Він відомий, топовий в Україні музикант, композитор, аранжувальник. Працював з багатьма зірками нашої естради – Тіною Кароль, Іриною Білик та іншими. Киянин, але розпочинав у Кіровограді (зараз Кропивницький). Талановитий музикант, клавішник, як звукорежисер був у складі легендарної команди КВК «СКІФ».
Павло Дремлюженко зараз перебуває в Польщі. Переніс серйозну операцію, потребує допомоги. Друзі-поляки зробили все, що від них залежало, щоб наш земляк отримав шанс на життя. Тепер наша черга.
Ми спілкувалися через відеозв’язок. У Павла зараз немає звичної бороди та густого чорного волосся – наслідки хвороби та курсу лікування. Біда прийшла з початком війни. І не обійшлося без дива.
– Ми жили у Броварах, – згадує Павло. – 24 лютого поряд з нашим будинком був приліт, одразу загинуло 12 чоловік. Ми, як і всі, не розуміли, що відбувається. Треба було їхати в безпечне місце. Я вирішив спочатку убезпечити сім’ю, а сам пішов у київську тероборону. Мені дали автомат, навчили користуватися, чергував, був на вахті.
Дружина з дітьми якийсь час пожила на заході України. Коли там піднялися ціни на житло, родина поїхала до Польщі, до брата дружини. Там було тісно в однокімнатній квартирі, дружина по допомогу звернулася до знайомого польського лікаря, у якого проходила лікування кілька років.
Лікар погодився допомогти моїй родині. Вони переїхали до приватного готелю в маленькому містечку, але їх поселили до кімнати для технічного персоналу. Погіршувало ситуацію те, що вся моя сім’я захворіла на коронавірус. Вони були ізольовані, магазинів поряд не було (готель у лісі), заходити до них боялися. Після чергового дзвінка від дружини вирішив поїхати до них і чимось допомогти. Я був виїзним – троє дітей.
Коли здоров’ю сім’ї вже нічого не загрожувало, дружина повідомила, що поляки відкрили програму для онкохворих українців – безкоштовно роблять операції. А мій батько в Новоукраїнці чекав на таку операцію, яка кілька разів переносилася. І ми його викликали до Польщі.
Батька готували до операції, я возив його до клініки, і в якийсь момент, за кермом, я виявив, що попереду бачу не одну машину, а три. Мені сигналять, я не можу сконцентрувати погляд. Була підозра, що проблеми із зором. Планував поставити батька на ноги, відвезти додому, заїхати до Кропивницького й потім залишитись у Києві. Але не склалося.
Перевірили зір – жодних патологій. Призначили КТ головного мозку, перевірили – норма. І лікар рекомендував залишитись у клініці на обстеження. Рекомендували МРТ. Завдяки страховому полісу це було безплатно. Декілька днів очікування черги я перебував у палаті. Мене докладно «вивчали». Взяли кров із вени. За дві години знову. Ще за дві години – те саме. Потім ще. В результаті мені сказали, що в понеділок з аналізами було все чудово, а в середу в 400 разів збільшились лейкоцити.
Лікарка з іншого відділення зателефонувала всім лікарям міста, вони зібрали консиліум, я онлайн зателефонував другу, щоб той перекладав. Повідомили, що маю гострий рак крові. Якщо нічого не зробити, жити лишилося недовго.
У цій клініці нічого робити не могли. Спеціалізована клініка – за 150 кілометрів, у Катовіце. Потік хворих величезний, по 3-4 місяці чекають своєї черги. Я не знав, що робити. І весь консиліум, кожен лікар від себе, написали листи із проханням мене госпіталізувати. Відлік йшов на години, мене прийняли до клініки. Це було диво.
Зробили біопсію кісткового мозку. Діагноз підтвердився. Хороша, якщо можна так сказати, новина була в тому, що гострий рак швидко прогресує, його легко виявити, він себе агресивно проявляє. Але шанс на життя – до 20 відсотків. Викликали дружину поговорити. Вона підписала згоду на хіміотерапію. Якщо це терміново не почати робити – максимум 3-4 дні маю.
Ще аналізи, у головному мозку рак не виявлено, у спинному 80 відсотків уражено, а в кістковому все вражено. Не знаю, звідки взялося. Я навіть на нежить ніколи не хворів. Займався спортом, бігав по 5 кілометрів, тягав штанги, плавав у басейні, ходив у сауну. І всіх оточуючих мотивував на спорт, здоровий спосіб життя.
Потім розпочалася жорстка «хімія». У мене їх було 46. У день через мене пропускали по 15 літрів ліків. Усе вливалося крізь аорту серця. А потім це було Боже диво, знайшовся для мене донор. Моє лікування коштувало 860 тисяч євро. Із них я заплатив 30 тисяч.
Через ізоляцію мені не можна жити в квартирі, лише в приватному будинку. Знайшли такий, уся родина робила ремонт, щоб знизити квартплату. Вони цим, зрозуміло, ніколи не займалися, але впоралися: кахлі клали, гіпсокартон, шпалери клеїли, фарбували стіни. Тепер маю свою ізольовану кімнату. Поки що виходити ризиковано…
На Павла чекає тривала реабілітація – не менше двох років – власним коштом. Ліки дуже дорогі. Сім’я Дремлюженків продала машину, велосипеди в Києві та все, що в них купили. Павло почав продавати свої інструменти – потрібні гроші на реабілітацію.
Польща зробила, що змогла. Павло продовжує працювати. Не відмовляється від замовлень на написання музики. Лише за чотири дні написав музику до зарубіжного фільму. (Навіть продемонстрував фрагмент.) Якщо в мирний час така робота оцінювалась у 1000 і більше доларів, то цього разу Павло погодився на будь-яку суму. Йому перерахували 50 доларів.
Очевидно, що землякові треба допомогти. Ми ж це зробимо? Ми ж здатні на диво? Privat: 4149437868547223. PayPal: Pavdrem@gmail.com
До уваги громадян!