«Манчестер 7.7.4»

Спойлер від Пауля. Уривки з книги

Під час нещодавнього спілкування зі старшим лейтенантом Павлом Федчишиним (псевдо Пауль ФСПК) ми дізналися, що земляк написав вже другу книжку про війну. Вона називається «Манчестер 7.7.4». Поки ще не видана, але ми не змогли побороти цікавість і попросили Павла поділитися хоча б уривком. Погодився. Надіслав цілу главу. Вона досить велика. Публікуємо уривки, які переконали нас у необхідності прочитати всю книжку. Зізнаємося, скорочувати було дуже складно, важливі кожен абзац, кожне речення, кожне слово. І це все надзвичайно відверто.

Необхідне пояснення: «Манчестер» – це назва позиції, а «7.7.4» – аналог відомого «4.5.0» (все нормально).

Девіанти і дофамін

Вважаю, ні для кого не секрет, що цінність людського життя на війні значно знижується. А також сильно притуплюються відчуття болю й будь-яке співчуття, емпатія. Це нормальна реакція людської психіки на перманентний стрес та постійні викиди в організм кортизолу від незвичних і небезпечних для життя homo sapiens обставин бойової реальності. Тобі дуже часто стає пофіг на все на світі, а власні життєві перспективи поступово перестають приносити відчуття наявності у тебе майбутнього. І ти з часом, але доволі швидко, а головне – системно, на рівні філософеми перестаєш цінувати не тільки чуже, а й власне життя.

Тут, в окопах і траншеях, вигоряння приходить значно швидше, ніж у цивільному житті. Розірвані чи, точніше сказати, надірвані зв’язки призводять соціальної менопаузи, а бонусом до цього явища є мінусове очікування від майбутнього. Почасти мені в голову закрадається дуже стрьомна думка, що в мене майбутнього в розумінні цивільної людини просто немає. Ні, не думаю, що мене «забаранять». В усякому разі, це якщо колись і відбудеться, то точно не сьогодні і не завтра. І не в наступному бою. Просто ми, фронтовики, вже не бачимо свого буття без війни. Взагалі.

Я перестав пам’ятати, а точніше, почав активно забувати своє минуле життя. Наприклад, посади, на яких свого часу працював. Дорогі серцю місця уже не викликають майже жодних емоцій. Ніби в мене, власне, й не було цього самого минулого, ніби всі ті події були з кимось іншим, а не зі мною. Періодично мені здається навіть, що у мене не було зовсім життя до війни. Нібито з’явився на світ, в якому тепер існую, тільки 28 січня 2023 року, коли мене мобілізували і везли вночі жовтим шкільним автобусом «Богдан» до Одеської області, де формувалась нова механізована бригада. Куди, власне, з волі ТЦК і Божого провидіння я і потрапив.

Вже давно вирішив продовжити службу в армії і після війни. Тому що просто не бачу себе в рідному Кропі. Чи в будь-якому іншому місті. І місці також. Зараз мій дім там, де йде моя війна. Якщо ще точніше – там, де мій пункт тимчасової дислокації. В Дробишевому, Яцківці, Коров’ячому Ярі – на Донбасі, у Свердликовому та Суджі – на росії, в Пушкарівці, Миропіллі або у Степанівці – на Сумщині, у Липчанівці чи Осколі – на Харківщині. Не бачу, чим корисним зможу займатись після війни в цивільному світі. Не бачу, і, якщо чесно, не хочу того бачити і шукати якесь заняття. Мабуть, саме так потроху і стають легіонерами. Тими самими легіонерами, які захищали цивілізацію від варварів в Давньому Римі. Або тими, хто, забувши своє минуле, йде служити у французькій Іноземний Легіон. З часом ми стали певним чином заробітчанами на війні. Війна потроху стала нашою професією…

По життю я чистий-чистісінький оптиміст. І ці мої легкі нотки меланхолії, які відчуваєте, зовсім не суперечать моєму ж оптимізму. Ці нотки просто є нашою, можливо, девіантною реальністю. Мабуть, таки трохи є правди в тому, що ми, сорокарічні міленіали, яких так підло і неочікувано опалила та змінила війна, – це покоління, що вже втрачене назавжди. Ми, опалені, проте не спалені вщент війною, стали фаталістами, Печоріними нашого часу. Ми – Лєнци, Локампи, Фердінанди та Отто з «Трьох товаришів». Ні, нам далеко не так важко, як здається багатьом невійськовим людям. Але і повноцінно кайфувати від життя ми так і не змогли, на жаль, навчитись. І зараз віддаємось війні так, як колись віддавались будь-якій справі, якою займались. І нам, хай і не всім, але багатьом з нас, військових, стало комфортно і зручно тут, на цій мерзенній і облудній війні. І це болить, та водночас заспокоює наші душі.

Колись давно мріяв стати істориком. І дуже багато читав різних історичних книжок та праць. Особливо мені заходили теми про Першу, Другу світові й громадянську війни. Тоді, в дитинстві та юності, ніяк не міг зрозуміти, чому біле офіцерство так полюбляло грати в російську рулетку. Не розумів, навіщо ця небезпечна і безглузда, з точки зору нормальної здорової людини, гра потрібна взагалі. Не розумів мотивацію для участі в цій нелогічний смертельній забаві, її мету та сенси. Тому й не сприймав її своїм дитячим і юнацьким розумом. Та ось вже не перший рік розумію всіх цих корнетів Оболенських та поручиків Голіциних. Розумію глибоко і категорично, так, як може розуміти тільки той, хто почасти, як і вони, вальсує зі смертю.

Людина, яка не одягнена в однострій, ніколи не зможе дійти розумом до того, щоб так чудесно гратись з власним життям і смертю. Своїм життям і своєю смертю. А ми – деякі солдати та офіцери – на цій клятій війні вже давно пройшли цей заплутаний та небезпечний шлях до розуміння. І при цьому вперто крокуємо далі колись незрозумілою та невідомою, чужою, а тепер своєю гірко-солодкою дорогою. Щоправда, ігри наші стали зовсім іншими, і російська рулетка, напевне, забулась. В усякому разі, не чув, щоб в неї сьогодні грали. Залишилась ця забава лише в історичних кінофільмах. Тому що у нас як мінімум трохи інше озброєння. І на жаль, тепер револьверів немає, хіба що в музеї. Не з табельного ж ТТ 37-го року випуску грати зі смертю.

Нам в певні моменти конче потрібно відчувати небезпеку і ризик. Для нас це те саме відчуття ейфорії, коли твій мозок отримує шалену дозу дофамінового вибуху. Ми самі і шукаємо цю саму небезпеку, як юнак шукає своє перше кохання. Також з нею ми шукаємо і смерть. Бо вальс чи танго із нею сповнює наше життя справжнім сенсом.

Тисячу двісті днів тому я змінив спортивний костюм і кроси New Balance на піксельний оливовий однострій та берці. З трьох з гаком років у війську я провів на нулі не менше двадцяти двох місяців. Тому звик до небезпеки. Періодично прагну її всім моїм его. Навіть дещо залежний від неї. І це не якась наша хвороба, це наш сенс буття.

Відомо, що історія не терпить вакууму. Оскільки російська рулетка – не варіант в сучасній військовій реальності, то ігри змінилися і набули не менш безумних форм та образів. Але в сприйнятті психічно здорової цивільної людини вони стали не менш дебільними і незрозумілими для їх сприйняття.

Чи грав я колись в такі ігри? Якщо скажу ні – це буде не зовсім правдиво. А якщо скажу так, ти, читачу, сприйматимеш мене як є..нутого. Хоча, мабуть, давно таким став. Вирішуйте з цього приводу самі, а тепер ми таки неглибоко все ж поринемо в світ адреналіно-дофамінових ігор офіцерів-девіантів.

Нам украй необхідні ці ігри як ковток свіжого повітря. Особливо коли давно з тих чи інших причин не були на нулі. Тоді, коли нудьгуємо в ПТД і нічого корисного не робимо. Більшість з нас не вживає жодних психотропів. Часто не вживає ні краплі алкоголю. Наш енергетик та наркотик – така жадана і очікувана небезпека. На нулі вона реальна, жива, її можна відчути навіть фізично, можна майже доторкнутись до неї своєю рукою. Та на відпочинку вона все-таки штучна. Саме така, яку ми створюємо власними зусиллями. Тому ми, власне, і граємо. З усмішкою на обличчі та очікуванням своєї чергової дози гормону щастя.

У цю гру грають двоє. Її суть проста: перевірка рівня довіри одне до одного. На психологічних та корпоративних тренінгах з тімбілдінгу є цікава вправа, коли один має впасти спиною назад, а інший повинен його впіймати. Типу перевірити, наскільки довіряєш партнеру. У нас, напів- (чи вже не напів?) психів, є дуже схожа за принципами гра. Тільки правила та умови нашого варіанту гри – трохи інші.

По-перше, грати потрібно виключно в закритому невеликому приміщенні. Це обов’язкова і надважлива умова. В ідеалі в зачиненому на ключ або ланцюжок купе вагона. Хоча підійде і будь-яка невеличка кімната. Головне, щоб з неї швидко вийти було неможливо. Іншим важливим аксесуаром гри є меблі: стіл та два стільці. В купе – лавки і столик. Учасники гри – два офіцери, які мають намір перевірити рівень довіри одне до одного, отримати власну дозу гормону щастя та повальсувати зі старою, що носить чорний балахон і тримає гостру косу за плечима. Ідеальний для гри – стан алкогольного сп’яніння. Чим сильніше, тим краще. Але це не обов’язкова умова.

Головною родзинкою, фішкою цієї «вправи на довіру» є те, що програють або виграють виключно обидва «спортсмени». Найважливіший аксесуар для участі у цій грі – банальна граната Ф-1, яку в народі називають лимонкою. Або будь-яка інша граната з підривником типу УЗРГМ-2. Суть гри: регулярно передавати однією рукою один одному з руки в руку гранату з витягнутим кільцем-чекою під столом, утримуючи великим пальцем скобу від спрацьовування підривника і, власне, детонації цього елементарного вибухового пристрою. Ідеально, коли інша рука кожного гравця зайнята склянкою, і процес проходить під час спільного вживання алкогольних напоїв. Якщо один зі «спортсменів» трохи провтикає і «ефка» здетонує – про…бали, вочевидь, обидва. Причому програли навічно. Якщо ж ви з честю пройшли змагання – вітаю, вам є чим пишатися. Також вітаю повторно: ви знайшли чувака, якому довірили два життя, одне з яких ваше, і він їх таки не про…бав.

Іншу гру можна назвати «Дверний дзвінок на дереві». Хоча ця гра насправді також без назви. Це гра вищих левелів девіантих розладів особистості. Бо ти граєш в неї з… п…дарами. З тим самим ворогом, якого маєш вбивати і вбиваєш. Вони, до речі, теж полюбляють грати в такі ігри. Ця гра – найвищий пілотаж для тих, кому життя не вартує ламаної копійчини.

Уявімо незвичайну картину: пересуваєшся недалеко від лінії фронту між нашими і ворожими позиціями, в так званій сірій зоні. Там періодично тусуємо то ми, то п…дари. Або і ми, і п…дари одночасно. Ти – на чолі невеличкої бойової групи. Йдете собі тихесенько і обережненько стежкою серед негустого лісу чи посадки. Раптом бачите прибитий чи просто примотаний скотчем до звичайнісінького дерева на висоті трохи вище очей звичайний дверний дзвінок. Питання, що він тут робить, риторичне і тут абсолютно неактуальне. Так треба! Суть гри: подзвонити в дзвіночок чи ні? Невже все так просто? І так, і не зовсім. Є невеличкий нюанс, така собі дрібничка: при натисканні чорної циліндричної кнопочки цього звичного побутового предмета, цього банального дзвіночка може спрацювати «гірлянда». А може і не спрацювати. Бо її, цієї самої гірлянди, там просто немає. І цей предмет – всього лиш тупо звичайний дверний дзвінок, присобачений кимось до дерева. Побачити і виявити «гірлянду» на підході неможливо. Бо зроблено її з великою любов’ю до справи, а тому якісно, з душею і великим професійним вмінням. «Гірлянда» – це декілька вибухових пристроїв, які з’єднані в один смертоносний ланцюжок. А в даному випадку детонація відбудеться (або ж не відбудеться) саме тоді, коли натиснеш на дзвіночок.

Хочеш дізнатися, виграв ти чи програв? Відкрию страшенну таємницю. Запам’ятай: при натисканні дзвінка програшу немає. Просто немає! Бо втратити можеш максимум те, що зовсім перестав цінувати. А при виграші екстаз насолоди дофаміном буде шалено високого рівня.

Важливо! Цей розділ, як і всі інші в цьому творі, написано без вживання алкоголю і наркотиків. На повністю тверезу і чисту від усілякої хімози голову. І нещодавньої контузії у мене тоді теж не було. Остання моя контузія – приблизно рік тому, ще на Сумщині. Отже текст написано з ясними думками і чистою совістю, точніше, головою, яка майже ніколи не болить. І в моїй голові нині немає характерного для «контузки» дзижчання. І жоден в світі психіатр не знайде в мене ніяких психічних розладів. Доказом цьому – факт написання рядків, які читаєте.

Нас таких насправді багато. Ми такі, які є. Ми не небезпечні для нашого суспільства. Поки що…

Один чотири запитує стан справ. Доповідаю: «Манчестер сім сім чотири!»