Місто в пелюшках-2025

Що нам треба? Щоб у наших дітей було трохи більше щастя, ніж у нас.

М. М. Жванецький.

Як швидко змінюються наші погляди під натиском часу і обставин! І як же іноді ніяково за себе, вчорашнього, за те, що не зрозумів, не оцінив або, як виявилося, даремно сміявся з того, що сьогодні стало зовсім не смішним. Усього 10 – 20 років тому ми іронізували: «Ну хто додумався відзначати День захисту дітей? Чому не просто День дітей? Про який захист може йтися у мирній та демократичній країні? Від кого?» Але, на жаль, дожили й до цього, саме захист дітей став найважливішою складовою нашого буття.

Російсько-українська війна відкрила всьому світу ще дві грані українського менталітету, пов’язаного з любов’ю до своїх дітей. Скільки разів в інтерв’ю з нашими воїнами звучало: «Не хочу, щоб мої діти (онуки) воювали! Краще вже я». І воюють, і гинуть, навіть смертю рятуючи своїх дітей від майбутніх окопів. А хто дорікне матері, яка зривається з рідних місць, кидає налагоджене життя та тягне малих діток у чужу країну, з незнайомими звичаями та мовою, із щоденними проблемами? Тільки не я.

Наша колега, відома журналістка, виїхала за кордон з трьома дітьми, подалі від ракет та повітряних тривог. Господи, скільки їй дісталося! Замість звичайної творчої роботи – переїзди з місця на місце й нескінченне просиджування у чергах – до медиків, до чиновників, у різні фонди та установи. Та що розповідати – кожен з вас має свої приклади важкого життя на чужині.

Скажу досить сувору річ: у будь-якій війні перед дітьми винні обидві сторони. З агресором все зрозуміло, його дії – злочини проти людяності, і виправдання їм немає. Але й сторона, яка захищається, країна-жертва, теж відповідальна перед своїми дітьми за те, що не вберегла, не захистила, не запобігла війні. Багато років ми «захищали» дітей виключно кожного 1 червня, а виявляється, давно треба було будувати бомбосховища при школах і дитячих садках.

Що згадуватиме про своє дитинство нинішнє покоління «дрібних»? Тривоги, «прильоти», переїзди, «недоуроки» і найстрашніше – втрати близьких. Одна надія – на дитячу пам’ять, яка вміє ховати в найдальший кут усе погане, залишаючи тільки світлі моменти дитинства.

Редакція «України-Центр» має свою власну історію, пов’язану з Днем захисту дітей. Цей день у Кропивницькому завжди відзначали з великою помпою. Дорослі та діти щосили змагалися у різних вигадках, але головними подіями з року в рік залишалися виступи дитячих танцювальних колективів (танцювальна столиця України) і конкурс малюнків на асфальті.

Журналістка «УЦ» Олена Нікітіна вирішила внести різноманітність у святкову програму й придумала акцію «Місто в пелюшках». Ідея була чудова: зробити свято для тих, кого постійно «забували» привітати. Для тих, хто ще не танцює й не малює на асфальті, для найменших та їхніх мам.

Ідея сподобалася буквально всім, друзі редакції допомагали невеликими подарунками для всіх учасників, приходили ростові ляльки та популярні ведучі, фотографи робили десятки світлин маленьких моделей, газета друкувала фотозвіт на 3 – 4 шпальтах, а потім безкоштовно роздавала ці знімки на згадку. Вже на третій-четвертий рік на наші «пелюшки» почали приходити мами з маленькими «ветеранами» та їхніми новонародженими сестричками та братиками. Поступово ці зустрічі стали справжнім клубом, підтягнулися бабусі та дідусі, перестали соромитися татусі.

Так тривало аж десять років, потім прийшов ковід, а за ним війна. І ми вже не ризикуємо знову зібрати 200 – 300 малюків у Ковалівському парку чи на площі Героїв Майдану. В редакції залишилися панорамні фото та тепле відчуття від зробленої доброї справи.

У рубриці «Над чим працюєте, Майстре?», яку веде поет і журналіст Роман Любарський, є обов’язкове запитання до творчих людей: «Про що мрієте?» Ми з Оленою Нікітіною мріємо про мир, коли можна буде 1 червня зібрати наших найменших земляків та провести для них веселе, добре «Місто в пелюшках-2025». Це буде й наше свято.