Війна зблизька

Мабуть, за всю історію Кіровоградщини з часів Другої світової чиновник обласного рівня не брав до рук зброю, як це після початку війни РФ проти України зробив заступник голови Кіровоградської обласної ради Дмитро Лінько. Ми зателефонували йому на лінію фронту, але він перепросив і сказав, що набере мене по можливості, що й зробив пізно ввечері, було чутно, що в нього застуда.

– Дякую, Дмитре, що знайшли час. Скажіть, чи зустрічали колег з інших областей?

– Я такого аналізу не робив, але зустрічав колишнього колегу по Верховній Раді Володимира Парасюка, теж воює в спецпідрозділі. В основному всі представники органів місцевого самоврядування залишилися й роблять свою справу на місці.

– А ваш військовий досвід не став би в нагоді в області?

– Я, безумовно, розумію важливість роботи на місцях, але слава Богу, що на Кіровоградщині немає військових дій. Думаю, що досвід ветеранів 14-го року, мій у тому числі, більше потрібен тут, зараз ми на Гостомельському напрямку. Доля країни буде залежати від того, візьмуть Київ чи ні?

– Дмитре, яка війна зблизька? Населені пункти знищені, навіть по телевізору дивитися на це важко.

– Якщо порівнювати з 2014 роком, то масштаб бомбардувань в десятки або й у сотні разів більший. Я таких обстрілів на лінії фронту в 2014 році не пам’ятаю. Наприклад, село (назва), де велися активні бойові дії, відсотків на 50 уже знищено, воно горить просто постійно. Думаю, якщо ще протягом тижнів такі бої будуть відбуватися в Бучі, Ірпені, то цих міст, швидше за все, теж не буде. Це жахливо, такого ніхто в світі не бачив.

– Я сьогодні написав харківському історику, запитав, чи було в історії окупацій України подібне варварство, планомірне нищення? Він зараз там, сказав, що не було…

– Я думаю, що жодна країна світу в ХХІ сторіччі не зустрічала такого масштабу війни, з прямим масованим заходом на її територію агресора, з такою навалою не зустрічалася.

– А як люди себе почувають в отих знищених містах і селах?

– У мене є багато знайомих, знайомих моїх знайомих, які допитуються з приводу евакуації з Гостомеля та Ірпеня, яка ніби триває 2-й день, але дуже багато людей просто бояться виходити. Якщо пробували вийти самі, їх завертали російські військові.

– Що, не випускають наших людей?

– Так, і вони тепер бояться, просять нас прислати волонтерів, але це нереально. Можна виїхати лише з колонами біженців, автобусами, військові зараз нічим допомогти не можуть, як це не прикро. Це реальність. Багато пенсіонерів просто сидять у підвалах, і що з цими людьми буде далі – дуже важко сказати.

– А що з приводу настроїв населення, яке перебуває в такій страшній ситуації?

– Коли ми були в центрі Гостомеля о 17 годині,потрібно було укріпити наші позиції, то всі, хто міг, вийшли з лопатами, якісь трактори підігнали й вирили траншеї за півгодини, тобто всі люди, як один, допомагали.

– Це свідчить про характер і настрій та бойовий дух.

– У наших військових все одно вражаючий настрій, навіть оптимістичний, немає занепаду духу, хоча є втома, бо перебувати в траншеях кілька діб, в напруженні – важко, але все одно, усі відчувають, що є сили не лише відбитися, але й перехопити ініціативу. Я не можу розкривати деталі, але оперативна ситуація така, що ми можемо йти в контрнаступ, і ми повинні це робити. Щоб відкинути ворога, бо якщо він закріпиться, то ми втратимо ініціативу. У нас є шанс її перехопити.

– Що таке війна зараз, це не суцільна лінія фронту, а напрямки чи окремі ділянки, десанти та антидесанти?

– Спочатку було важко охарактеризувати лінію фронту, зараз є кілька ліній оборони, 3 або 4, дуже допомагало населення, але ближче до Києва окопи робили вже з технікою. Ми зараз формуємо позиції для успішної оборони й далі, я казав.

– Чого зараз не вистачає нашій армії?

-Зараз усе є, є проблеми з логістикою. Реально не вистачає того, чим український солдат зупиняє ворога, це важкі гранатомети, «Джавеліни», які фактично переламали хід війни, чого в нас не було в 14-му році. Така зброя дефіцит, тут потрібна допомога з Заходу.

– Дмитре, а який настрій у ворога?

– Полонених я не бачив, але загиблих, їхніх вбитих, так, бачив. Про славнозвісних кадирівців, які нібито тут є, вони в бій ще не вступали, ми не чули, вони працюють по тилах, ховаються за спинами срочників, яких кидають просто на убій. Кажуть, що за ними стоять загороджувальні загони, і вони розуміють чітко, що йдуть на смерть, але або ми їх вб’ємо, або їх там посадять. І вся ця деморалізована публіка, ясно, що вона не може адекватно воювати, вони деморалізовані, а всі їх бравурні чеченські чи кадирівські заяви робляться далеко в тилах, далеко від боїв.

– Дуже вдячні за розмову, передайте Кіровоградщині привітання.

– Вітаю всіх на Кіровоградщині, ми будемо робити все, щоб боїв на Кіровоградщині не було.