Останнє інтерв’ю Анатолія Пивовара

Живе у вісімнадцятому столітті. Так жартували друзі-краєзнавці про Анатолія Пивовара з огляду на його захоплення цим періодом історії нашого краю. Тепер казатимуть «жив», бо його не стало. Помер Анатолій Васильович днями у Кропивницькому на 65-му році життя.

Кілька тижнів тому хворий Пивовар приїхав зі столиці, щоб у місцевій лікарні пройти терапію. Тут з ним і зустрівся автор цих рядків.  Про те, що це – останнє інтерв’ю Пивовара, й думки не було, бо співбесідник мав вигляд бадьорої людини, яка ще має певні плани на життя. Та хвороба виявилася сильнішою.

Хотілося дізнатися, як Анатолій Пивовар захопився краєзнавством й історією і як став суперавторитетним спеціалістом з вісімнадцятого століття. Це  при тому, що за освітою він – економіст, а останніх тридцять років працював у сферах, далеких від історіографії.

Почав Анатолій Васильович здалеку.

–   Народився я в Деріївці теперішнього Олександрійського району на Кіровоградщині. Був квітень, і випав сніг великий. Дорога – в переметах. В матері почалися перейми, батько поїхав за фельдшеркою. Потім розказував: «Приїхав з нею,  а ти вже пищиш, на печі народився».

Деріївка – на правому березі Дніпра, де в нього впадає річка Омельник. Водойма була неймовірно багатою на  щуку. Народ й прислів’я склав: «З Кременчука пливе щука і до Клеберди».  В селі процвітав рибний промисел.

–   І мій дядько рибалив. У нього вдома – балія риби завжди. Продавав. А батько працював у рибнагляді. Раз його побили браконьєри. Я рибалкою не став. Коли мені було три роки, ми перебралися в Червону Кам’янку. Навчався в тамтешній школі. Дуже подобалася географія, спасибі вчителеві. Ми обходили усі балки. Збирали там пісок – і рожевий, і голубий, й інших кольорів. Я брав участь у туристично-краєзнавчих змаганнях. Посилали й на республіканські математичні олімпіади.  Школу закінчив з медаллю. Хотів на  географа вивчитися. Поїхав у Київ, поступати в університет. Отримав на першому екзамені четвірку, розстроївся і – додому. Влаштувався в Червоній Кам’янці у «Сільгосптехніці». Слюсарем-штампувальником. У перший місяць перевиконав норму на 100 процентів. Хоча хлопці попереджали:  «Перевиконуватимеш план – приб’ємо». Бо через таких, як я, норми збільшували. Потім я це питання дослідив у кандидатській дисертації. Тема була: «Продуктивність праці при соціалізмі». Я доводив, що без належного стимулу не досягти добрих результатів.

Потім – військова служба. У Прибалтиці, у Середній Азії. Військова частина у Туркменії, де служив Пивовар, охороняла в’язницю.  За участь у ловах зека-втікача Анатолій отримав відзнаку. Це теж посприяло його вступу в київський університет імені Шевченка, на економічний факультет. Закінчив його з відзнакою. Хоча з викладачами, бувало, сперечався. Предметом суперечок була тільки наука. Наприклад, як знайти найраціональніше рішення у задачі з математики. Старшокурсником читав лекції з політекономії для молодших студентів. Літні канікули проводив у студентських будзагонах. Робота траплялася далеко – наприклад, у Сургуті. Платили їм пристойно, навіть по тисячі карбованців у місяць. На четвертому курсі Анатолій оженився.

–   Познайомився з Катериною дорогою додому, на Кіровоградщину. Автобус рушає, аж дівчина якась махає, щоб зупинився. Заскочила, поряд сіла. Вона на свою Черкащину їхала.

Далі – навчання в аспірантурі Інституту економіки АН УРСР, захист кандидатської, робота в установах Академії наук України та її Президії, в Міністерстві праці України, у Вищій атестаційній комісії України.

– Коли працював у редакційно-видавничій раді Академії наук, запустив тритомник Яворницького, – Анатолій Пивовар має на увазі «Історію запорозьких козаків». – А псевдонаукові монографії не пускав у друк, кому воно потрібне? З Патоном дружив. Заходив до нього, він одразу – каву або чай.

Цікаво, за словами Пивовара, працювалося й на київському заводі «Росинка».  Він, заступник директора, впроваджував у виробництво передові економічні ідеї. Наприклад, завод придбав обладнання в лізинг. Це було невтямки працівникам державних контролюючих служб – не сприймали нових економічних відносин. Подбав Пивовар й про комп’ютеризацію заводу. Багато підприємств у ті роки «лягло», а «Росинка» розвивалася.

– Наш внесок у бюджет був таким значним, що мене, коли заходив у Київраду, ледь не на руках носили.

На запитання, з ким з голів Верховної Ради найкраще працювалося в апараті парламенту, Анатолій Васильович відповів:

– З Морозом в першій каденції. Спілкувалися, обговорювали, як має функціонувати система – від реєстрації законопроєкту до ухвалення. Комп’ютерну систему я впровадив.  

До історії, краєзнавства Анатолій Пивовар був небайдужим завжди. Приїжджаючи на малу батьківщину, спілкувався з колишнім, ще живим тоді,  вчителем, який дописував у районну газету на тему історії Червоної Кам’янки. У 2000-х Пивовар, за його словами, «зрозумів, що в бібліотеках нічого немає, і вирішив копнути в архівах». Навчився встановлювати факти давнини, досліджуючи списки парафіян. Наприклад, однакові прізвища в списках сіл, віддалених одне від одного, можуть вказувати на масові міграції.

Хіба одну  відпустку Анатолій     Васильович провів  в архіві! Зокрема, в Одеському. Дружина приймає сонячні ванни на пляжі, а він документами обкладеться. Отримував величезне задоволення, коли натрапляв на потрібні першоджерела. На запитання, чи важлива в цій справі удача, сказав:  

– Треба знати, де шукати. І відчувати. На 90 відсотків вгадую.

Маючи скромний досвід роботи з архівними джерелами, автор цих рядків зауважив, що не завжди вдається одразу прочитати правильно слово в рукописному документі.  

– Над одним словом два роки думав. Потім знайшов це ж прізвище в іншому документі, все збіглося, – відповів Пивовар.

2003 року він видав першу свою книжку – «Поселення задніпрських місць до утворення Нової Сербії в документах середини XVIII століття». Як висловився в рецензії на неї історик Дмитро Вирський, Нова Сербія – нетривалий (1752 – 1764 роки) і химерний соціально-адміністративний експеримент уряду Російської імперії – це справжній історіографічний бренд Кіровоградщини, який, проте, не цікавий історикам всеукраїнського академічного рівня – вони віддали такі явища на поталу краєзнавцям-аматорам. «Автор хоч і не є істориком, але має безсумнівний хист джерелознавця. Слід зазначити, що «Задніпрські місця» – його мала батьківщина», – написав Вирський.

–       Хвилювався, коли вийшла перша книжка, – згадалося Анатолію Васильовичу. – Думав, історики критикуватимуть – стиль не такий, методи не ті. Скажуть, десь узявся. Я ж – одинак, не в системі.

Потім були ще книжки – «Земельні банки Новоросійського краю», «Фонд Херсонської духовної консисторії: відомості про метричні записи 1780—1812 років», «Поселення Херсонської губернії за повітовими алфавітами 1856 року», інші.

– Можна було захистити дисертацію з історіографії, – сказав Пивоварові автор цих рядків.

–   Навіщо мені  вона? Краще опублікую архівні документи.  Навчити б людей, як шукати в архівах.

Поговорили  й про теперішню війну. Коли вона почалася, Анатолій і Катерина Пивовари вирішили сховатися в тихому селі Мокреці під Києвом, де побудували дачу. А туди увійшли на танках росіяни. Навесні «УЦ» публікувала розповідь Катерини Олександрівни про звірства загарбників в Мокреці («Побачила наш прапор, наш танк – і така радість взяла!», «УЦ» за 10 травня). Анатолій Васильович доповнив її свіжою інформацією: коли з дружиною побували у селі після вигнання загарбників, застали на місці вагончика, з якого починали хазяйнувати, вирву.