Щоранку писав додому: ♥Живий♥

Ми зустрілися в Кропивницькому напередодні прощання з Максом. Андрій Лисенко (у недалекому минулому – журналіст, нині – військовослужбовець за контрактом) приїхав сюди, щоб провести в останню дорогу найкращого товариша. І познайомив мене з Іриною, вдовою.

Перед зустріччю з ними я переглянув профіль Максима Вдовенка у  Facebook. Він не був активним дописувачем. Ні патріотичних закликів, ні гламурних знімків. Останні пости – опубліковані друзями уже після його загибелі: «В ці часи великого проявлення ти проявив себе як воїн, захисник, людина з гідністю», «Прощавай. Ти був більше ніж другом, ти був членом нашої родини й назавжди таким лишаєшся». Катерина Юрченко, сестра, написала: «Мій шалений Максе, я любитиму тебе вічно. До зустрічі у засвітах, мій братику, мій друже». Виявляється, улітку Катерина оголошувала збір грошей на шолом для брата, і зібрала, і придбала якісну модель, і вислала, але посилку вже не було кому забрати. Тепер шолом носитиме чоловік Катерини, який теж воює.

Насамперед питаю Андрія:

– Як познайомилися, подружилися?

– Мабуть, шістнадцятого чи сімнадцятого року нас вирішив познайомити спільний товариш: «Давай до тебе Макса приведу». – «Хто такий Макс?» – «Чувак на гітарі класно грає». У той же день прийшов Макс. З електрогітарою, з підсилювачем. Він російський панк грав. «Гражданскую оборону» зокрема.

– «Я купил журнал “Корея”, там тоже хорошо» ?

– Так. Я до зустрічі з Максом гадав, що «Гражданку» всю чув. Виявилося, не всю. Макс мені одразу зайшов. Хоча з людьми не легко сходжуся, намагаюся фільтрувати. Макс начитаний. Теж люблю читати. У перший же вечір ми завелися через якусь книжку. Я зрозумів: чувак – щирий.

На запитання про літературні уподобання Максима відповідає Ірина:

– Фантастику любив. Наприклад, «Сталевого щура» Гаррісона. А найулюбленіші книжки – серія «Відьмак» (Анджея Сапковського – В.К.). Одночасно дві-три книжки читав.

Далі дізнаюся, що з Максимом Ірина познайомилася завдяки Андрієві. У них своя невелика компанія була, називали себе жартома картелем. Об’єднували спільні інтереси – музика, література.

– Макс освічений був. Ми як тільки познайомилися, писали одне одному SMSки. Повідомлення Макса – без жодної граматичної помилки. Він і мене виправляв, коли припускалася помилки. І мені, філологу, було соромно. Макс двічі був студентом університету, але жодного разу не довчився. А народився у Білорусі. Їхня родина переїхала в Україну, коли йому п’ять років було. Хороша, дружна родина. Батька уже немає.

Наступне запитання Ірині:

– Чим чоловік заробляв на життя?

– У нього золоті руки. Багато чого вмів – і будувати, і столярувати. Міг меблі виготовляти. Перебравшись з Кропивницького у Світловодськ, ми зайнялися міні-фермою. Кури, кози. Сири виготовляли.

– Я у них був у Світловодську, – підтверджує Андрій. – Величезний будинок, господарство. Кози – породисті, а клички – як американські штати: Флорида, Алабама…

– З Максом цікаво, – знову бере слово Ірина. – Ми й по гриби разом ходили. Ви бували у Світловодську? Красиві місця. Ліси, водойми…

І – про війну.

– Він не хизувався патріотизмом, але чесний був, – продовжує Ірина. – Казав мені: «Війна – це не моє, хочу курочок вирощувати. Але якщо не піду на війну, як людям в очі дивитимуся? Людей же там не вистачає». Він довго думав про це перед тим, як звернутися у військкомат. 24 лютого цього року він прийшов туди уже з речами. Пройшов навчання в Україні, потім кілька тижнів у Німеччині.

– Тривожно було, коли проводжали чоловіка?

– Впевнена була, що він повернеться. Він і сам казав, що вірить у свою удачу. В нього все складалося перед тим.

– Макс з нашого картелю пішов останнім, – зауважує Андрій. – Я – передостаннім.

– Іро, ви сказали, що Максима не тягнуло до військової справи.

– Він не з тих, хто охоче підпорядковується іншим. Був трішки соціопатом. Жив у дисонансі зі світом. Світ виявився не таким, як вчили батьки – освічені, порядні люди. Коли Макс збирався на військову службу, сестра сказала: «Як ти там будеш? Ти ж ніякого начальства над собою не терпиш». Він відповів, що ще сильніше ненавидить москалів.

– Згідно з офіційною посмертною довідкою, Максим Вдовенко служив гранатометником взводу технічного забезпечення 3-го механізованого батальйону 22-ї окремої механізованої бригади.

– Його взвод займався обслуговуванням техніки, але й у боях участь брав. Макс – умілий, щирий, товариський. Побратими ставилися до нього добре. Він їх і стриг, і їсти готував.

– Іро, ви бачилися з чоловіком під час його військової служби?

– Раз їздила до нього на Донеччину. У серпні, перед його днем народження. Захотілося поїхати – поїхала.

– Він змінився?

– На обличчі постарів. І посерйознішав. Раніше був енергійним, веселим, відривався. А опинившись на війні, сказав: «Іро, страшно. Тут смерть поряд ходить». Коли я вже повернулася додому, сказав по телефону: «Пролетіли дві доби миттєво». Ми з ним постійно спілкувалися. О п’ятій прокидаюся, він пише: ♥Живий♥. В обід телефонував, якщо була змога. І перед тим, як лягати спати, розмовляли.

– В Інтернеті пишуть, що Максим загинув, рятуючи пораненого.

– Витягав пораненого з окопу й потрапив під удар дрона-камікадзе. Боєць, якого Макс врятував, вижив.

Наприкінці Ірина й Андрій розповідають про Максимову дочку Поліну, яка народилася в першому шлюбі. Кажуть, така ж розумна, як тато, і гарна, як мама.

– Він Поліну обожнював, – Ірина розкриває Максимовий блокнот, в якому зберігається фото його дочки. – На жаль, не має змоги приїхати на похорон, бо далеко, за кордоном.