«Часом слова були зайві»

Про лікаря Валерія Орєхова, якого поховали нещодавно, не знайти інформації в Інтернеті. Так буває зі скромними людьми. Лікар Орєхов – з таких. Посади й слава його не цікавили. А справу свою знав досконало. Стільки життів врятував за сорок з гаком років роботи в службі екстреної медичної допомоги!

– Ми працювали разом з 1983 року, – згадує кропивничанка Ольга Зайцева. – Того року Валерій Павлович перевівся на Кіровоградську станцію швидкої медичної допомоги з Олександрії, де працював кілька років, теж лікарем швидкої, після Кримського медичного інституту. Здається, він закінчив інститут з відзнакою, але про це я ніколи від нього не чула. Ніколи нічим не вихвалявся. Я прийшла на нашу станцію фельдшером після кількох років такої ж роботи в Сімферополі. У Кіровограді Валерій Павлович перший час працював у складі лінійної бригади швидкої допомоги. Згодом було створено малу кардіологічну бригаду, до якої включили мене, а потім і його. У складі кардіологічної, а потім спеціалізованої бригади й працювали разом сорок років. Валерій Павлович – лікар, я – фельдшер. Валерій Павлович – не набагато старший від мене. Але називали одне одного тільки «ви». Іноді він казав просто «Ольго», але обов’язково «ви». Пам’ятаю Валерія Павловича молодого. Красень, з доглянутою борідкою. Бабусі, до яких ми приїжджали за викликами, казали: лікар – схожий на Карла Маркса з фільму про його молодість.

У складі кардіологічної бригади ми рятували людей у найскладніших ситуаціях: кардіогенний шок, інфаркт. Протягом зміни, яка тривала 24 годин, – до двадцяти виїздів. Та ми молоді були, не знали втоми. Згодом, коли працювали у складі спеціалізованої бригади, навантаження кількісно зменшилося до десяти – дванадцяти виїздів. Але то були дуже складні випадки – поранення внаслідок ДТП, вогнепальні поранення (почастішали в 1990-ті роки), анафілактичні шоки (алергічна реакція, смертельно небезпечна). Часом ми виїздили допомогти лінійним бригадам, які прибули до пацієнта раніше. У таких випадках Валерій Павлович поводився коректно. Не дорікав колегам, мовляв, чому самі не впоралися. Проконсультує їх, скорегує. Усе колегіально вирішувалося. Іноді ми по кілька годин проводили біля пацієнта, крапельниці ставили. Бувало, перезміна відбувалася в пацієнта удома.

Ольга Зайцева каже, що це унікальне в медицині явище – співпраця лікаря й фельдшера екстреної допомоги.

– Лікар – це голова і руки. Фельдшер – руки і голова. Що лікар сказав, те фельдшер виконує. Особливо важлива співпраця у складних випадках, коли пацієнт – на межі життя і смерті. Валерія Павловича ми, фельдшери, розуміли з його погляду, часом і слова були зайві. Він тільки подивиться, а вже знаю, що треба робити, які ліки готувати. Кажу йому: те-то й те-то робити? А він підтверджує: так, так, так. З Валерієм Павловичем не було боязно їхати на виклик, який би не був важкий пацієнт. Знала: у будь-якій ситуації Валерій Павлович поведеться достойно. Навіть якщо родичі хворого поведуться неадекватно. Умів запобігти скандалам. І скарг на нього не було. А якщо не вдавалося врятувати життя, Валерій Павлович знаходив особливі слова для родичів померлого. Слова втіхи, співчуття. «Ми зробили все, що могли», – казав. Й справді, ми викладалися на повну.

Працювати в службі екстреної допомоги – важко не тільки емоційно, а й фізично. Добиралися до хворих і в сніг, і в дощ, і в спеку, і вдень, і вночі. Були часи, коли ліфти на ніч вимикалися, і нам доводилося і на високі поверхи носити апаратуру – кардіографи, пристрої штучної вентиляції легень, валізи з ліками. Валерій Павлович завжди допомагав фельдшерам нести ці речі.

Отже, Ольга Зайцева характеризує Валерія Орєхова як працелюбну, скромну людину, яка не прагла ні посад, ні слави.

– Жив роботою. І йому її діставалося багато. Особливо під час епідемій. За законом, персонал екстреної медичної допомоги має право на тридобовий відпочинок після добової зміни. Валерій Павлович зазвичай відпочивав менше – добу чи дві. Адже лікарі теж хворіють, їздять на курси, а їх треба замінити. У відпустках Валерію Павловичу ставало нудно. Казав, швидше б уже на роботу повернутися. Коли ми в День медика збиралися, Валерій Павлович обов’язково – з дружиною, Валентиною Костянтинівною. Адміністративна кар’єра його не цікавила. Керівники його цінували – і Пилип Силович Черевань, і Валерій Анатолійович Богашов, і Олександр Іванович Ярошенко. Коли Олександр Іванович очолював заклад, Валерій Павлович вийшов на пенсію. Я звільнилася нинішнього року. Ми телефонували одне одному. Питали одне одного: як діти, внуки. За сорок років роботи сильно здружилися.

Звісно, з колишніми колегами прийшла на похорон. Провели нашого Валерія Павловича в останню дорогу, пом’янули, висловили співчуття рідним. Пам’ятатимемо його довіку.