На весілля брали паяльник

– Я ж не видатний музикант, – спробував відмовити в інтерв’ю на музичну тему кропивничанин Віктор Делюрман, багатьом відомий як фахівець з нерухомості. Але кореспондент «УЦ» проявив наполегливість і не пошкодував: дізнався багато цікавого й про місцеву художню самодіяльність 1970 – 1980 років, і про весільні звичаї того ж періоду. А ще з’ясував: Делюрману є чим пишатися й як музикантові.

На запитання, як захопився музикою, Віктор розповів:

– Батько гарно грав на баяні. Баян був з Німеччини – марки Weltmeister. Батько сам навчився грати. Він і співав добре, разом з матір’ю у хоровій капелі Почапського Будинку культури імені Жовтня заводу «Червона зірка». Батько на цьому заводі й працював. Коли вдома бували гості, батько брав баян. Співали пісень. Мені цікаво було, як батько грає. Я ще в молодших класах почав підбирати на баяні мелодії. Батько помітив це: «Треба тебе на баян віддати». Але я вперся – не хотів тягати важкий баян в музичну школу. Якось до нас прийшов з гітарою, семиструнною, батьків друг, теж з капели Почапського. Він заграв на гітарі, і мене це дуже зацікавило. «Покажіть», – попросив. Батьків друг показав, як грати «циганочку». Я спробував. Нібито вдалося. Потім батьків друг залишав мені гітару, і я годинами самостійно освоював інструмент. Мені це давалося відносно легко. Не тільки наздогнав наставника, а й трохи перегнав, що йому не дуже сподобалося, і він гітару забрав. Зате батьки, побачивши мій сум, дали гроші на гітару, купив семиструнну, переробив на шестиструнну. Грав у шкільному ансамблі. Тоді, у сімдесятих, ми захоплювалися «Бітлз». 1974 року мене призвали в армію.

Служити Віктору Делюрману випало в Туркменії, на кордоні з Іраном і Афганістаном. Служба була пов’язана з музикою.

– В армії нас, новобранців, вишикували: «Кто владеет музыкальными инструментами, шаг вперед!» Малися на увазі, звісно, духові. Я не мав уявлення, як на них грати, але крок зробив. Ті, що вийшли вперед, грали на трубі, альті, баритоні, басі, а я, коли черга дійшла, заявив: «Играю на малом барабане». – «Почему на малом?» – «Потому что большой – тяжелый». Сержант засміявся моєму нахабству, але спитав, чи зміг би я на саксофоні. Я пообіцяв за два тижні навчитися. І через два тижні вже грав на саксофоні у військовому ансамблі. Згодом старшиною ансамблю став.

За словами Делюрмана, він, відслуживши, відчув бажання займатися музикою. Тоді в Кіровограді вже були вокально-інструментальні ансамблі – як при закладах культури, так і при підприємствах. Традиційний склад ВІА: гітарист, бас-гітарист, клавішник, ударник, інколи духові або струнні. Виконували пісні «Бітлз», радянські естрадні, народні – усе, що було популярне. Виступали на танцях, на комуністичних святах, весіллях, проводах в армію.

Віктор теж грав у таких ансамблях. Починав у парку Крючкова. Перша особиста електрогітара – чеська Jolana kolor.

– Завдяки підприємствам і організаціям, які утримували заклади культури, художня самодіяльність процвітала. Коли я працював у клубі імені Калініна, який підпорядковувався «Гідросилі», ми їздили з концертами по області. Цікаво було керувати художньою самодіяльністю на м’ясокомбінаті – там чимало обдарованих людей трудилося. Репетирували в обідні перерви. Один з моїх найбільших здобутків – дитячий ВІА «Посмішка». Я його створив, працюючи в клубі працівників державної торгівлі. Знаходив талановитих дітей, ми брали участь у міських заходах, їздили й з гастролями, навіть платні концерти давали. Були в «Молодій гвардії», частенько знімалися на телебаченні, брали участь у багатьох конкурсах і фестивалях. Якось, не знайшовши сценарію новорічної казки для дітей, у якій треба було брати участь, розсердився й сам написав її – і музику, і слова. Завдяки торговельникам ми мали пристойну апаратуру. Серйозний був колектив «Посмішка», багато дітей пройшло через нього, хтось навіть обрав музику своєю професію. З деякими учасниками колективу й зараз підтримуємо добрі стосунки, інколи зустрічаємося.

Що ж стосується освіти, то Віктор, тільки повернувшись з армії, вступив до школи керівників художньої самодіяльності в Кіровограді. Далі – Олександрійське училище культури, Київський інститут культури. Вчився заочно.

– Фактично я сам усьому навчився, без учителів. Зокрема, виконувати класичні твори на гітарі. В інституті культури моїм спецінструментом була гітара, з гри на ній складав екзамен. Отримав «червоний» диплом. Якийсь час викладав гру на гітарі. Самостійно оволодів клавішними.

Про заочне навчання в Київському інституті культури Делюрман каже так:

– Ми вступили не заради знань, їх мали й без того. Більшість студентів були вже відомими виконавцями, мали серйозні колективи. Наприклад, співаки Черкаського народного хору майже у повному складі були заочниками, і ще багато талантів з усієї країни. Потрібні були дипломи. А сесії проходили незабутньо. Хтось із наших винаймав квартиру біля Бесарабського ринку, ми туди сходилися – поспівати, поспілкуватися, перехилити по чарці. У такі години під будинком збиралися люди, слухали.

За словами Віктора, Київський інститут культури у вісімдесятих роках, очолюваний Цибульняком, дуже відстав від тогочасних культурних реалій:

– Це був колгосп «Тихе життя». Повсюди – повно самодіяльних ВІА, а в інституті культури цього не помічали, бо не подбали про навчання музикантів і вокалістів для таких ансамблів. На звукорежисерів теж не вчили. Це вже за Поплавського заклад почав освоювати нові напрямки.

Навіть у благополучні 1970-і – 1980-і роки зарплати в сфері культури були невеликі, тож Віктор Делюрман у складі ВІА активно підробляв на весіллях. За два дні на «свайбі» мав стільки ж, як за місяць на офіційній роботі.

– Така доля музиканта, який уміє грати на слух. Я вмію. Вісімдесят відсотків музикантів, які грали на весіллях, нот не знали, покладалися тільки на слух. І я після армії, коли починав у ВІА, ще не знав нотної грамоти. Розучуючи пісні, ми користувалися магнітофоном – слухали оригінал. Це називалося «передерти пісню». Чим краще «передереш» – тим професійніший колектив. Англійською володіли слабко, тож тексти улюблених «Бітлз» були зрозумілі не повністю.

На запитання, скільки ансамблів у Кіровограді грали на весіллях, Делюрман відповів, що багато – кілька десятків. Значна їх частина була приписана до клубів та інших осередків культури.

– Якби не художня самодіяльність, стільки весільних музикантів у нас би не було. Усі знали одне одного. Найбільш затребувані колективи мали замовлення на два місяці наперед. Бувало, ансамбль отримував кілька їх на один і той же день. У таких випадках зайві передавалися іншим. Замовленнями музиканти ділилися, збираючись у певні дні біля загсу на тодішній вулиці Луначарського. Це називалося «біржа».

Навчаючись в інституті культури, я познайомився з музикантами зі Жмеринки, які теж підробляли на весіллях. Якось поїхав до них – переймати досвід. У них на Вінниччині – багато цікавих звичаїв. Наприклад, там заведено таке: коли учасники весілля переходять від подвір’я молодого до подвір’я молодої, музиканти супроводжують їх і весь час грають – зрозуміло, на акустичних інструментах. Там весілля багатші, ніж у нас. У них в ансамблі обов’язково – мідна група: труба, тромбон, саксофон. Це – крім гітариста, бас-гітариста, клавішника, барабанщика. А кожному ж треба заплатити. На Кіровоградщині зазвичай обходилися без духових. Зате в нас живуть і молдавани, і болгари, і цигани. У кожного народу – свої весільні традиції. Якось я грав на циганському весіллі. Перший стіл – дуже скромний. Тільки опівночі починаються справжні частування. А далі: гуляй, компресорний завод!

Музикантам завжди наливали. Тут треба знати міру. Хтось не пив взагалі – це ж, врешті, робота. Хтось вважав: якщо зовсім не п’єш, то перебуваєш з публікою в дисонансі. Треба трішки прийняти, щоб відчути настрій публіки, щоб бути з нею на одній хвилі. Якщо хильнеш більше, ніж треба, – у народі погана слава піде про тебе, не будуть запрошувати. Або й наваляють. Деякі серед музикантів цю межу переходили.

Треба було грати музику, яка подобається людям. Репертуар мав бути сформованим заздалегідь. Заминок – коли музиканти не знають, що гратимуть далі, – народ не терпів. Прислів’я було: хлопці, або грайте, або гроші вертайте, або грало наб’ємо.

Яка саме музика була популярна на весіллях? Радянська естрада – пісні Антонова, Добриніна і т.п. Одеські – «Теща моя ласковая», «Мясоедовская улица», «Ах, Одесса, жемчужина у моря», «Оц-тоц-первертоц, бабушка здорова». Українські народні, розміром дві чверті, або «умца-умца», аранжовані по-сучасному – «Ой на горі два дубки», «Ой, Марічко, чичері», «Гоп, шіді-ріда». Були й авторські, у народній стилістиці, – «Чоботи з бугая» і т.п.

Мені було цікаво аранжувати популярні пісні. Бо коли тільки відтворюєш чуже – ти працюєш як магнітофон. А якщо пропускаєш музику через себе, привносиш в неї своє – це вже творчість.

Наш колектив мав «родзинку»: у подарунок молодятам виконати акапельно в чотири голоси народну пісню. Публіка була в захваті: «Оце музиканти дали!»

Ми привносили у весілля обрядовість. Наприклад, пропонували гостям потанцювати з молодою за гроші – «на пелюшки». Черги шикувалися з охочих, а дружка збирала гроші.

Звісно, нас запрошували за святковий стіл. І з собою нам часто давали – і наїдків, і горілки. Були в Кіровограді музиканти, батько й син, які, сівши за стіл, зсипали їжу в торбинки, потім набивали тим провіантом портфель. Батько, до речі, на весіллях був фіктивним музикантом. Удавав, що грає на бас-гітарі, а вона навіть не підключена була. Партію басиста виконував на клавішних син. Коли батько засинав (а «грав» завжди в темних окулярах), син буцав ногою стілець: «Папа, играй!»

Багато випадків кумедних було. А розказати можу далеко не про все. Музиканти й самі – дотепні, люблять покепкувати один над одним. Був я в Жмеринці у друзів, вони на весіллі грали. Там на другий день такий порядок: кожного, хто заходить на подвір’я, музиканти зустрічають маршем. Зайшовши, людина кидає гроші в капелюх – плата музикантам за почесті. Аж раптом замість чергового маршу – какофонія. «Дурню, що граєш?» – кажуть трубачеві інші музиканти. Той і сам не розуміє, що сталося з інструментом. Згодом з’ясовується: коли він відлучався до вітру, друзі поміняли місцями помпи в його трубі. Сміху було!

Кепкували ми один над одним по-дружньому, не жорстоко.

Іноді виходила з ладу апаратура. Приміром, лампа перегоріла в підсилювачі. У таких випадках треба було швиденько змотатися в місто по нову деталь. Деякі поломки усували самі – завжди брали на весілля паяльник. Перечепиться хтось об провід мікрофона, порве його – дістаємо паяльник. Підсилювачі були саморобні. Акустичні системи – теж. Місцеві Самодєлкіни виготовляли все, що забажаєш, навіть під фірму «косили», чіпляючи на свої вироби іноземні лейбли.

У квітні 1986 року сталася аварія на Чорнобильській АЕС, я тоді очолював ВІА при обласному управлінні внутрішніх справ. Улітку в тридцятикілометровій зоні регулярно проходили концерти – артисти піднімали настрій ліквідаторам. Восени в селищі під Прип’яттю дала концерт Алла Борисівна. Наступним колективом за нею на тому майданчику через декілька днів був наш. Погодували нас там, сфоткалися ми на фоні зруйнованого блоку – і в Кіровоград. Один з нашої агітбригади за ту поїздку отримав статус ліквідатора. І мені пропонував. Я відмовився.

Наприкінці 1980-х дуже поширилися «самограйки» – «Ямахи» та інші синтезатори. Це був початок кінця живої музики. «Самограйка» запрограмована на відтворення всіх популярних ритмів – відпала потреба в басі, у барабанах. Музикантів в ансамблях поменшало. Потім стали непотрібні й гітаристи. Згодом і «самограйки» зникли. Уже років з двадцять на весіллях використовуються записи-мінусівки. Живу музику замінив ноутбук. Цінується тільки гарний голос і артистизм.

Коли музика перестала годувати, я переключився на іншу діяльність. Але з друзями музичної молодості не розлучаюся, пісні й досі інколи пишу. П’ятниця – це в нас клубний день. День гугенота, як його охрестила одна дама. Справа в тому, що серед моїх предків були гугеноти, – але то окрема історія. Так от, дама питає: «Що, знову зі своїми бухариками-гугенотами збираєтеся?» Відповідально запевняю, що в нашому клубі бухариків нема, є солідні, поважні люди, які багато чого досягли в житті. Справжні друзі, яких треба цінувати. От я їм і кажу: «А знаєте, хлопці, що ви тепер разом зі мною – гугеноти?» Ну й розповів їм про пасаж відомої нам дами. Реготали довго, а потім вирішили називатися клубом гугенотів. Так що музика транзитом через моє життя не пройшла, таки залишилася, і час від часу руки до Fender (гітара така) тягнуться…