«Розкажіть, який Ігор був»

«Отче наш, що є на небесах…», – з молитви почала Ольга Кравченко поминки, на які нас покликала на третю річницю загибелі свого сина, Ігоря Бур’янова. Уранці провідала його могилу на Далекосхідному, а на дванадцяту запросила родичів і синових друзів в своє помешкання на Кущівці в Кропивницькому. Мене – теж, як автора статті про Ігоря, опублікованої в «УЦ» через пів року після його смерті. Я прийшов – хотілося почути іще про цього совісного й доброго чоловіка, який прожив лише 35 років.

Поминаємо Ігоря в кімнаті, де, як пояснила Ольга, він і мешкав. У кутку – чималенький плакат із його зображенням та символікою бригади, у складі якої воював мінометником. Під плакатом на столику – Ігореві нагороди (орден «За мужність» третього ступеня, нагрудний знак «За мужність і відвагу»), портрети різних часів, його ж портмоне з грішми, яке матері передали після загибелі, книжка про загиблих на війні кропивничан. Ігор – ніби з нами. Поряд з його портретом, як заведено, – миска з борщем, шматочок хліба, запалена свічка.

Помічаю в Ольги на шиї жетон з неіржавійки, на якому викарбувано: «Бур’янов Ігор Валерійович». Вона пояснює:

– Жетон виготовили після загибелі Ігоря, а прислав мені його побратим, Петро Маркевич. Це він Ігоря мертвим витягнув і першим сповістив у соцмережі: «Спочивай, брате». З цього повідомлення ми й дізналися про загибель Ігоря.

– Постійно носите жетон?

– Ні. Тільки в такі, як оцей, чорні дні одягаю.

Від Петра Маркевича, за словами Ольги, вона й дізналася про те, як загинув її син.

– Їх шестеро було. Не дійшли до позиції, прилетіло по них. Чотирьох насмерть, двох поранено. Кажуть, Ігор миттєво загинув. Потім передали його речі. Портмоне з грошима в крові, молитву оцю посічену, – Ольга має на увазі невеличий цупкий папірець, з якого кільканадцять хвилин тому читала «Отче наш».

– Розкажіть, яким Ігор був, – звертається Ольга до присутніх. – Віктор хоче написать статтю.

– Ігорьок серед нас – наймолодший, – починає Сергій. – Школярами займалися в гуртку юних інспекторів дорожнього руху. Майстрували, велосипеди складали. У велопробігах брали участь.

– Його велосипед, складений власноруч, стоїть у гаражі, – додає мати. – Ігор і депутатом їздив на ньому. Ми дуже скромно жили.

– Дружили й після школи, – продовжує Сергій. – Політикою захопилися. Вступили в «Пору». Улітку 2003 року я, Ігор і Костя Поляков поїхали в табір «Пори» в Євпаторії. Добиралися автостопом. Трьома машинами доїхали до Возсіятського. Ніч, а ми – біля кукурудзяного поля. Машини їдуть, ніхто не зупиняється. Повечеряли ми, дістали спальники та й лягли в полі. А комарва кусається! Поляков відійшов ближче до траси, де комарів менше, ліг там. Зупиняється КамАЗ. Вийшов камазист, нужду справити. Ми з Ігорьком спостерігаємо за ним. Бачимо, помітив Костю, штовхає його. Тоді ми з Ігорьком піднімаємося, як були, в спальниках, і йдемо до дороги кукурудзою. Камазист нас побачив, миттю застрибнув у машину і на газ… Того ж літа ми приєдналися до всеукраїнської акції «Повстань, Україно». Зірвалися з Євпаторії, приєдналися до студентів Полтавського педагогічного інституту, які пішки на Київ ішли. 2004 року брали участь у Помаранчевій революції.

Ольга зауважує, що згаданий Сергієм Костянтин Поляков нині – зниклий безвісти на війні.

Прошу присутніх пригадати, як Ігор долучився до церкви. Хоча ця історія мені загалом знайома, Ольга розповідала: син ще дев’ятикласником почав читати Біблію, церкву принципово обрав українську, був прислужником владики, з парафіянами по лікарнях їздив, благодійністю займалися, хотів після дев’ятого класу вступати в семінарію, але в сім’ї не було коштів на це, і вступив у ліцей на Новомиколаївці – колишнє ПТУ № 2, вивчився на робітника комплексного обслуговування, їх і плитку та цеглу класти учили, і електротехніці, всього – п’ять професій.

Звісно ж, Ігореві друзі знають, що він хотів стати священником.

– 2004 року ми розчищали територію під українську церкву біля онкодиспансеру, там тепер МРТ, – каже Сергій. – Приїхав намісник, розвивати церкву в нашому місті. Ігор познайомився з ним. Хотів у семінарію. Потім охолов.

Ольга й Ігореві друзі згадують, як він років з два працював соціальним робітником у соцзахисті.

– Старенькими опікувався – ро­зетку, чайник справити, город скопати. З дому виносив, допомагав бабкам.

За словами Ольги, Ігор привчився до чоловічої роботи ще до ліцею, завдяки її батькові, Миколі Лук’яновичу, етнічному німцеві, онук був дуже прив’язаний до діда.

– Мій батько акуратист був і все вмів, хоча тільки чотири класи закінчив. А про своє німецьке походження абикому не розказував. Знаєте, як тоді до німців ставилися.

Ігореві друзі підтверджують, що дід Микола шанував порядок.

– А як там Марійка? – питаю про Ігореву донечку, яка живе з матір’ю, Іриною.

– Вчора приходили до мене. Маші вже сім років, пішла у перший клас. Ігор дуже любив її. Вона його слухалася. Є фото, де вона допомагає папі піцу готувати. А коли Ігор ще нежонатий був, з хлопцями картошку смажив удома, рибу запікали. Ви ж знаєте Сашка Кашеля. З Ігорьком в оцій кімнаті засідали, українську рок-музику слухали. Сашко приїздив на річницю смерті.

Інші присутні теж пам’ятають, що Ігорю подобалося куховарити – міг нашвидкуруч замаринувати м’ясо на шашлик в приправі «Мівіна» і газованій воді.

– Вранці плачу й увечері плачу, – зітхає Ольга. – Тяжко без Ігоря. Нема життя, коли дитину хорониш. Не дай Бог. А осьо Віталя і Валера, – представляє мені сина Віталія і колишнього чоловіка Валерія. А я й сам здогадався. Готуючи 2023 року статтю про Ігоря, дізнався: коли йому було дев’ять років, а Віталію тринадцять, батьки розлучилися. Молодший залишився біля матері, старшого забрав батько. Ворожнечі між Ольгою і Валерієм не було, тож Ігор спілкувався з батьком, Віталій – з матір’ю. Коли готувалася попередня стаття про Ігоря, Віталій служив у війську.

– Віталя два роки воював. Зазнав поранень. Ветеран. Може, він вам розкаже, бо діти батькам нічого не розказують. Вони друзям розказують більше. А з Валерою я почала спілкуватися, як Ігорьок загинув. Ігорьок ніколи не забував батька. Переживав, підтримував. Вік у нас такий, що не дуже здорові.

Знаю, Ольга не бере участь у забігах на честь загиблих воїнів – не подобається їй на публіці. Хоча на молебні в гарнізонній церкві ПЦУ ходить. Звісно, улітку позаторік брала участь у відкритті меморіальної дошки на честь сина, встановленої на будівлі Подільської районної ради. Про пропозицію громадськості назвати його іменем вулицю Таврійську каже:

– Не наполягаю. Ми скромні люди. Та й не один Ігор з нашої вулиці загинув на війні.

А люди, з якими Ігор знався як політик, підходять до неї на кладовищі.

– Співчувають, дякують. Прізвищ їхніх не знаю. Ігорька багато людей знало. Його тричі обирали депутатом райради. Від «Свободи», від «Укропу», від «Пропозиції». Працював над собою. Вивчився на юриста в МАУПі. Перед війною працював завгоспом в управлінні соцзахисту Подільської райради. Як почалася загальна мобілізація, сказав: «Ма, ховатися не буду». Я й не знала, що він уже ходив проситися на війну. Ірина, мабуть, знала. Потім сказав: «Ма, їду…» Склали йому в сумку найнеобхідніше. Ліки від бронхіту теж поклали, Ігор не встиг вилікуватися, підкашлював. Я вийшла проводжати його до хвіртки. Іра з дитиною в хаті залишилися, уже попрощалися, поцілувалися. Я його благословила: «Синочок, все буде добре».

Настав час дякувати господині. Вона вручає кожному пакуночок з цукерками:

– За Ігорька.