Наші герої-воїни після важких поранень не просто повертаються до життя, але й ще слугують прикладом для всіх – активно займаються спортом та виборюють нагороди на престижних міжнародних стартах, де змагаються учасники бойових дій із інших країн світу. Серед цих атлетів є й наші земляки. І сьогодні розповідь про ще одного героя, який довів що неможливе – можливе.
Олексій Дернов народився та виріс у Знам’янці. У шкільні роки займався греко-римською боротьбою під керівництвом відомого фахівця, заслуженого тренера України Юрія Клюки. Але у великий спорт не пішов. Вивчившись на помічника машиніста, працював за фахом у рідному місті. Та все ж підтримував фізичну форму в доброму стані – до тридцяти років займався середньовічним боєм у обладунках, стрільбою з лука, брав участь у турнірах.
А потім прийшла війна. Брав участь у бойових діях на Донеччині, зазнав надважкого поранення. Далі – тривала реабілітація. Відновившись, Олексій знову зайнявся спортом. У складі української збірної брав участь у змаганнях у США Marine Corps & Air Force Trials 2026. Українці на цих стартах у Сан-Дієго вибороли 43 медалі. Олексій Дернов, який нині мешкає та працює в Вінниці, але представляв також і рідну Кіровоградщину, став одним із героїв цього спортивного івенту, здобувши вісім нагород. Ми зв’язалися з мультимедалістом і попросили розповісти про свій неймовірний шлях не тільки до цього успіху.
– Почну з того, що зазнав важкого поранення під час контрнаступу на Донеччині у червні 2023 року. Тоді незрозуміло було, вийду з коми чи ні. У мене цілою тільки ліва рука лишилася. Праву руку відірвало відразу, а ліву ногу ціною надзусиль лікарі зберегли. Але вона зараз не діє повністю, адже нерв так і не відновився. Чотири місяці був лежачим, потім у візок перестрибнув, а згодом потроху вчився ходити з милицями і протезом. Але я хотів знову бігати.
До цього я вів досить активний спосіб життя, вдома майже не сидів. А коли бачив тільки стелі госпіталів у Запоріжжі, Дніпрі, Києві, Львові, Мукачевому, Ужгороді, Кропивницькому та у Вінниці, це дуже напружувало. Морально було страшенно важко. Для мене навіть не було тригером те, що втратив руку. Жахливе те, що міг залишитися лежачим, що хотіли ногу ампутувати.
Тому була мета – стати на ноги будь-якою ціною. І я наполегливо над цим працював. Коли навчився рівно стояти й зробив перші п’ять кроків, відчув неймовірні радість та полегшення. Зрозумів, що я не тільки на це здатен. І потім потроху, потроху збільшував дистанцію, а згодом і швидкість, на спеціальному такому апараті, який вчить заново ходити.
Я почав ходити тільки в Ужгородському госпіталі. А в Мукачевому почав тільки ставати, робити перші кроки. А найбільша й найдовша реабілітація була у Вінниці, після Кропивницького. На той час саме позаживали всі рани. Я був майже цілий, тільки погано рухався. Чудові реабілітологи працювали над моїм відновленням. І масажі, і електрофорези, і голковколювання. Повний комплекс процедур. І я зранку до вечора займався тільки відновленням ніг. А перша моя пробіжка була, мабуть, через рік після поранення.
До ветеранського спорту я прийшов завдяки побратимам. Протезувався разом із Андрієм на псевдо Морж, який також працює в фонді «Повернись живим». І саме він розповів мені про всеукраїнські змагання ветеранів «ГАРТ». Ну я й зарєєструвався онлайн. Основний етап проходив восени 2025 року. Там зібралося понад 400 учасників. Ми змагалися в адаптивних видах з легкої атлетики, плавання, веслування, стрільби. А ще був лазер-ран. Це такий своєрідний біатлон. Тільки ти біжиш певну дистанцію й стріляєш із лазерної зброї. Ось його та плавання я обрав собі на цих стартах. І здобув перше місце в лазер-рані та став другим у плаванні на 50 метрів. Потім повернувся у Вінницю й долучився до потужного об’єднання ветеранів «Вінницькі титани», тренуємося практично щодня. Я вже туди переїхав тому, що в маленькій Знам’янці можливостей для людей із інвалідністю – значно менше. Та й я ж тут доволі довго проходив реабілітацію. Тренуючись в клубі «Вінницькі титани», підтягнув силову підготовку й взяв участь в декількох цікавих ветеранських заходах.
Потім мені зателефонували з Києва та повідомили, що пройшов відбір до збірної України. Було п’ятдесят кандидатів в збірну, з яких обрали п’ятнадцять. Нас же не тільки за спортивними результатами відбирали. Ще враховували психологічний та медичний стан, адже потрібно було витримати тривалий переліт у США. Мені ще потрібно було командний вид обрати. Я зупинився на волейболі сидячи, адже з однією рукою керувати візком у баскетболі та регбі на колесах доволі важкувато.
Що стосується історії змагань, то Marine Corps & Air Force Trials – це щорічні внутрішні адаптивні спортивні змагання США для ветеранів та чинних військовослужбовців, які зазнали поранень, травм або захворювань під час служби. Головна мета – сприяти відновленню тіла та духу через спорт, змагання та бойове братерство. Це ключовий етап формування команд Корпусу Морської піхоти та Повітряних сил США для участі в іграх Міністерства оборони США Warrior Games. Хоча це внутрішні відбори США, але до участі запрошують також іноземних партнерів, зокрема в цьому році Україну та Велику Британію, для обміну досвідом у сфері ветеранської реабілітації.
Збірна України вже вдруге стартувала на таких змаганнях, де найкращих виявляли в 11 адаптивних видах спорту. Те, що невеличкій команді українців удалося взяти 42 медалі, з яких 26 золотих, свідчить про непоганий рівень нашої готовності. Змагалися на військовій базі Морської піхоти США у Сан-Дієго в Каліфорнії. Це закрита територія. Так що особливо вболівальників не було. Але завдяки тому, що один дідусь із української діаспори служив колись у морській піхоті, невеличку групу підтримки українські спортсмени мали.
Чи задоволений своїм виступом? Ну звісно, завжди хочеться кращого. У мене золото у волейболі сидячі та бігу на 1500 метрів, срібло у велоспорті та стрільбі й бронза в легкій атлетиці на дистанціях 100, 200, 400 та 800 метрів. До речі, я єдиний, хто стартував у всіх бігових видах програми. Вирішив перевірити власні сили. Вважаю, що завжди треба пробувати – навіть якщо сумніваєшся. Не все одразу підійде, щось відсіється, але так ти поступово знаходиш своє. Моє правило просте: зараз або ніколи. Сказав собі – пішов і спробував. Так, може бути важче і повільніше, але ти все одно можеш. А з часом приходить і сила, і швидкість. Головне – не здаватися. Вже в США пошкодував, що не брав участь у веслуванні на тренажері. Зараз я в гарній формі. Можливо, там також можна було зачепитися за нагороду.
А велоспорт – це не тренажер. Ми ганялися на спортивних велобайках. Їхали 20 хвилин і у нас на великах були чіпи, які вираховували скільки ти проїхав дистанції. А потім найкращі долали ще три кола вже за медалі на швидкість.
У в стрільбі з пневматичної зброї з дистанції 10 метрів взагалі не було поділу на класи. Ми всі змагалися єдиною групою без урахування своїх ушкоджень. Там і здорові хлопці із США стріляли. Так що тут непросто було пробитися до фіналу. Там на мене якесь марення найшло. Я перший постріл із пістолета зробив чудовий – 9, 9 балів. Це дозволило вирватися на перше місце. А ось другий постріл… Не знаю, що сталося, але у трійку лупонув. При тому, що на тренуванні жодного разу так не стріляв. От і опустився знову на друге місце. Але ж в спорті все буває. Так що я дуже задоволений.
Тут же не медалі головне, а те, що відчуваєш власні можливості. Там така дружня, навіть братерська атмосфера була. Всі підтримували один одного й раділи успіхам. Але не можна сказати, що перемога була зовсім неважливою. Це ж підтвердження того, що твою праця на тренуваннях була гарною.
Хочу далі займатися спортом. Сподіваюся себе спробувати в якомусь з паралімпійських видів і, можливо, пробитися на Паралімпіаду. Мені ж тільки 34 роки. Тож все гарне в житті, вірю, попереду.
Нині поєдную спорт із роботою у фонді Future for Ukraine. Допомагаємо ветеранам і ветеранкам у протезуванні та реабілітації, а також дітям з аутизмом і родинам, які переживають втрату. Долучаюся із задоволенням до різних соціальних проектів, які допомагають українцям пережити ці важкі часи. Хочеться докласти максимум зусиль і показати, що й після поранень можемо жити повноцінно.
П’ять запитань без відповідей