуків. Валерій вирішив, що родині потрібна дача. Купив, розпланував, що там треба зробити, як удосконалити, замовив матеріали. В День Незалежності зранку був у частині, потім хлопців відпустили додому. Валерій поїхав на дачу встановити двері в будинку. Йому зателефонувала сестра, сказав, що голова болить. Пообіцяла привезти тонометр. Привезла, а вже не було необхідності вимірювати тиск. Молодий, здоровий, сильний і раптом – ішемічна хвороба серця.

На похованні було багато побратимів Миколайовича. Вручили Артему, синові Валерія, відзнаку президента «За оборону України». Згадували, яким він був надійним, вірним. Безумовно, родина страждає, сумує.

– Валєра не навчив нас жити без нього, – каже Оксана. – Діти чекають, що він зайде, привітається, обніме. Я ніколи не боялася проблем. Навіть коли було дуже важко, просила його сказати, що все буде добре. Говорив, і я заспокоювалася. І дійсно все було добре. Чоловік сам робив опалення в нашому будинку, кухню і санвузол обладнав теплою підлогою. Вона якось інакше підключалася, я не могла цього зробити. Нещодавно похолодало, а я не знаю, як увімкнути теплу підлогу. Звернулася до портрета Валєри, сказала, що я у розпачі. Раптом пішло тепло, система сама по собі увімкнулася. Диво? Можливо. Це його турбота про нас.

Біата принципово була проти татуювань. Після поховання батька набила на руці зображення з фотографії, де батько проводжає її у перший клас. Там підпис «Мій тато – мій всесвіт».