«Дивіться вгору й згадуйте Пунгіна»

Майже рік тому, 15 лютого минулого року, від нас пішов Анатолій Пунгін. Художник монументально-декоративного мистецтва, член НСХУ, поважний, авторитетний митець, порядна, чесна людина, відданий друг, турботливий сім’янин, Художник.

На біографії не будемо зосереджуватися. Лише коротко: народився 18 березня 1947 року. Закінчив Одеське художнє училище імені Грекова. Служив в армії, працював у майстернях. Потім – робота, мистецтво, пошук, розвиток…

Його презентують як майстра станкового живопису та монументально-декоративного мистецтва (вітраж, мозаїка). Роботи художника давно гармонійно увійшли в монументально-архітектурне обличчя міста Кропивницького: «Молодість» (мозаїчне панно), корпус КДПУ ім. Винниченка; «Весна», «Свято» (мозаїчне панно), Будинок немовляти; «Пори року» (вітражі); «Музи» і «Музика» (вітражі), зали мистецтв обласної наукової бібліотеки ім. Чижевського; серія вітражів «Рух», відділ природи обласного краєзнавчого музею; серія вітражів «Козацька слава» у ресторані «Козацька застава» і багато іншого.

Не хочеться вдаватися до штампів на кшталт «він був непересічним громадянином». Анатолій Андрійович був оригінальним, унікальним, навіть рідкісним як для сьогодення. Світлана Ушакова, завіду­вачка відділення мистецтв бібліотеки Чижевського, згадує його участь у комісіях з визначення переможців на здобуття мистецьких премій і розмови з митцем під час виставок:

– Він був об’єктивним як ніхто. Оцінював не особу, яка представила твір, а саме твір. Йому це вдавалося. Він завжди прагнув справедливості і об’єктивності.

Щодо вітражів. Знаю його з 1982 року. У нашому відділі можна побачити вітраж Пунгіних. Тому що вони і гобелени, і вітражі робили вдвох – Анатолій і Емілія, його дружина.

Був чесним, добропорядним, відповідав на прохання про допомогу, пораду. З ним було затишно. Багато читав, знав, навчав. Нам його не вистачає. Дозволяємо собі вважати його нашим другом. Якщо не близькими друзями були, але однодумцями – стовідсотково.

Шкода, що його немає. Переконана, що свої яскраві, неймовірні вітражі Анатолій тепер створює на небі. Дивіться вгору й згадуйте Анатолія Пунгіна.

Ольга Пунгіна, дочка митця, на наше прохання згадала, яким він був у родині. Знаєте, жодних несподіванок. Людина, яка творила таку красу, не могла не любити все живе навколо, й тварин. Ольга згадала: коли їй було років п’ять, тато ввечері вів її з дитсадка й почув, що десь скиглить собака. Розібрався: скавчало з каналізаційного люка. Відвів малу додому, взяв мотузку, повернувся туди й дістав собача.

– Це лише один фрагмент, одна ситуація, яка свідчить про характер, сутність нашого тата, – каже дочка Майстра. – Він був добрим до всіх. Вважав себе відповідальним за всіх. Ми з сестрою займалися спортом, йогою, бо батько казав, що це треба. І ми слухалися.

Він багато працював, багато чого вмів. Він з тих чоловіків, у кого руки ростуть звідки треба. Усе міг полагодити. А вітражів вдома нема. Ну, це як у приказці. А майстерня батьків – то інший світ. Гобелени, вітражі… Ми з сестрою цим жили, цим надихалися.

Тато пішов від нас несподівано. Щойно планували 75 святкувати… Мабуть, твої вітражі, тато, зараз необхідніші там, на небі. Нехай крізь них нашим хлопцям буде видніше…