Нещодавно знайома, яка відвідує клуб французької мови, розповіла, що туди якось завітав поранений боєць Інтернаціонального легіону територіальної оборони України на ім’я Брандон. Що він лікується у шпиталі Святого Луки. Що потребує певної допомоги і згоден поспілкуватися. Отже для цього інтерв’ю я запросив найкращого у нас в місті перекладача з французької Петра Наточія.
Як одразу з’ясувалося, справжнє ім’я нашого співрозмовника Ніколя, а Брандон – прізвище і водночас позивний. Нашому герою 29 років, і попри важке поранення він не втрачає почуття гумору.
– Звідки ви родом, Ніколя?
– Я народився в Монтобані, це на північ від Тулузи. Але в останній час жив і працював у Бордо, звідки і приїхав в Україну.
– Що вас покликало взяти участь в обороні незалежності України?
– Громадянська позиція. Я так розумію свій борг перед людьми, які захищають свободу і демократію.
– Можливо, у вас були тут друзі чи знайомі?
– Ні. До цього жодних контактів з Україною я не мав. Коли дізнався про російську агресію і можливість вступу в легіон, одразу рвонув до Польщі, а звідти вже сюди.
– Що ви знали про Україну, про путінізм і військову агресію до того, як сюди потрапили?
– Вперше я про це дізнався 2014 року. З тих пір періодично спостерігав, як розгортаються події у вас. А коли побачив у новинах перші дні масованого російського вторгнення, тоді й вирішив, що вам потрібна допомога таких людей, як я.
– Ви професійний військовий?
– Так. Я два роки відслужив у французькій армії, за військовою спеціальністю мінер.
– Якщо можна детальніше, як ви потрапили в легіон?
– Це було у березні 2022 року. Як тільки вийшов з автобуса, попросив водія викликати таксі, потім насилу пояснив таксисту, що я приїхав воювати, і той відвіз мене до Яворівського полігону. Так я став піхотинцем-розвідником.
– На яких напрямках ви воювали з рашистами?
– Спочатку охороняв ті вулиці Києва, де проходили вуличні бої. Потім нас перекинули в Бучу та Ірпінь, та, оскільки я погано знаю англійську, згодом відправили на курс з покращення мови. Але я його не завершив, треба було зупинити ворога на Харківщині. З травня по серпень ми захищали одне з сіл під Харковом. Потім були позиції десь у лісі біля Куп’янська, а через два тижні – на Луганщині. Тут у грудні і отримав важке поранення. У шпиталі з мене витягли п’ять куль.
– Що ви відчували, коли вперше вступили в бій?
– Адреналін. І більше нічого.
– А нині яка мотивація?
– Я налаштований продовжити воювати. Навіть якщо мені відріжуть пів ноги, я повернуся на передову на протезі.
– За яких обставин вас поранило?
– Був ближній бій. Нас, легіонерів, семеро проти двадцяти росіян. Ми викликали підкріплення. Але поки воно підійшло, вороги вбили двох поляків і одного американця. Мене і одного німця поранили. Нога була посічена. Потім був польовий шпиталь під Куп’янськом, де мене почали рятувати.
– Маєте нагороди?
– Ні. Коли ногу відріжуть, можливо, дадуть медаль. Якщо вона буде красива, залишу, якщо ні, проп’ю.
– Коли ви опинилися у Кропивницькому?
– У червні цього року. А до цього я пройшов через шпиталі Києва, Львова, Полтави, Харкова, Польщі, де мені поставили внутрішні та бокові фіксатори.
– Які маєте проблеми?
– З червня мені чомусь перестали виплачувати гроші. Але нещодавно до мене приходили юристи, які пояснили, що я повинен заповнити певні документі, і пообіцяли, що за кілька тижнів вирішать цю проблему.
– Я чув, у вас є проблема з поверненням до Франції.
– Не зовсім так. Повернутися я можу, але п’ятдесят проти п’ятдесяти, що мене там заарештують і посадять у в’язницю.
– Що ви плануєте наразі зробити?
– Буду наполягати, щоб мені ампутували частину пораненої ноги і поставили протез. Думаю, що тут це зробити можливо.
– Перепрошую, Ніколя, ви одружені?
– Розлучений.
– Маєте дітей?
– Так. Моїй доньці сім років.
– А хто ваші батьки?
– Батько був професійним військовим, у Чаді отримав поранення, нині працює у дорожній службі. Мати – домогосподарка.
– Що вони думають про цю ситуацію, що говорять вам по телефону?
– Батько мною задоволений. В усіх інтерв’ю, які він давав французьким ЗМІ, висловлював гордість. Мати теж, але вона більше переживає і хвилюється за мене. Говорить, що я занадто безстрашний. Доньці про це вони нічого не розказують. Вона ще мала для таких речей.
– А ким ви працювали на батьківщині?
– Де я тільки не працював: на рибному заводі, на будівництві, в ресторані, як столяр виготовляв двері.
– Які маєте захоплення?
– Футбол, регбі, музика 1980 – 90-х років.
– За яку футбольну команду вболіваєте?
– За «Бордо».
– Який нині розклад сил у французькому політикумі?
– Це дуже широкий спектр. Від неонацистів до лібералів і демократів.
– Чи не збираєтесь після війни написати мемуари?
– Після війни я буду зайнятий іншими справами. Можливо, відкрию тут ресторанний бізнес. Звісно, якщо не вб’ють. Хоча я зі смертю вже побратався.
– Все ж таки, чого ви нині потребуєте?
– Я потребую тільки нової ноги.
– Можливо, вас порадували би французькі сири?
– Ні, не варто. По-перше, вони не справжні. По-друге, надто дорогі. Я їх бачив, маю досвід.
– Чи задовольняє вас харчування у цьому шпиталі?
– Так, у цьому шпиталі найкраще харчування серед тих, де я лікувався. Тут гарний вибір страв, чого не було в інших.
– Що вам найбільше подобається в Україні?
– Вся Україна прекрасна. Та особливо мені до вподоби дівчата.
– Чого б ви побажали нам та своїм побратимам?
– Лише перемоги. І якомога швидше!
«Захистити дітей». Стартує загальноукраїнський психологічний тренінг для батьків