Надія Мартовська: «Я є в кожній своїй ролі, і в кожній ролі мене немає»

Наша зустріч відбулася у Надії вдома. У своєму затишному домашньому світі вона – просто жінка. Красива, привітна, відкрита, відверта. Навколо неї безліч речей, які вона створила власноруч: іграшки, альбоми, ковдри, квіти, деревця та навіть люстра. Багато з того, що створила, вона дарує людям, які їй приємні. А таких чимало, бо їй відповідають теплом, яке випромінює вона сама. Запашна кава, сушені яблука – і наша бесіда.

– Надія, наскільки давно ви у театрі? І як туди потрапили?

– Треба порахувати. Прийшла у двадцять вісім, зараз мені п’ятдесят один. Виходить, двадцять три роки. Я вже багато разів розповідала, як опинилася в театрі. За першим фахом я інженер-конструктор, закінчила КІСМ. Хотіла їхати в Київ, але мама, яка працювала в КІСМі, настояла на своєму. Після закінчення за розподілом поїхала в Черкаси. Вийшла заміж, завагітніла, пішла в декрет, а виходити з декрету було нікуди – перебудова.

Деякий час я була офіційною безробітною. Від служби зайнятості на базі вищої освіти я отримала другу освіту – економічну. Отримавши диплом економіста, працювала бухгалтером. Це було настільки не моє! Я зрозуміла, що не можу цим займатися, що соромно займати чуже місце, згадала, що мене запрошували до театру.

Усе життя я танцювала: починала з «Проліску», потім були «Весна», «Яхад». Саме «Яхад» запрошували до театру на разові вистави. Особливо цікавого тоді для мене нічого не було, просто приробіток. А коли залишилася без роботи, розгубилася, замислилася та пішла до театру. Мене взяли в балет. І я потрапила на процес постановки вистави, побачила, як все це зароджується, починаючи з читки, як працюють актори та режисер, як «вмонтовуються» танці. Я так закохалася у все це! Був такий час, що в театрі затримували зарплату. А мені не потрібні були ті гроші, я не уявляла, як тепер буду поза театром. Була така ейфорія, що я була готова приплачувати, щоб працювати.

З часом ця ейфорія нівелювалася різними складнощами, неприємностями. Але все одно я дякую Богові, що потрапила до театру.

– А коли ви стали грати? Якою була перша роль?

– Ми робили новорічні ранки для дітей акторів театру, для своїх. Актори балету також брали в них участь, і мені дали роль Буратіно. Я так відіграла, що всім сподобалося. Через місяць після новорічних свят мені дали роль Білого Мишеняти у казці «День народження Кота Лео­польда». І це Біле Мишеня я відскакала, мабуть, років п’ятнадцять.

Це була моя перша роль, і вона була вдалою. Мене помітили й почали займати в інших казках. Ролі накопичилися, і я подала заяву, щоб мене перевели в акторський склад. Я зрозуміла, що актрисою бути значно цікавіше, що це мені до душі, що (можливо, це нескромно) у мене є для цього дані, хист. Мене попередили, що я втрачаю пільгову пенсію, але мене це не зупинило. Гроші завжди йдуть врозріз із моїми захопленнями.

– Якою була перша драматична роль?

– От якраз Біле Мишеня. Це саме драматична роль. Ми переживали, усе було по-справжньому.

– Ви коли-небудь рахували свої ролі?

– Так, декілька разів рахувала. Я брала брошури (колись такі видавалися), на останній сторінці був перелік прем’єр року, і я виписувала назви та свої ролі. Років п’ять тому було близько сорока ролей. Зараз вже більше.

– Яка роль, який образ ближчий до вас, до Мартовської?

– Я є в кожній своїй ролі, і в кожній ролі мене немає. Ти повинен розуміти, що ти граєш, навіть виправдовувати. Актори схильні виправдовувати свої ролі, бо усі хочуть бути хорошими. У кожному образі знаходиш щось своє, але щоб роль була цілковито твоєю  – такого не буває. І, як любить повторювати наш Євген Васильович Курман, чим далі ти від себе підеш у своїй ролі, тим краще. Вона буде багатшою.

– У вашому колективі бувають прояви ворожнечі, заздрощів? Ви вмієте радіти успіху інших?

– Так, вміємо. Хоча заздрощі все ж таки є, але вони, так би мовити, здорові. А відкритої ворожнечі в нашому театрі, слава Богу, вже давно немає. Я не дуже хочу про це говорити, бо це наша кухня. Глядачі приходять дивитися на результат. Їх же не запрошують спостерігати за процесом підготовки – це може бути складним для сприйняття, незрозумілим. Головне – результат.

– У вас така гарна українська мова. Ви ж із дитинства російськомовна?

– Так. І школа, і два інститути – російською мовою. І побут. Українською я говорила тільки на виставах. А от навчання в університеті Карпенка-Карого, який я закінчила заочно, було українською мовою. До речі, там на іспитах мене запитували, де я вивчила українську мову. У школі я її вивчила. І театр допоміг: старші актори робили зауваження щодо вимови, учили мене. Сьогодні я говорю українською навіть у побуті. І почала я це робити після Майдану 14-го року, коли побили дітей. Це на мене дуже вплинуло.

– Давайте поговоримо про корсиканку. Про що вона, ця жінка? І ви зраділи чи злякалися, коли вам запропонували цю роль?

– Чесно кажучи, я навіть не дуже зрозуміла, тому що Євген Васильович орієнтував мене на іншу роль. Корсиканка виникла для мене несподівано. Я знала цей матеріал, навіть дивилася декілька вистав інших театрів. Але головна роль, єдина жінка в складі – це круто.

Коли наш головний режисер тільки прийшов у театр, він сказав, що в кожного актора повинна бути своя роль, у якій він може відкритися, показати усю свою амплітуду, свою майстерність. Для мене це корсиканка.

– Вас учать розуміти роль? Як ви зрозуміли свою Жозефіну?

– Треба було почитати про ту епоху, щоб зрозуміти, про ту жінку. Я кухарка на своїй кухні, а вона в богадільні. Робота над виставою починається з читки п’єси. І ми не просто читаємо, а розбираємо її: що відбувається, які події, як вони трансформують героїв. Поступово проходимо, і не один раз. Звісно, з режисером, тому що він бачить усю картину, він психолог і розуміє, про що хоче ставити.

Я вважаю, що зараз у світі театр суто режисерський. Просто дивитися на прикольного актора – вже нецікаво. Глядачу важливо знайти щось своє в кожній виставі. Це може зробити тільки режисер. А ми йому віримо.

– Вистава називається «Наполеон і корсиканка». Там більше Наполеона чи корсиканки? Чия це історія?

– Це їхня історія. Наполеон – відома у світі людина, корсиканка – вигаданий персонаж. Але ці два світи, які стикаються у виставі, – спільна історія. У чому щастя людини? У гармонії. Є фізичні задоволення: тепло, смачно, радісно, безпечно. У той же час людина – частина громадськості, і їй потрібні «погладжування» суспільства, щоб бути абсолютно щасливою.

Корсиканка – це маленький світ, орієнтований на індивідуальне щастя. Коли Наполеон питає її, чому він має бути щасливим, вона каже: «Бо бачиш сонце і чуєш пташок». А для Наполеона головним стала увага суспільства, світу, він хотів бути величним, але задоволення від цього, як каже в нашій виставі, не мав. І це вигадане стикання двох світів робить щасливими обох, хоч і на нетривалий час.

– Що ви відчуваєте, коли глядачі стоять, аплодують, не відпускають?

– Це і є соціальне погладжування. Звісно, приємно, тому що твоя робота знайшла відгук.

– Ви жартуєте один над одним на сцені?

– Я не дуже люблю жарти, які можуть зіпсувати сцену чи роль. А якщо жарти доречні, чому б ні? Іноді жарти входять у вистави та фіксуються. Наприклад, у «Наполеоні і корсиканці» є така сцена, коли кухар виносить смаженого щура, з якого йде пара. От ця пара з’явилася на генеральному прогоні. Антон Адаменко, який грає кухаря, надмухав під кришку дим електрон­ної сигарети. Усім сподобалося, а Євген Васильович сказав, щоб зафіксували. Це був жарт, але як класно він спрацював!

– Ви на початку нашої бесіди назвали свій вік. Не приховуючи, без кокетства…

– Я не розумію, навіщо. Мій чоловік, мій мужчина знає, скільки мені років. Приховують вік з якою метою? Щоб видаватися молодшою? А навіщо? Щоб бути сексуальнішими? Теж навіщо? Я не вважаю, що сексуальність залежить від віку. Вона, скоріше, у голові, у мозку.

– Як ви тримаєте себе у формі? Снігом обтираєтеся, холодною водою обливаєтеся?

– Ні! Я так люблю тепло. Я так страшенно мерзну, постійно кутаюся, що всі наді мною сміються. Намагаюся не їсти зайвого. Розжирію – мені стане важко працювати, а я цього не хочу. Якщо я погладшаю на десять кілограмів, уже не зможу грати Ніну в «Моїй мамі сто років». А я дуже люблю цю роль і не хочу її втрачати.

– Що вас розочаровує, виводить із себе?

– Виводить із себе мене несправедливість і безкарність. З цим я не можу змиритися. І це стосується не театру, а загалом життя.

– А як ви себе заспокоюєте у таких випадках?

– Плачу, або сплю, або переключаюся на щось інше. Можливо, тому в мене стільки захоплень: театр, рукоділля, дача. Щоб зайняти руки й голову.

Найбільше розчарування в моєму житті було років п’ятнадцять тому. У мене були серйозні неприємності на роботі, пов’язані з тим, що я грала роль, будучи актрисою балету. Але це призвело до того, що я вступила до інституту, відучилася, і від мого розчарування стало навіть краще. Треба вміти захопити себе чимось іншим. Ви думаєте, чому в мене всі меблі перефарбовані?

А ще я землезалежна. Мені подобається вирощувати квіти, колупатися в землі й навіть просто її жмакати. А коли ти цього позбавлений – пізньої осені, взимку – та якщо ще якісь неприємності, розчарування, тоді можна фарбувати меблі, займатися рукоділлям. Так я борюся з депресією.

– Традиційне для акторів питання: про яку роль ви мрієте? Кого ви хочете зіграти?

– Я все хочу зіграти. І над цим теж сміються. Але найбільше моє бажання – зіграти актрису. Уже дві ролі актрис у театрі повз мене пройшли. Я хочу покопатися в цьому, розчленувати себе, подивитися, чому так. І хочу, щоб режисером обов’язково був Євген Курман. Тому що він так вміє вивернути актора навиворіт, вижати всі соки, і це класно. А ще в нього є певна гарантія якості. Гарантія того, що результат буде достойним. Тож чекаю на свою актрису.

Фото Павла Волошина, «УЦ».