ОДЕСЬКІ ОСЕНИНИ

Одеські Осенини – це п’ять вересневих днів, проведені мною у Південній Пальмірі. Вони були насправді врожайними на цікаві зустрічі, бесіди, інтерв’ю, запропоновані й організовані Оленою Квашею, нашою землячкою, яка нині працює продюсеркою у філії АТ НСТУ «Одеська регіональна дирекція». Сподіваюсь, деякі уривки з них та мої спостереження складуть на цій сторінці певне панно, що дасть вам уявлення про Одесу третього року війни з рашистами.

Потяг прибув точно за розкладом. Попри війну, одеський вокзал жив своїм життям: зустрічав і проводжав пасажирів. Одні упевнено йшли до вагонів своїх потягів, інші спокійно, без метушні, виходили на перон і рухалися уздовж платформи до виходів в місто.

Проте навкруги все ж спостерігалися деякі зміни. Набагато менше носильників і таксистів пропонувало свої послуги, майже зникли закликальники «винайняти квартиру», зате побільшало людей у формі поліції і в «пікселях». А після утьосовскої фрази «В квітучих акаціях місто…» по радіо звучала рекомендація спуститися в найближче укриття під час тривоги.

На поворотах вулиць дзвеніли трамваї, тротуарами снували люди, у магазинах – від супермаркетів до маленьких крамничок – йшла своя торгівля, працювали кав’ярні, витончений пам’ятник Вірі Холодній зустрічав нас на підході до Соборної площі. Наче нічого не нагадувало про війну. Тільки вже біля самого Спасо-Преображенського собору позначилися її сліди. Після минулорічного влучання ракети в ньому все ще йшов ремонт.

Назви вулиць та пам’ятні місця Одеси – окрема тема. Тому надаю слово одній з чарівних гідес Одеси Віолетті Дідук.

– Ніхто не збирається зносити пам’ятники Дюку де Рішельє чи Воронцову. Є на це експертиза наших істориків, вони кажуть, що ті особи, які доклалися до розвитку місцевого самоврядування, до розвитку різних регіонів України і які не використовуються у російській пропаганді, залишаються на своїх місцях. До того ж ці пам’ятники мають ще й художню цінність. Фраза «будут сносить Дюка» звучить нині більше у фейсбучній риториці поруч з «эти бандеровцы захватили город и будут сносить всё, и оперный театр, и хрущовки». Насправді це не відповідає дійсності. Але ще спостерігається велике загострення пристрастей після дискусії щодо перейменування вулиць.

Наприклад, Катерининська нині Європейська. І вулиця, і площа перейменовані в Європейську. Останнє перейменування у травні торкнулося саме центральних вулиць. До цього – околиці центру, спальні райони – це було не настільки травматично для деяких одеситів. Найцікавіше те, що стосується вулиці Бабеля. Вона на відшибі. Єдина атракція цієї вулиці – похоронне бюро. Це робітничий, не дуже облаштований, район. Гадаю, багато одеситів взагалі не знають, де вона розташована. Але гнівно обурюються: «У нас забирають нашого Бабеля!» Читати, цитувати його ніхто не забороняє. І я у своїх екскурсіях, коли це доречно, згадую того ж Пушкіна, який писав про одеську бруківку, одеські ресторани тощо. Гуляючи Молдаванкою, абсолютно логічно згадувати цитати творів Бабеля чи Катаєва. Їхню творчу спадщину ніхто не забороняв. Інша справа – громадський простір.

Поки ми крокували до Дерибасівскої, я дізнався, як пані Віолетта стала гідесою, адже за фахом вона політолог. Закінчивши ОНУ ім. Мечникова з відзнакою, пані Дідук до осені 2023 року працювала там на посаді викладача. Нині екскурсовод – її основна професія. Далі цитую.

– Оточення просто в шоці! В країні, в якій іде війна, працювати екскурсоводом?.. А прийшла я до цього прозаїчно. Мама мого колишнього працювала екскурсоводом. І коли ми з ним ще зустрічалися, вона мені порадила піти на курси. Пішла, щоб розвіятись. У вісімнадцятому році закінчила ще одні. Тепер маю два сертифікати. У травні двадцять другого у мене вже був перший турист-іноземець, журналіст з Америки. Ми й донині дружимо. Нині основні клієнти, окрім одеситів – це переселенці з Херсона і Миколаєва. Вони ходять на все і знають у сто разів більше, ніж корінні одесити. За цей час у мене з’явилась величезна кількість нових маршрутів. Доводиться постійно щось вигадувати. Взимку, наприклад, збираємося на лекції у підвалі знайомих виноробів у центрі міста.

Я подзвоню Оленці, може, ми й туди заглянемо. У неї чоловік і син на фронті. В принципі це бізнес чоловіка. Він винороб і сомельє. Хоч у неї є своя справа, нині вона змушена і це на собі тягнути. Я взагалі намагаюсь приводити гостей у такі місця, де жінка все тягне.

Та ось ми вже йдемо славнозвісною Дерибасівською. Нині вона виглядає привітно, а протягом двадцять другого-двадцять третього років вулиця була закрита, повсюди стояли «їжаки». Віолетта просить звернути увагу на балкон багатоповерхівки, де з 2014 року гордо майорить державний прапор, і пояснює: «Тут живе одеська блогерка Вікторія Сибір, громадська діячка, волонтерка, прес-секретарка “Самооборони Одеси”. Коли рашисти готували десант, щоб захопити Одесу, мешканці будинку підійшли до Вікторії, попросили замалювати напис. Ні, це не ждуни. Просто вони вже бачили, що було в Бучі, в Ірпені, знали, що може бути за такий балкон усім мешканцям будинку. Насправді, це страшно: у двадцять першому столітті такі у людей думки».

Під цим же будинком розгорнулась спонтанна вулична галерея робіт художників з усієї України «Воля не смерть». Вона діє на кількох локаціях вже понад два роки. «Спочатку плакати з’являлися тут кожен тиждень. Дуже багато подій було, які висвітлювали наші митці, – розповіла Віолетта. – Їх знаходили в Інеті, роздруковували і чіпляли сюди саме одесити. Зараз їх, можливо, не так багато, але це дуже показове явище. Коли я приводжу сюди іноземців, не всі культурні коди з цих плакатів вони можуть зчитати. Доводиться роз’яснювати, як митці пропускають через себе ці події, як їх інтерпретують».

Одна з екскурсій пані Віолетти має назву «А в Одесі добре жити…». «Це була одна з перших пісень про Одесу, – пояснює гідеса, – тому що сюди ходили чумаки, і вони так чи інакше відображали те, що бачили, у своєму фольклорі.

А в Одесі добре жити,

Мішком сіно не носити,

На панщину не ходити,

Ні за плугом, ні за ралом,

Називають мене паном.

Тобто, на їх розуміння, в Одесі можна швидко заробити капітали. Щоправда, в усіх цих піснях насамкінець ці капітали спускалися дуже швидко десь у шинку чи трактирі. Але коли я взяла цей рядок у назву, мені захотілося поставити в кінці знак питання. А в Одесі добре жити? Так ось на початку цієї екскурсії я завжди кажу, що це не буде екскурсія про те, що тут були тільки українці. Це про те, що у нас окрім Рішельє, Ланжерона, Дерибаса, Маразлі, французів, італійців, греків, євреїв, у нас була українська громада. І це було населення місцеве, яке жило у селах навколо Хаджибею, це були люди, які будували порт, які будували місто, які підтримували українську культуру».

Як приклад пані Віолетта показала місце на Грецькій площі, де під час Другої світової діяв підпільний осередок ОУН. Активну роботу в ньому вів корінний одесит Святослав Караванський, котрий потім зазнав численних репресій з боку МДБ/КДБ. Для довідки поясню. Святослав Караванський (1920 – 2016) – відомий мовознавець, член Української Гельсінкської групи, був у полоні нацистів, 31 рік провів у радянських таборах, послідовний критик путіна. Ще 2015 року він писав: «Гібридна війна – це не бліцкриґ. Її розраховано на роки, а то й на десятиліття. Помаленьку доводити жертву до руїни, а тоді захопити її голими руками. Шибздик продумав усе, і не буде поки що міняти тактики. Як він може міняти СВІЙ винахід, коли цей винахід дав йому Крим, посадив бандитів Донбасу за один стіл з панею Меркель і паном Олландом, а в перспективі, як премію, обіцяє Україну? І майже без утрат. Подумаєш, кілька сот чеченців чи бурятів ляже кістьми. Так їх і так треба б нищити, бо не годяться до рабської праці».

 Продовження в наступному номері.