Єдиним обласним центром України, захопленим росіянами під час повномасштабного вторгнення, був Херсон. Окупація тривала з 2 березня до 11 листопада 2022 року. Очевидцем того, що відбувалося в Херсоні, був Василь Десятник. Зараз він живе в Новоархангельську і погодився поділитися спогадами з «УЦ».
Василь Іванович народився в селі Оксаниному на Черкащині. Після закінчення школи і служби в армії навчався у вищій слідчий школі МВС – єдиному в Союзі закладі, який готував слідчих і експертів-криміналістів. Службу Василь Десятник почав слідчим Дніпровського райвідділа міліції Херсона. На пенсію вийшов у 2005 році з посади першого заступника начальника УМВС.
Далі – про початок війни, окупацію і визволення Херсону:
– Початок війни 22-го року я трішки «проспав». Зателефонували друзі о шостій ранку, сказали, що бомблять, почалася війна. Я не вірив, що буде повномасштабне вторгнення. Багато знайомих питали мою думку, коли росіяни збирали війська в Білорусі, на кордоні. Я казав, що це демонстрація сили, тиск. Помилився. Не тільки я, майже всі.
Кордон ворожі війська пройшли без супротиву і опівдні 24 лютого вже були в Олєшках біля Антоновського мосту. Там йшли бої. Танки, літаки, «буки»…
Багато людей почали евакуюватися. Колонами виїжджали з міста. Я телефонував деяким друзям, вони вже були біля Вінниці. Паніки не було, був ажіотаж, хаос. Повна відсутність інформації. Влада, силовики кудись ділися. До обіду вже нікого не було в обладміністрації. СБУ виявилися зрадниками: начальник, два заступники були завербовані ФСБ, вони повтікали одразу. А також поліція, прокуратура. Губернатор втік. Влада залишилася тільки в міській раді, мер та його оточення.
Росіяни не одразу зайшли в Херсон, по об’їзній дорозі пішли на Миколаїв і Одесу. Йшли бої, ми чули канонади. В Херсон вони зайшли 1 березня. Я нікуди не збирався виїжджати, був переконаний, що це швидко закінчиться, що наші війська проженуть ворогів. Не так сталося. Російські БТРи їхали по вулицях, за ними піхота. В місто заходили з різних боків. Дісталися центру, в поліції пусто, в адміністрації пусто. Того дня ми зрозуміли, що в окупації.
Окупанти почали з того, що зайняли адміністративні приміщення, грабували – в першу чергу автосалони та магазини побутової техніки. Все це ми бачили. Торговельні точки в місті закривалися. Деякі власники магазинів роздавали місцевим товар безкоштовно.
В окупантів були списки активістів, учасників АТО, власників зброї, представників влади, журналістів. Почали їздити по адресах, затримувати цих людей. Робили це показово: приїжджали, надівали мішок на голову, кайданки на руки, виводили привселюдно. Тяжко було.
В місті почалися протести. З першого дня окупації місцеві жителі, особливо молодь, виходили на центральну площу з українськими прапорами, плакатами. Вигукували «окупанти!», «возвращайтесь в Рашку!». Доки в місті були російські військові, особливо ніхто не заважав мітингувальникам. А коли підтягнулися росгвардія, ФСБ, почалися розправи. Активістів затримували. Багато людей позабирали, кинули в підвали. Серед них було багато моїх колег, до яких застосовували тортури, били. Протягом місяця мітинги зійшли на нуль.
Ми продовжували жити у безвладді. Мабуть, пару місяців в місті не було ні влади, ні поліції, ні прокуратури. В магазинах нічого не було. Ціни виросли в рази. М’ясо було по 500 гривень. Ліків спочатку не було ніяких – ні від тиску, ні від температури, ні знеболюючих. Згодом стали завозити з Криму, але за дикими цінами. До прикладу: я раніше брав краплі для очей по 160 гривень, а в окупації довелося купувати по 600.
Спочатку люди виїжджали дорогою на Миколаїв. Коли її закрили, колони рухалися другорядною дорогою вздовж Дніпро-Бузького лиману. Й ту перекрили. Знайшли шлях через Баштанку. Четвертий був через Берислав, Нікополь на Кривий Ріг. Мої діти виїхали цією дорогою через два місяці. Останній шлях був через Каховку на Запорізьку область. Тяжкий він був, до 30 блокпостів. Все витрушували, забирали – речі, гроші. Згодом місто стало заблокованим. Мені радили виїхати. Я відповідав, що буду виїжджати, коли буде відкрита дорога на Миколаїв.
Жити в окупації було важко. З’явилися білборди «Россия здесь навсегда», «Навеки с Россией». Портрети російських письменників, художників. Кругом понавішували своїх триколорів. На жаль, багато людей підтримали окупаційну владу. Ми з приятелем якось на набережній каву пили, йде літня пара, у чоловіка в руках російський прапорець, і він ним демонстративно махає. Багато моїх знайомих, колишніх колег пішли до окупантів працювати. З’явилися колаборанти, сформували окупаційну владу, яка називалася військово-цивільною адміністрацією. З’явився «губернатор» Сальдо.
Почався процес витиснення гривні. Почали давати російську зарплату. Й українську продовжували виплачувати. Бюджетники – вчителі, лікарі – отримували по дві зарплати. Українські банки закрилися, з’явилися російські. Не було де отримувати пенсію. Черги до банкоматів були по 300 чоловік. Я два рази вистояв, потім припинив. Люди пристосувалися: знаходили людей на території вільної України, перераховували їм на карточки гроші, потім їхні знайомі або родичі давали готівку. Так виживали.
Понавозили товару дуже низької якості. Ринки заполонила сумнівна продукція, якісь ковбаси без назв, етикеток. Ціни величезні. Стали на ринках продавати горілку, коньяк, вино, самогон. Все відкрито, поліції немає.
Припинили роботу мобільні оператори. Прийшлося купити російську «сімку». Людей на вулицях було мало. Намагалися не виходити з дому, тому що затримували, перевіряли. Із 350 тисяч жителів міста залишилося тисяч 60-70.
Примушували отримувати російські паспорти. Колаборанти першими отримали. І до мене приходила так звана паспортна служба. Я сказав, що є громадянином України, і відмовився. А потім ми дожили до «референдуму». Це фікція, ніякого референдуму не було. Не було запрошень, ніхто не знав, де дільниці. «Голосували» п’ять днів. Ми п’ять днів не виходили з хати. Ніхто не прийшов. Взагалі ніхто нікуди не ходив. А вони оголосили 87 відсотків за приєднання до росії.
Це був кінець вересня. Ми чекали визволення, вірили в це. Бої йшли на межі Херсонської і Миколаївської областей. Ми кожного дня чули, як гримить. Коли гриміло сильно, ми раділи. Коли було тихо, ми плакали.
Люди, які спілкувалися з окупантами, сказали, що 22 жовтня тим була дана команда відступати на лівий беріг Дніпра. Інакше кажучи, дали команду тікати. Ми бачили, що ночами йшла техніка. І ще вони, коли тікали, підірвали телевежу, телецентр, Антоновський міст. Такі вибухи були, що мене на ліжку на метр підкинуло. Ми жили в кілометрі від телевежі. До речі, колаборанти втекли раніше окупантів.
В мого сусіда був магазин, я пішов до нього випити кави. Підходе покупець і каже, що в центрі міста бачив машину з українським прапором. Я уточнюю, чи дійсно з українським, а не з російським. Каже, що дійсно так. Ми поїхали в центр і побачили, що ганяють машини з українськими прапорами. Зрозуміли, що місто звільнено.
Це було 11 листопада 2022 року. На площі зібрався народ, наші військові. Це була така неймовірна радість! Ми з дружиною пережили окупацію, а потім вирішили виїхати. В кінці листопада було холодно, ні світла, ні тепла. Ми захворіли, лікарів немає. Вважали, що на пару тижнів виїдемо, а вийшло так, що до сьогоднішнього дня.
Слідкуємо за новинами з Херсону. Наше житло знаходиться в червоній зоні, там постійні обстріли, літають дрони. Мрію про закінчення війни. Можливо, повернемося додому. Хоча тут, на Новоархангельщині, нас тепло прийняли. Хороші тут люди, щирі.
Нелюдський фактор