Из Грузии с любовью

Как вспоминает педагог Наталья Ильинична Романовская, Ярослава Бабич была лучшей ученицей за все ее немалое время работы в школе. И не в какой-либо школе, а 5-й школе Кировограда, которая наряду с 6-й и 11-й всегда была одной из самых элитных школ города.

Ярослава Бабич участвовала в первой в истории программе обмена школьниками между Украиной и США и год проучилась за океаном. Еще школьницей начала публиковаться в газетах и журналах как поэтесса. Потом были Киево-Могилянская академия и снова Штаты – колледж Франклина и Маршалла в Пенсильвании, университет Джорджа Вашингтона в Вашингтоне, где она защитила докторскую диссертацию. А потом была Грузия, где Ярослава вместе с мужем Ираклием живет сейчас, преподавая в Тбилисском университете.

Родной город доктор наук Бабич не забывает, бывает практически каждый год. Мы пообщались с семьей Ираклия и Яси (так ее зовет муж) о жизни в Грузии и Украине.

– Пані Ярослава, чому вам не сидиться на місці? То Америка, то Грузія…

– Почалося все з програми американського уряду, яка називалася Freedom support act, Акт у підтримку свободи. Школярів запрошували на один рік мешкати в Америку. Я потрапила в найпершу групу й поїхала в Західну Вірджинію. Там мені було все – американська культура, звичаї, уклад. Я щотижня писала до дому великі за обсягом листи, де все описувала, бо дзвонити було занадто дорого. Деякі з цих листів друкувалися в «Кіровоградській правді». Після повернення я вступила до Києво-Могилянської академії, однак у мене вже була мрія – продовжити освіту саме в Америці. Перед нами якраз виступали дівчата, які вже вчилися в США, і розповідали, як можна потрапити до коледжу так, щоб не платити, а навпаки, отримувати стипендію. Мені пощастило – я поступила в дуже престижний коледж Франкліна і Маршалла, він сімнадцятий з найстаріших в Америці. Чотири роки я там провчилася, а потім були магістратура, аспірантура, захист докторської дисертації…

– Чому не залишилася? Це ж мрія мільйонів – жити в Сполучених Штатах!

– Коли довго живеш в якійсь країні, не в тій, де народився, починаєш помічати не тільки добре, але й недоліки. Вони є всюди, в Америці також. Мені вже хотілося працювати в іншому місці, наприклад, в Європі. В Америці є така штука, називається Job market, ярмарок професій, можна сказати. Туди охочі подають свої резюме, а вже роботодавці обирають серед претендентів того, хто потрібен. І одна з пропозицій, що мені надійшла, була робота в Грузії, в міжнародній школі економіки. Цю школу організував Зураб Жванія, який потім став прем’єр-міністром, а підтримку проекту надавав Світовий банк. Метою було випускати грузинських економістів західного рівня. Конкурс був по всьому світу, в нас склалася міжнародна команда – і німці, і італійці, американці, ну й одна я з України.

– Якою ж мовою ви там спілкуєтесь? Чи всіма?

– На роботі англійська, на вулиці більше російська, також я вже трохи розумію грузинську. Що цікаво, нове покоління в Грузії вже погано знає російську, набагато краще володіють англійською. А є покоління, що виросло між двох воєн, яке ні російської, ні англійської майже не знають.

– А багато в Тбілісі українського? Моя дружина відпочивала в Батумі, так там вона бачила два українських ресторани. Чи є таке в столиці?

– Есть такое, конечно, – присоединяется к разговору Ираклий. - В престижном центральном районе минимум два украинских ресторана. Есть украинское сообщество. Но в основном это люди старшего возраста, которые переехали сюда еще во времена СССР.

Кроме тех же ресторанов, есть несколько улиц, названных в честь украинцев. Есть проспект Богдана Хмельницкого, улица Леси Украинки. На этих улицах устраиваются какие-то украинские акции. В прошлом году, например, на улице с названием Киевская высаживали каштаны. Проходят фестивали писанок. В основном это старая диаспора все организовывает, не забывают родину. Семьи многих из них переехали сюда еще в тридцатые годы, спасаясь от голода, в Грузии тогда полегче было. Они полностью ассимилировались в грузинскую культуру, их внуки уже считают себя грузинами.

– У нас із Грузією братні стосунки, великий людський обмін іде. Наприклад, у Грузії зараз мешкає колишній міський голова Києва Чернівецький, а з Грузії до нас приїжджали і Хатія Деканоїдзе, і Давид Сакварелідзе, ну й, звісно, Михаїл Саакашвілі. До речі, яке зараз ставлення до Саакашвілі в самій Грузії?

– Мабуть, неоднозначне. Однак я, Іраклій і його родина більше підтримуємо його. Він дуже харизматична людина, і багато хто його боїться. Кажуть, він багато піариться. І йому є чим.

– Я помню те времена, когда в Тбилиси не было ни одного туриста, – продолжает Ираклий. - По неосвещенным улицам вечерами никто не ходил – опасно было. Саакашвили вернул к жизни не только Тбилиси, но и многие города, которые даже были забыты самими грузинами. А тепер там полно туристов, причем развивается и внутренний туризм, мы сами ездим с Ярославой, открываем для себя другую Грузию. Ту же Самцхе-Джавахетию, родину «Боржоми», обязательно надо увидеть и Амбролаури, Мцхету, где проходит Военно-Грузинская дорога, и т. д.

– Чому Саакашвілі не прижився в Грузії? – говорит Ярослава. - За десять років президентства люди трохи заморилися. И економіка розвивалась не такими темпами, як хотілось і як обіцялось. Я, як економіст, розумію причини цього. Надто маленька країна. Три мільйона з чимось жителів – це стільки, як в одному Києві. Тому великим промисловим підприємствам, щоб почати працювати, треба вкладати надто багато коштів і в інфраструктуру, і в кадри – чимало доведеться з інших країн запрошувати. Не вистачає кваліфікованої робочої сили в Грузії. Ще під час першої війни з Абхазією дуже багато спеціалістів покинуло країну, у тих, хто залишився, часто немає тієї бази, досвіду. Старі підприємства, що діяли давно, майже усі занепали. У Грузії практично немає індустрії.

– Мені описували Грузію як країну контрастів. Наприклад, в Батумі сяє вогнями набережна, там шикарні готелі, біля яких стоять лімузини. Але достатньо відійти на пару кілометрів від моря вглиб, і там – старі хати, дрібні лавки, все застаріле, бідність лізе в очі. Це так?

– Так. В Грузії є те, чого в Україні немає. Є чимало дуже бідних людей, особливо у віддалених селах, які грошей роками не бачать, ходять в лахмітті, живуть тільки з того, що виростили важкою працею. Це, до речі, було одним із чинників невдоволеності Саакашвілі. Для цієї категорії людей він мало що зробив. Однак ми віримо - якщо Грузія залишиться на тому шляху, який задав Саакашвілі, то вона підніметься. Якби подібне було зроблено в України, ми були б за 10 років однією з самих заможних країн. Бо в Україні, на відміну від Грузії, є ресурси, кваліфіковані кадри, промисловість. Та є ще й корупція…

– Правду говорят, что у вас можно автомобили не закрывать, спокойно оставлять на ночь?

– Это правда, – говорит Ираклий. - Никаких таких угроз нет, уровень преступности очень низкий. Был небольшой период после ухода Саакашвили, чуть поднялся криминал, но скоро все вернулось к порядку, настолько это уже в головах у людей. У нас не теряют, например, мобильных телефонов. Если ты забыл его в кафе или маркете, просто на следующий день приходишь, и его спокойно отдают. Даже кошелек забыл – почти сто процентов, что тебе его вернут нетронутым. У нас принято быть честным и порядочным. Произошла революция в мозгах. По ночам не страшно ходить по улицам.

Я доктор. И я не беру взятки. Для нас просто дико, когда врачу дают деньги. Когда я учился в университете, еще при Шеварднадзе, мои коллеги в больницах брали деньги с пациентов. Когда я окончил учебу, президентом был уже Саакашвили. Уже через пару лет коррупция повсюду была искоренена. И в медицине в том числе. Но люди сегодня не ценят, думают, что так и должно быть. Вероятно, ментальность такая.

Когда я еще был студентом, то дежурил в клинике, и я помню эти картины в ординаторской – пациенты несут коробки с конфетами, вино. В ординаторской у нас почти всегда был накрыт стол. Сейчас это полностью искоренено. Никаких коробок и бутылок. Я врач, который в жизни не взял ни одной взятки. От пациентов сейчас принимаются просто слова благодарности, просто спасибо. Ну разве что может визитку оставить, организация может как-то помочь клинике.

Так по-европейски мы сейчас работаем. И мне это очень нравится. Два раза мне что-то хотели дать, и это было так дико, помню, как пациент не на шутку перепугался моей реакции на такое предложение.

В Грузии действует государственная медицинская страховая система. Ничего похожего нет в Украине. У нас в обязательном порядке все застрахованы государственной страховой компанией. Все оплачивает государство, никаких отчислений из зарплат нет. Что работающий, что безработный получают бесплатную медицинскую помощь. От того, чтобы вырвать зуб, до операции на сердце. Профилактика и реабилитация – с ними немного другая ситуация. Вырвать больной зуб будет бесплатно. А вот если вы захотите посеребрить зубы, чтобы не было кариеса, государство оплачивает 30% стоимости, остальное вы сами. Нет бесплатных санаториев, это вы должны оплачивать сами. Зато инфаркт, инсульт и так далее – вас будут лечить бесплатно.

– А сколько, если не секрет, в Грузии зарабатывает доктор, сколько преподаватель в вузе?

– Обычный лечащий врач, работающий в поликлинике, принимающий людей амбулаторно, у него 20 рабочих дней, в среднем зарабатывает 250-300 долларов в месяц. А хирург, делающий серьезные операции, получает 1500-2000 тысячи долларов. Хотя я считаю, что и это мало, когда по шесть часов ты стоишь в операционной и проводишь операции на сердце.

В вузах преподаватели зарабатывают долларов 200-250, в школьном образовании еще меньше.

– Но у вас хоть цены ниже, чем в Украине?

– Нет, не ниже. В чем-то даже выше. Килограмм мяса в пересчете стоит у нас 120-150 гривен.

– И часто вы делаете шашлык при таких ценах?

– Не каждый день, конечно. Да, бывают уик-энды, когда хорошая погода, где-нибудь на природе готовим. А так грузины очень привязаны к своей кухне. У нас не приживаются какие-то суши, почти нет ресторанов с другой кухней, разве что узбекские.

В моей семье главное блюдо не шашлык. Гораздо больше мы любим мамалыгу, кукурузную кашу с сыром сулугуни. Когда мы ездим к моим родителям в гости, они всегда ее готовят.

– Ярослава, ви походите з родини викладачів, немає бажання викладати в рідному місті?

– Мене завжди тягло далі, спочатку хоча б в Київ. Моїми улюбленими книжками в дитинстві були твори про подорожі, про пиратів, пригоди, про всяких «вершників без голови». І це було моєю мрією – поїхати за моря, побачити світ, і цей дух мене підштовхнув. І я вже звикла відчувати себе іноземкою. Багато років я була нею в Америці, з 2010 року я іноземка в Тбілісі. Це такий особливий статус – ти і інсайдер, і гість водночас. Громадянство України в мене залишається, звісно. Українці можуть рік перебувати в Грузії без візи. Ну а в мене особливий статус, я заміжня, є адреса проживання, можу спокійно перебувати скільки потрібно. Єдине – я не можу користатися державною медичною страховкою. В мене страховка від роботи.

– Можна порівняти рівень освітньої галузі в Україні та Грузії?

– Стара школа що тут, що там раніше була на одному рівні. Єдина відмінність – вища освіта в Грузії завжди була грузинською мовою, а в нас в основному в Україні була російська. А в Грузії все викладалося грузинською, вища математика і таке інше.

Після розвалу Радянського Союзу рівень вищої освіти в Грузії дуже впав. Професура повиїжджала – хто до Москви, хто за кордон.

В школах дуже мало по-справжньому хороших вчителів. Справа в тому, що зарплатня дуже мала, особливо в початковій школі. При середній зарплаті по Грузії у 900 ларі вчитель початкових класів отримує 400. Курс ларі до гривні 1:10, тобто десь 4000 гривень зарплатня.

Діти, які бажають чогось досягти, останні роки перед закінченням в школу навіть не ходять. Тільки заняття з репетитором.

– В радянські часи в Кіровограді було три вищих навчальних заклади. Зараз їх, здається, дев’ять. Не факт, що в усіх надають високоякісну освіту. Як в Грузії справи з освітою? У вас там також наплодилося приватних вузів?

– Сейчас остались лишь «классические», с историей вузы, которым по двести лет, - говорит Ираклий. - В девяностые действительно открылось множество частных институтов. Но со временем почти все закрылись. Сейчас осталось, может, три-четыре на всю страну, и это довольно серьезные вузы, такие, как Центр свободной экономики Кахи Бендукидзе. Грузия прошла этап этих частных непонятных вузов.

Уважение к высшему образованию снова повысилось. Действует система, схожая с украинской системой ВНО.

– Иностранные студенты едут учиться в Тбилиси?

– Еще и как! В моем родном медицинском университете нет грузин! Одни иностранцы учатся. Иран, Индия, Бангладеш, Нигерия. В советское время Грузия была одним из центров военной медицины, врачей здесь много, так много новых выпускников не требуется. Поэтому учат иностранцев. Много сильных преподавателей работает.

Еще медицинский университет является реальным научным центром. Мы с коллегами проводим там клинические исследования, это оплачиваемая работа из разных фондов и фармакологических компаний.

– Когда-то при Шеварднадзе, о жизни в Грузии рассказывали страшилки – мол, страна сидит почти без света, на час в день включают. Было такое?

– Было. Но новому поколению мы рассказываем об этом, как об истории. Сейчас ничего подобного нет, свет есть всегда.

– А дорого стоят коммунальные услуги? У нас каждые пару месяцев какой-нибудь очередной тариф повышают.

– Самым крупным платежом в один из самых холодных месяцев была оплата за газ, 1500 гривен в перерасчете. У нас автономное отопление, центрального отопления в Грузии нет, еще с девяностых годов. Зимы в Грузии, конечно, теплее. Минус 10 для нас – это что-то редкое. Хотя есть дальние горные районы, которые по полгода отрезаны от цивилизации – столько снега выпадает.

Летом, особенно в августе, очень жарко. У вас было 38 градусов, и для многих это был шок, а у нас это вполне нормальная обычная температура в Тбилиси. Выехал за город, подальше в горы, а там уже плюс 25. Поэтому очень хорошо иметь загородный домик, у нас все к этому стремятся. У нас пока, к сожалению, еще нет такого.

Многие арендуют, снимают на целое лето эти дачи и едут в Тбилиси каждый день на работу. Точно так же, как и у вас, детей на лето отправляют в деревню к родственникам, у многих такие есть по деревням.

В последнее время многие грузины стали возвращаться из дальних стран. Хотят еще пожить в той же деревне, на земле предков. Грузины очень привязаны к своей земле.

Приезжайте к нам в Грузию, не пожалеете. Украинцев у нас очень любят. Привет всем из солнечной страны!