Дев’ятий смертний гріх

Багато років тому, читаючи майже одночасно братів Стругацьких і Ремарка, натрапив на одну й ту саму думку: вселяти людям нездійсненні надії – це смертний гріх. При тому, що письменники достеменно знали: канонічних смертних гріхів – вісім, і навіювання марних надій до цього переліку не входить. Але тоді здивував не зміст сказаного, а збіг думок таких різних літераторів. Згодом прийшло розуміння.

Жити надією – нормально не тільки для людини, але й для всього живого. Ненормально – вселяти людям марні надії, брехати їм, обіцяючи нездійсненне. З цього приводу не раз висловлювалися найвидатніші уми нашої цивілізації. Перебіг російсько-української війни – лише ще одне підтвердження цього.

Спочатку нас переконували, що війни не буде, хоча б тому, що жодна нормальна людина не хоче війни. Ми повірили. Потім – що війна триватиме два-три тижні. Майже повірили. Потім – що війна закінчиться на Великдень, у вересні, до Різдва. Ми вірили обіцянкам Арестовича, Зеленського, Байдена, Джонсона, Трампа… І так з року в рік, з місяця в місяць.

Чи винні ми в тому, що вірили й продовжуємо (!!!) вірити в примарні надії на мир? Мабуть, так. Хоча б тому, що весь досвід людства підтверджує: диктатори йдуть до кінця. Свого й нашого кінця. Але кого чомусь навчила історія?

Не знаю, чи брешуть нам з благими намірами, намагаючись уберегти від панічних атак, чи це цинічні політичні ігри для публіки. Найімовірніше, є й те, й інше. Втім, нам від цього знання не легшає: нездійсненні надії, як отрута, підточують сили людини, руйнують суспільні зв’язки, послаблюють країну. Чим вищий рівень ілюзій, тим болісніше падіння в реальність.

Вже другий тиждень у ЗМІ триває з’ясування стосунків між представниками політичного істеблішменту України, які досить умовно розділилися на «партію війни» та «партію капітулянтів». До кожної зі сторін у соціальних мережах приєдналися широкі народні маси політично стурбованих громадян та злагоджені лави ботів. Тут же активно діють «іноагенти», штатні провокатори та інші зацікавлені особи з порожніми акаунтами.

У всьому винен, звичайно ж, нардеп Олексій Гончаренко! Він самотужки зруйнував монолітну позицію української влади та опозиції і поставив під сумнів гасло «Б’ємося за мир, воюючи до останнього українця». За що його одразу ж виключили з парламентської фракції «ЄС» ім. Петра Порошенка, зарахували до загону зрадників, роду російських консервів, виду капітулянтів, підвиду ухилянтів, затаврували «Миротворцем» та іншими нехорошими словами.

Тепер щодня Олексій публікує допис, який починається словами: «Я лише хотів розпочати суспільну дискусію щодо мирної угоди з росією та оприлюднити прийнятні компроміси для цієї угоди, запропонувати свій мирний план як відправну точку для діалогу», але хто ж йому тепер повірить?

Не збираюся передчасно давати оцінку ініціативам Гончаренка і вам не раджу цього робити. Олексій – досвідчений політик, і поки що не знаю всіх його мотивів. Можу лише наголосити на кількох моментах і висловити свою точку зору.

Отже, відсутність озвученого мирного плану президента Зеленського та будь-якої суспільної дискусії – це справді величезна проблема України, яка безпосередньо впливає на стійкість нашої країни у війні. А нам потрібно чітко розуміти, заради чого варто жити, а за що – помирати. Для цього вимкніть єдиний телемарафон і намагайтеся говорити правду. Загальних гасел на кшталт «за рідну землю» чи «за незалежну країну» вже недостатньо. Бо вона виявилася рідною і для генпрокурора Кравченка, який втік, і для Микитася, і для Мудрої та інших «мідасів».

Досить годувати нас нездійсненними надіями. Розробляйте українську балістику, ведіть переговори з Трампом, викорінюйте корупцію, скорочуйте бюджетні витрати, виступайте на всіх світових майданчиках, тільки не брешіть нам, що це ось-ось принесе мир. Не принесе! Краще не беріть на душу смертний гріх №9. Залиште нам зовсім маленьку надію, але без обману. Нам вистачить і такої.