Він досягнув чималих висот у двох видах спорту. Спочатку як спортсмен, згодом як тренер. Змагався з майбутніми олімпійськими чемпіонами та їхніми тренерами й вигравав турніри. Він – один з основоположників нового на Кіровоградщині виду спорту, виховав плеяду чемпіонів світу та Європи. Мова – про майстра спорту СРСР з фехтування, заслуженого тренера України з таеквондо ITF Ігоря Зюнзю.
Народився він 28 серпня 1971 року в родині військового в місті Мирний Архангельської області. 1979 року родина перебралася в Кіровоград. Спорт у житті Ігоря – з дитинства. Мріяв стати футболістом, але тренер «Зірки» Віктор Третяков не помітив у ньому футбольного таланту. Тож довелося Ігореві перекваліфіковуватися в легкоатлета. Його першим тренером став Олександр Тесленко.
Ігор Миколайович розповідає:
– Нині разом з Олександром Миколайовичем Тесленком працюю в спортивній школі. Часом він згадує, що я був не дуже дисциплінованим, хоча й не без здібностей. Я починав із спринтерських дистанцій. Але якось несерйозно до цього ставився. Міг й тренування пропустити. Та цього не міг терпіти легендарний Володимир Іванець, до групи якого згодом потрапив. У Костянтиновича, або Шефа, як його всі називали, дисципліна була на першому місці. Це я вже згодом зрозумів. А тоді Іванець мене просто відрахував. Але без спорту я довго не витримав. Та й батько хотів, щоб я був при ділі, не вештався вулицями. І коли тренерка Валентина Пантелївна Січкар, яка мешкала з нами по сусідству, запросила мене в секцію фехтування, я захопився цим надовго. З моєю першою наставницею батьки подружилися, дякували їй за цей поштовх.
В ті роки в Кіровограді була потужна школа фехтування, на базі ДЮСШ ФСТ «Спартак». Спортсменів готували в усіх видах фехтування – шпага, шабля та рапіра. Вихованці кіровоградської школи, головним тренером якої був Анатолій Грабар, вигравали всеукраїнські та всесоюзні змагання. Саме Грабар з нуля створив конкурентоспроможну секцію, яка перемагала найсильніші осередки республіки. У 1957 та 1969 роках його офіційно визнавали найкращим тренером міста та області.1957 року вихованці Анатолія Грабаря здійснили сенсацію, повністю вигравши чемпіонат міста та області, а чотири кіровоградські фехтувальники одночасно увійшли до складу молодіжної збірної УРСР. У 1960 –1970-х роках вихованці місцевого «Спартака» та ДЮСШ №3 регулярно ставали призерами республіканських спартакіад і першостей товариства. Звання «Майстер спорту СРСР» у Кіровограді здобуло понад десяток вихованців.
Естафету в Анатолія Грабаря пізніше підхопив майстер спорту Анатолій Литвиненко. Він довгий час викладав у Кіровограді, а 1985 року переїхав в Олександрію, фактично перенісши туди тренерську базу кіровоградського осередку.
– Тоді ж тільки вийшов фільм «Д’Артаньян і три мушкетери», й ми всі хотіли бути схожими на головних героїв, – продовжує Ігор Зюнзя. – Гралися у дворі, робили собі шпаги та гарди із капроновими кришками. А тут в десять років я отримав можливість спробувати фехтувати по-справжньому. Багато хлопців тоді вступило в секцію. Я спочатку рапірою займався, а потім перейшов на шаблю до групи тренера Ігоря Сидорова. До речі, він потім одружився на Валентині Пантеліївні, й вони часто бували у моїх батьків у гостях. Та це не давало мені ніяких послаблень. Вже тоді прийшло розуміння, що без залізної дисципліни та повної самовіддачі на тренуваннях гарних результатів не досягнеш. І я тренувався наполегливо. Шабля мені подобалася тому, що там все швидко. В рапірі та шпазі більше тактичної боротьби та розрахунку.
Амуніція в нас була не така, як зараз. Та проблем в ті часи з екіпіруванням і зброєю ми не мали. Я навіть талони на харчування отримував. Харчувалися ми у їдальні в Будинку офіцерів. Деякі примудрялися ті талони на гроші міняти. Залишалося лише тренуватися й змагатися. Тим більше, кожного року в Кіровограді проводився турнір на призи героїв «Спартака». З усього Радянського Союзу фехтувальники до нас приїжджали. Змагання проходили іноді на базі факультету фізичного виховання, а іноді в залі ДЮСШ «Спартак», де вісім доріжок розташовували. Мені пощастило двічі змагатися на такому представницькому турнірі, посів третє та четверте місця. Ну й ще ми змагалися на чемпіонатах України, де потрапляв до фінальної вісімки та першості ВЦПС, де всі спортивні товариства було представлено.
А ще на початку кар’єри я брав участь в юнацькому чемпіонаті Радянського Союзу. Я тоді тільки почав займатися. Ну й оскільки ця першість відбувалася в Кіровограді на факультеті фізвиховання, то вирішили молодого перевірити. Звісно, успіху не досягнув, але той досвід залишився в пам’яті назавжди. Це були настільки потужні змагання, які тепер важко уявити. Тоді, до речі, срібним призером чемпіонату Союзу серед юнаків 1969 – 71 років народження став майбутній олімпійський чемпіон, голова національної Федерації фехтування, спортивний міністр та чинний голова НОК України Вадим Гутцайт.
Я, звісно, олімпійських висот не підкорив, але звання майстра спорту Радянського Союзу вдалося отримати. Це сталося якраз перед моїм призовом до армії у 1989 році. Для цього потрібно було посісти призові місця саме в майстерських турнірах. І я був призером всесоюзних турнірів у Криму. Я брав участь разів із п’ять у цих змаганнях. Двічі на ці турніри приїжджали збірники України, які входили вже до збірної СРСР. І там як один з найсильніших фехтувальників Союзу змагався Вадим Гутцайт. І ми одного разу зустрілися на фехтувальній доріжці. Звісно, він був досвідченішим і талановитішим. Тож я поступився олімпійському чемпіонові 1992 року в команді, майбутньому тренерові Ольги Харлан. Тепер є чим похвалитися.
Ігор Зюнзя десять років займався фехтуванням як спортсмен і два роки – тренером. То вже було після служби в армії. Демобілізувався 1992 року, повернувся в Кіровоград.
– Тоді було престижно служити в спецпідрозділах міліції. Я теж ледь не пішов у силові структури, бо в армії займався трошки рукопашним боєм. Але зустрів свого колишнього тренера Ігоря Аркадієвича, який запросив мене тренувати фехтувальників в рідній школі «Спартак».
У той час фехтування на Кіровоградщині ще трималося завдяки, світла йому пам’ять, Василю Григоровичу Литвиненку в Олександрії. Ох, пам’ятаю ще до армії, які ж заруби в нас були з його учнями-олександрійцями. А на роботу в нашому місті мене приймав директор ДЮСШ «Спартак» Микола Володимирович Артеменко. Такий кремезний дядько – важкою атлетикою займався. А ось його син Ігор став класним фехтувальником. Також майстер спорту СРСР.
Микола Володимирович своїм могутнім басом сказав, що треба працювати. Ну й я почав. Тоді ще профільну освіту в досвідчених спортсменів не вимагали. І з моїм званням дозволялося тренувати дітей. Чесно скажу, вже було важко з екіпіруванням, інвентарем, а головне – з фінансуванням. Клинки доводилося варити на заводі. Та попри всі складнощі дітей у нас чимало займалося. У мене в групі тренувалися переважно учні 16-ї та 22-ї шкіл. Команда була непогана. Діти отримували задоволення від занять. Та з виїздами на змагання ставало все гірше й гірше. А без змагальної практики які ж вони спортсмени? Ми ж не група здоров’я. Ось і доводилося відвозити найперспективніших дітей в спортивні інтернати Києва та Харкова, де вони тренувалися та вчилися. Я теж свого часу міг туди потрапити, але тренер не відпустив. Можливо, то було помилкове рішення, адже я перспективним був і подавав надії. Пам’ятаючи про свій досвід, я давав юним фехтувальникам вибір. Адже в нашому рідному місті все поступово наближалося до краху школи фехтування. І тоді в моєму житті з’явилося таеквондо.
Востаннє на фехтувальну доріжку я вийшов 2001-го року, коли вже працював тренером таеквондо. Виступив на чемпіонаті України. Навіть відбір пройшов на чемпіонаті області в Олександрії, посів друге місце. За два тижні набрав форму. А майстерність, як з’ясувалося, залишилася. І тоді із 60 спортсменів я посів 21 місце. Зі мною їздили всі хлопці 76-го року народження – Валера Мілехін, Сергій Швирьов і ще один хлопчик, теж з Олександрії. Але вони в особистому заліку виступили трошки гірше. А потім в командній першості ми зустрічалися зі збірною Миколаївської області. І там я провів поєдинок з Артемом Скороходом – майбутнім особистим тренером Ольги Харлан, який привів її до першого олімпійського золота. Так що я зустрічався на доріжці з двома наставниками нашої найвидатнішої спортсменки. А повернувся додому й наступного дня склав атестацію на чорний пояс, перший дан. То вже – інша історія.
Закінчення в наступному номері.
Фізична ідентифікація: кому треба проходити, а кому ‒ ні?