Під такою назвою у відділі краєзнавства ОУНБ ім. Дмитра Чижевського нещодавно відкрито виставку фото та листівок із зібрань відомих кропивницьких колекціонерів Юрія Тютюшкіна та Володимира Нагорного.
В експозиції представлено понад сотню старовинних світлин та листівок, які надають можливість зануритись в атмосферу минулої епохи та побачити, як трансформувались весільні традиції, обряди та мода протягом ХХ століття.
Зібрані світлини дозволяють не тільки оцінити еволюцію весільного стилю, але й насолодитися прекрасними миттєвостями українського весілля, поринути в історію сімейних святкувань. Саме до цього закликала присутніх завідувачка відділом краєзнавства Тетяна Колєчкіна під час презентації виставки. Першими, звичайно, відгукнулися «винуватці» виставки.
Юрій Володимирович, наприклад, про своє весілля повідав таке:
– Познайомились ми з майбутньою дружиною на весіллі у родича. Вона була дружкою, я – другом. Як тоді називали, шафер та шаферша. Це весілля відбувалось у серпні, а ми розписалися вже у листопаді. Наше весілля проходило у ресторані «Весна». Така ось деталь пригадалась. Проходять хлопці з ШВЛП (Школа вищої льотної підготовки. – Авт.), кричать: «Юра, поздоровляємо!» А я їх перший раз бачу. Очевидно, прийшли й довідались, як мене звати, і вирішили посидіти й випити на дурняк. Звісно, ніхто їх не виганяв. Поставились до цього по доброму.
На другий день весілля продовжувалося вдома. То там родичі вивісили червоний прапор. У художника Пимоненка десь є така картина, там весілля йде з червоним прапором. З того часу минуло понад 50 років. Живемо з жінкою добре. Діти, онуки… Такого і всім бажаю.
Колекціонер і реставратор старожитностей Володимир Нагорний:
– Я народився і виріс у Кропивницькому, колишньому Кіровограді. І справляли ми весілля у наших батьків по черзі. Звісно, їм хотілося, щоб ми дотримувалися певних традицій. Це було влітку 1978 року. Я виріс на американській та англійській рок-музиці. Для мене народні традиції тоді були якимось дисонансом. Але коли родичі мені розповіли, як і що буде відбуватись, це припало до душі. У мене була компанія молодих людей, десь двадцять п’ять душ. Ми порадились, і все це вони сприйняли на ура. Ми чекали, коли буде «піп», коли будуть «цигани». І все було весело.
Тільки до цього була одна проблема – купити костюм для мене. Ми рази зо три їздили у Компаніївку, в магазин Облспоживспілки, поки знайшли підходящий. Та й то – треба було брюки підкорочувати. Віночки, іншу атрибутику купляли в «Салоне для новобрачных» біля обласної друкарні.
Не знаю, у кого ще на весіллі на другий день співали соромітські пісні. У мене співали, наприклад, таке (і це була батьківська кума): «Дайте меду, що спереду». Мені стало ніяково. Мені вісімнадцять, а тут таке… Потім далі: «Дайте молоток, що вистукує діток». Але прийшло розуміння, що мені зробили посвяту, що мене сприймають як дорослого, рівного тим людям, які зібралися за столом.
У нас було два весілля – у батьків дружини та у моїх. Багато родичів було з обох боків. А запрошували тоді всіх, бо як же обійти когось із родичів. І ми ходили від одного столу до другого, з вулиці Шахтарської на Балашівці на Андріївську, що на Чечорі. Увесь цей шлях співали пісні під два акордеони та бубон. Було весело.
На другий день був такий стіл, де частували тих, хто запізнювався. Таким давали поцілувати брудну сковороду і підносили чарку. Особливо це сподобалося моїм друзям.
Я і понині у шлюбі з тією ж дружиною. У мене дорослий син. Я також щасливий у шлюбі. Вважаю, можливо, завдяки тому, що були збережені ті народні традиції, ми так і живемо.
Далі оригінальні історії про весілля 1950 – 1980-х років, які він записав у різний час, розповів журналіст Віктор Крупський. Ось одна з них.
– У Грузькому, наприклад, я спілкувався з Протасовими. Віктор Григорович і Олена Капітонівна побралися 1960 року. Наречений був у чорному костюмі, який справили спеціально на весілля, і військовому кашкеті, бо саме з армії повернувся. А молода, далі цитую, «у розовенькому платті з блєстінкою, спеціально пошитому сільською модисткою; фату виготовили з марлі, яку подарували дівчата з колгоспної молочарки». Там через цю марлю проціджували молоко від всякого бруду. А гуляли весілля у невеликій компанії – тридцять людей, – скільки в хату влізло. Мабуть, всіх нагодувати і не було можливості, люди тоді жили дуже бідно, ще не у всіх селах була електрика.
Отже відвідувачі виставки мають чудову можливість пригадати також свої історії, подивившись колекцію фотографій та листівок, які зафіксували вбрання, головні убори, весільні аксесуари та атрибути, що є частиною нашої культурної спадщини загалом і родинної пам’яті зокрема. Особливо цінними є світлини, зроблені в період міжвоєнних років, коли почали використовувати перші кольорові фотографії, що дозволяють нам побачити реальну атмосферу весіль тих часів.
Музей воєнного дитинства