Наша зустріч у рамках проєкту «УЦ» «На думку військового» планувалася вже давно, але кілька разів відкладалася з різних причин. За цей час змінилася не тільки ситуація на фронті та в країні, а й у мого співрозмовника – Сергія Жолонка. Він став дипломованим психологом.
– Отже, можна вас привітати. Скажіть, яка тема вашої магістерської роботи?
– Тема магістерської пов’язана з дітьми, її проблематика – це наркоманія, ігроманія, алкоголь серед дітей та методики боротьби з цими страшними явищами. Спочатку хотілося писати на цю ж тему, тільки серед військових, це нібито мені ближче. Я це бачив на війні і бачу зараз, що іноді відбувається з ветеранами. Але оскільки один із одногрупників був діючим військовим, він цю тему взяв раніше за мене. Тому моя тема – більш цивільна.
– Сергію Пилиповичу, а що вас спонукало до цього – бажання допомогти людям, і зокрема побратимам, чи необхідність вирішити свої власні проблеми, які є практично у кожного демобілізованого фронтовика? А може, вплив дружини – доктора філософії?
– (Сміється). Поставивши це запитання, ви вже практично на нього відповіли.
– Тоді виберіть із трьох варіантів найвагоміший.
– Однозначно це був елемент моєї власної терапії та адаптації. А сама ідея виникла під час розмови з побратимами. Мій близький друг Василь, який досі воює, ось уже третій рік навчається, теж майбутній психолог, і ми з ним ще 2023 року обговорювали це питання. І Василь каже: «Слухай, все одно війна закінчиться, і ось цей мільйон бійців – вони повернуться, і хто з ними розмовлятиме професійно?» Ну, напевно, такі ж, як вони? Є такий момент, що військовий не завжди буде спілкуватися з людиною, яка не пройшла ці кола пекла і яка його не зрозуміє або не зможе однією мовою розмовляти. І тоді ми прийняли рішення. Він мені запропонував, каже, є факультет психології в Херсонському аграрно-економічному університеті. Це державний університет, і він базується у Кропивницькому. Ну, ми ж причетні до визволення Херсонщини, ми ж визволяли ці території, то чому б не подати документи? Так все й закрутилося. Для мене це, звичайно, був шок, що треба щось складати, проходити тести, але загалом все пройшло вдало.
Тобто, якщо коротко відповісти на ваше запитання, то так, був і елемент пристрілки на майбутнє, і елемент самотерапії.
– А як плануєте свою майбутню роботу – у приватній практиці чи в громадській організації?
– Безсумнівно, приватної практики як такої не буде, це повністю виключено. Якщо чесно, то намірів щодо якоїсь монетизації освіти, повірте, не було геть зовсім.
– Зрозумів. Скажіть, а ким нині почуваєтеся – юристом з величезним стажем, військовим, волонтером чи психологом?
– У сьогоднішній ситуації – волонтером. Ми з вами якось говорили про мої плани відновити адвокатську практику. У мене є свідоцтво про право заняття адвокатською діяльністю, воно призупинене. Для того, щоб відновити цю діяльність, треба подати заяву, внести себе до реєстру. І цей симбіоз – адвокатська практика, психологія, волонтерство – воно все десь поруч. Кожен волонтер – психолог, кожен юрист, в принципі, психолог, ну і кожен психолог – він десь і те, і інше, і все на світі.
– Ми з вами давно планували записати інтерв’ю в рамках проєкту «На думку військового». Ми свідомо робимо ці публікації, щоб почути думки захисників країни, не політиків, не диванних експертів, щодо найактуальніших питань, які хвилюють суспільство. Пропоную вам перейти в режим бліцу.
– Спробую.
– Чи можна зупинити російсько-українську війну дипломатичним шляхом?
– Я б дуже хотів, щоб так було, але вважаю, що це неможливо.
– Скільки ще може тривати війна?
– Рік-два.
– Чи можливо провести вибори, скажімо, до парламенту в умовах війни?
– Гадаю, ні.
– Чи можна поповнювати ЗСУ такими методами мобілізації, як зараз?
– Ні.
– І останнє питання бліцу, воно трохи довше. Наша влада бореться за гарантії безпеки, за вступ до ЄС і НАТО. Чи не обманюють вони самі себе, а заодно й нас, порожніми надіями?
– Це складне питання. Я спробую на нього відповісти через своє власне «я». а) Я хочу в НАТО. б) Я хочу в ЄС.
Я хочу, щоб мої діти, всі діти жили за правилами Європейського Союзу. Ті правила, які бачу сьогодні у нас, на жаль, це не та картинка, за яку я воював і хлопці воюють далі. Так, ми любимо нашу чудову країну, але хочемо, щоб не було цієї дикої корупції. Ми хочемо, щоб на чолі, скажімо так, нашої державної піраміди була людина з її правами. Поки цього немає.
– Тепер запитання трохи іншого плану. Ваші колишні колеги, прокурори, опинилися в центрі скандалів, пов’язаних з незаконним збагаченням. У чому тут справа: молоді прокурори потрапили в гнилу систему чи вони спочатку були гнилими?
– У мене дуже складні стосунки з прокуратурою, надзвичайно складні. Я принципово не займаю позицію ображеного, але сьогодні прокурорська система влаштована неправильно. При цьому багато моїх друзів, прокурорів на прифронтових територіях, реально працюють в умовах війни, і за це треба бути їм вдячним. Це дійсно самовіддані та сміливі люди, але в цілому прокурорську систему вважаю гнилою. Наведу приклад: у Миколаївській області був такий одіозний прокурор на прізвище Герман, який у 2022 році почав співпрацювати з росією, і, будучи чинним прокурором, коли Миколаїв був у півкільці ворогів, він просто все на світі тут здавав. Здається, потім отримав 25 років. Отож, це молодий, розумний, який пройшов сито відбору. З будь-якої дзвіниці нашої прокурорської системи він прекрасний, просто диво. У нього могла бути чудова кар’єра в майбутньому. Чому він потрапив у цю систему? Чому зрадив? І таких прикладів багато, і не тільки в прокуратурі.
Наостанок скажу те, що можу говорити з позиції власного досвіду. Ось я повернувся з війни, а вони навіть не поставили мені простого запитання: «Як ти?». Ми навіть на білбордах бачимо: «Як ти?». Мені цього питання ніхто не поставив. Мені запропонували ходити на роботу, протирати штани і нічого не робити. Мовляв, ми тебе поновили, ходи на роботу і нічого не роби, у тебе обов’язків немає, і отримуй 50 тисяч. Я кажу: «Як? На фронті за 50 тисяч треба воювати, а ви мені пропонуєте… Я демобілізувався, і ви мені пропонуєте ходити на роботу, нічого не робити, просто ходити на роботу з 9 до 18.00 і отримувати 50 тисяч. Ви що, …бнулись?»
І ось так у мене екстраполюється і це, і інше, і третє. Якщо в цій системі так може бути, а це не тільки в цій, а й в інших теж, я вважаю систему гнилою, просто гнилою. І генеральному прокурору Кравченку я подавав рапорт. Я не можу так, вважаю це злочином: під час війни отримувати ні за що ці гроші – це злочин. Мені соромно, мені огидно. Ну, на тому все закінчилося. Коротше кажучи, вони ініціювали кримінальну справу проти мене, що я, такий-сякий, і передали до НАБУ. А НАБУ цю справу закрило.
Ну, вони просто в цьому контексті ідіоти. Вибачте, але ви мене трохи зачепили за живе…
– Сергію Пилиповичу, головна подія минулого тижня – київський розстріл мирних людей. Як ви її класифікуєте для себе – це збій психіки хворої людини чи збій системи захисту мирних громадян?
– Не знаю, що було в голові у цього стрільця, але якщо він потрапив у поле зору правоохоронців, то якась ідентифікація, безумовно, мала відбутися раніше. Тому це, звичайно, збій. Це ще недоведений факт, побачимо в ході розслідування. Але вважаю, що це збій. І друге, збій – це, звичайно, дії пари патрульних поліцейських. Тому що вони повелися непрофесійно. І вони дійсно повинні за це відповісти.
– Ви тепер через особисті обставини переважно живете в рідному Миколаєві. Чим відрізняється нинішнє життя в Миколаєві від життя в Кропивницькому?
– Для мене це два рідні міста, я їх, як дітей, не розрізняю. Люблю Миколаїв, люблю Кропивницький. Це два різних міста: Миколаїв – місто води, Кропивницький – місто землі. І почуваюся однаково комфортно і там, і там. Але Миколаїв і Кропивницький, вони дуже відрізняються, особливо сьогодні, у період війни. Миколаїв все-таки прифронтове місто, і на вулицях скрізь наслідки найбільш активної фази війни – це 22-23 роки. Тут, у Миколаєві, є вулиці, які практично від початку до кінця візуально мають сліди прильотів, руйнувань, миколаївці до цього вже звикли, вони гуляють серед цього. Візитна картка Миколаєва – це зруйнована будівля облдержадміністрації, яка сьогодні так і стоїть, а поруч життя триває.
Тут я бачив такі моменти: відбувається весілля, у телефоні гримить «ракетна небезпека», «Ваньок» пише: «Ракети на Миколаїв», а я спостерігаю весілля на одній із набережних Миколаєва. Молодята, фотограф навколо них кружляє, фотосесія… І тут приліт на той бік річки. А вони навіть не зреагували. Фотограф як працював, так і працює, вони як усміхалися, так і усміхаються, а там стовп диму підіймається на сотні метрів.
І це все якось звично, і від цього повітря там трохи інше. Коли приїжджаєш до Кропивницького, все-таки відчуваєш себе… Тут повітря якесь безпечніше, напевно. І це добре, це чудово. А в Миколаєві в повітрі відчувається небезпека.
– Останнє запитання. Повернемося до того, з чого почали. Ваша порада психолога, читачам «України-Центр». Як виживати в умовах нескінченної війни, кому вірити і за що триматися?
– Ми, українці, сильні. Триматися треба одне за одного, вірити в Сили оборони, до яких входять і ЗСУ, і Національна гвардія. Маємо бути сильними. Якщо будемо слабкими, це буде наша спільна трагедія і трагедія наших дітей. Маємо робити все для того, щоб відстояти нашу землю. І я впевнений у нашій перемозі, і мої побратими, з якими ми постійно на зв’язку, у неї теж вірять, незважаючи на те, що сильно виснажилися. І тим, хто живий, потрібна заміна, вони повинні повернутися додому, хтось повинен підставити своє плече. Незважаючи на все це, вони – теж оптимісти, і вони працюють тільки на перемогу.
Нелюдський фактор