Живе річка – живе місто

Історичний факт: у боротьбі за виживання людського роду річки зіграли неоціненну роль. Нині ж їхній вплив на життя людське значно скоротився, і звертати увагу на стан річок часто-густо стало непотрібним. Принаймні, саме таке враження створюється, коли дивишся на головну водну артерію обласного центру. Ну або на те, що від неї залишилося…

Про перспективи подальшого існування річки Інгул ми поговорили із зацікавленою людиною, яка вже не один рік переймається цією проблемою та намагається хоч щось зробити задля збереження ріки. Сергій Полулях – відомий журналіст і, як сам себе називає, «патріот рибалки на Інгулі». Саме пристрасть до гачка та поплавка дозволила йому протягом більш десяти років спостерігати за тими змінами, що відбувалися з річкою. Розмова наша відбулася на її берегах у центрі міста.

– Сергію, з річкою останніми роками щось почали робити. Нещодавно почистили канал навколо Козачого острова, побудували новий місток, відремонтували дамбу, зараз ремонтують пішохідний міст. Це – показник того, що на її проблеми влада звернула увагу?

– Ми самі зараз можемо побачити, що відбулося (ми стоїмо на висохлому дні річки під мостом закоханих, який знаходиться в стані ремонту. - Авт.). Трошки бруду зняли, трошки сміття прибрали, але то ненадовго. Проблема річки почалася не вчора. У середині минулого сторіччя змінили русло, побудували набережну. Здавалося, «облагороділі», але насправді зробили все, щоб річка втратила свою природну здатність до самоочищення та стікання. З тих пір, як її закували в бетон і зробили паралельне дно (чого в природі не існує!), були знищені всі можливості ріки. Природні береги річок трапецієвидні, що дозволяє зносити мул по течії, очищуватися. А зараз усе сміття та природний мул осідають на бетонних плитах, захаращуючи русло, яке, в свою чергу, ніхто додатково не чистить. І це недолуге планування на віки! Тому прибирання, про яке звітує влада, зводиться до того, що між мостами трошки прибирають мул, який постійно накопичується. Але ж русло ніхто не чіпає! За рік на цьому бетоні накопичується до 10 сантиметрів сміття, в річку стікає дощова вода, яка навесні зносить все те, чим посипали дороги взимку. Плюс природні відходи… Оце плесо, що знаходиться між двома мостами в центрі, ще два-три роки тому було глибиною до трьох метрів. Зимою рибалки ловили з льоду і карася, і коропа. Зараз тут найбільша глибина – півметра. Русло замулюється страшними темпами. І не сміття та мул є найбільшою проблемою річки, а саме оці бетонні окови. Щоб річка ожила, треба щось робити і з руслом, і з берегами. Його просто терміново треба поглиблювати! Зараз почали вже заповнювати річку водою, але треба пам’ятати, що це – штучне заповнення. Річка сама себе не здатна вже заповнити, доводиться перекривати одну дамбу та відкривати іншу. А річка таким чином перетворюється в стояче болото. Адже ті джерела, які в ній є, замулені та забиті багаторічним сміттям або відрізані бетонними берегами.

– Будь-який чиновник, який почує ці слова, почне розповідати про відсутність грошей. Чи можна щось зробити в цій ситуації? З мінімальними витратами?

– Знаєш, я скільки не намагався знайти чиновника, який би відповідав за річку, то в мене не вийшло. Його просто нема! Немає людини, відомства, відділу чи департаменту, які б конкретно відповідали за стан річок у місті. Усіх, що є в місті, від Мотузянки (яку вже багато хто не знає навіть) до Інгулу. Тому будь-які дії у відношенні Інгулу носять несистематичний характер і робляться так, «як душа забажає», без врахування природних особливостей річок як екосистеми. Про які гроші може йти мова, якщо наше міське управління з надзвичайних ситуацій взагалі вважає, що це – не річка, а «накопичувальний басейн для води» на випадок повеней чи ще чогось. Тобто для чиновників Інгул – взагалі не річка, то й відношення таке саме.

А з приводу грошей… Я не знаю, у скільки обійшовся ремонт моста закоханих, але ми зараз можемо на нього подивитися: він звівся до підварювання невеликих швелерів на всьому мосту знизу. Вони просто «прихвачені» зваркою та несуть скоріш декоративну функцію, ніж реальну. Їх достатньо добре вдарити молотком, щоб вони повідлітали. Так само й оця, досить примітивна металева підпорка, що начебто підсилює правобережну опору моста. А її основа – лист металу, на якому вона стоїть, ледь приварена, мабуть, щоб не вкрали… Ну й злегка пофарбували, кинувши пензлик з фарбою прямо у воду. Назвати таку роботу капітальним ремонтом складно… Усі ж знають, як важко йти цим мостом взимку, коли сніг накриває металевий настил мосту, - слизько. От якби щось з цим зробили – то вже було б капітально! Ото ж і питання про гроші: скільки коштував цей ремонт? Скільки планується ще витратити? Ось зробили канаву на лівому березі, щоб вода з лівньовки проходила, заасфальтували там вулицю, щоб прибрати вікову калюжу. На скільки цього вистачить? Рік? Два?

Не думаю, що справжнє розчищення русла, тобто його поглиблення і звільнення як від мулу, так і від бетону – це непідйомні кошти для міського бюджету. Інгул просто терміново треба поглибити. Але ж не забувати треба й береги. Зверніть увагу: дерева, що посаджені біля річки з обох боків, постійно сохнуть. Це говорить про те, що до них вода з річки не надходить. На лівому березі вже декілька разів намагалися висаджувати дерева. Вони гинуть постійно через відсутність води. Така ж картина й на правому березі.

Ще одна проблема: несанкціоновані скиди. Нещодавно один із чиновників про них згадав, обіцяючи контролювати, але як? Нижче за течією більшість приватних будинків скидають відходи в річку. Як їх контролювати? Як контролювати несанкціоновані «врізки» в ливневки? Вони зроблені в багатьох місцях. І це можна побачити в суху погоду, коли з отворів вздовж річки тече вода з тих самих ливневок. А що скидають підприємства, розташовані на берегах, ніхто не знає…

В усякому разі, для початку потрібно хоча б призначити якогось «начальника Інгулу» з відповідними повноваженнями, щоб було з кого спитати. Адже ми ще не розуміємо, що в разі чого, хоча б і зупинки централізованого водопостачання, в місті не буде джерел питної води, бо колодязі та річка – це спільна екосистема, яка зараз непридатна до забезпечення населення чистою питною водою. І саме з такою міркою потрібно підходити до Інгулу та інших малих річок – як до джерел питної води.

– Взагалі-то існує закон, який визначає берега річок як природоохоронну зону, в якій заборонене будівництво. Але саме в місті цієї зони не існує, бо не розроблено будь-якої документації з цього питання. Як не було зроблено за радянської влади, так немає й зараз. Мабуть, це комусь вигідно?

– Скоріше, це все від байдужості та безгосподарності. От нижче Михайлівського мосту власники будинків просто поставили паркани аж у воду, приватизувавши береги, а ще нижче хтось перегороджує русло на свій розсуд. Вони не тільки зупиняють течію, а й перекривають хід риби під час нересту, ще більш замулюють русло, добиваючи все живе. Це, так би мовити, нищення річки в індивідуальному, приватному порядку, але шкода річці завдається чимала.

– Так само забудови в районі Лелеківки та Миколаївського пляжу.

– Все це теж вбиває річку! Річка гине. За два-три роки русло остаточно замулиться, зникнуть навіть джерельця, які її насичують, і ми станемо перед великою екологічною проблемою. Вона навіть не в тому, що в центрі міста з’явиться смердюча калюжа. Замулиться річка, замуляться й всі її притоки. Інгул навіть зараз дає підземним водам вихід на поверхню. Поганий, але дає. Коли він зупиниться, можна очікувати підтоплення всього центру міста підземними водами, яким не буде куди діватися! Це до питання про «накопичувальний резервуар», бо навіть логіка підказує, що запобігання підтоплень лежить- таки в глибині русла.

– Але ж це може привести до величезних проблем: від руйнації фундаментів до знищення комунікацій?!

– Ну Венеція он скільки років стоїть у воді – і живе, але якщо серйозно, то колись ця біда таки вихлюпнеться десь у центрі міста, ось тоді й постане питання про гроші. Зараз річка ще бореться за своє життя, ще можна її врятувати, а значить, врятувати місто! Завжди так було: доки живе річка – доти живе місто, і це не перебільшення. Нещодавня аварія на водогоні показала, що питної води в нас просто немає.

Зараз існує безліч громадських організацій, які переймаються якимись загальними проблемами, про які легко говорити, але для їхнього вирішення не треба нічого робити. А ось про нагальну проблему мовчать. Бо тут треба не тільки говорити, а й робити!

– Ти – переконаний рибалка, давно рибалиш в тому числі й тут, на Інгулі. Що зараз клює?

– Ну ось саме тут ще залишилася невеличка яма десь до метру глибиною, де ще можна хоч щось ловити. (Справді, на протилежному березі сидять декілька рибалок. - Авт.) Якщо раніше тут ловили десяток-півтора карасів за день, то зараз рахунок йде на штуки. Карась – рибина не примхлива, але його кількість останні часи катастрофічно зменшилася. Але, як не дивно, зустрічається навіть короп. Мабуть, заблукалий. Справа в тому, що постійні неврегульовані скиди води порушили харчовий ланцюжок в екосистемі. Особливо в період нересту, що апріорі було під суворою забороною навіть в темні віки! Мені самому не раз доводилося бачити величезну кількість риб’ячої ікри, яка висихала на дні після таких скидів. Ще роки три тому в річці постійно ловилася верховодка. Навесні можна було за пару годин піймати сотню-півтори. Зараз її майже нема. Так само, як нема плітки чи краснопірки, майже не стало окуня. Рідко, десь раз на рік, комусь трапляється судак. А місцеві кажуть, що колись тут ловили сомів! За Михайлівським мостом (це міст, біля якого розташована дамба. - Авт.) були ями глибиною до двох-трьох метрів, де вони водилися, а крім сома, тут були й лини. Зараз ще трапляються раки, черепахи, ондатри, водяться дикі качки, прилітають лелеки, ось один птах тут вже кілька років шукає собі пару. Потенційні можливості в річки є! Поновити екосистему можна, відновити річку – теж. Потрібно тільки прикласти розум і сили. А з цим, на жаль, не виходить…

Два роки тому в Інгулі, в центрі міста, був великий мор мушель, які ми називаємо «ракушками», які здатні за добу фільтрувати до 5-ти літрів води. Але це було якесь таке забруднення, що їх вбило і вони просто пливли за течією. Та й замори риби тут трапляються один- два рази на рік, бо рибі через гниючі в мулі органічні рештки просто не вистачає кисню, я вже не кажу про сміття, яке скидають у річку наші відпочивальники.

– Ще одне питання: чи доречно проводити роботи з річкою в цей час? Адже зараз висока температура повітря, через яку при малій воді починається виділення сірководню. Це теж приводить до загибелі риби.

– Я не знаю, чим керуються ці люди, але, як на мене, це треба було робити в першу половину осені, коли спека пройде, але ще тепло. Риба закінчує активний період, шукає ями на зиму, вже нема нересту, підрос мальок – можна спускати воду. А зараз, коли спустили воду, прийшов на берег і дивлюся – каміння наче піною монтажною вкрите. Навіть не зразу зрозумів, що то була риб’яча ікра! Уяви, скільки риби втратили!

І так – щороку. Якщо річка остаточно втратить здатність до самовідтворення, якщо загине вся живність у ній завдяки втручанню людей – штучних дамб, скидів води під час нересту, екологічно не обґрунтованих прибирань та іншого, - ми вб’ємо річку!

Розмовляючи, ми дійшли до нещодавно відремонтованої дамби, відкриття якої проголосили майже початком створення нової зони відпочинку городян із човновою станцією на оновленій річці.

– Ось дамба гарна. Здається… Михайлівська гідроспоруда називається. Тут дійсно в минулому році багато зробили, перебудували та відновили. Але ж через неї зараз знов замулюється русло, адже дно знов зробили пласким. Дамба збирає перед собою увесь мул через те, що течія рухається лише під одним чи двома затворами, та й швидкості течії явно не вистачає. Навряд чи водосховище біля ТЕЦ зможе дати достатню кількість води, щоб заповнити річку відразу. Вода вже прибуває, але лише на кілька сантиметрів за добу. Цього дуже мало, вода застоюється, тому й запах стоїть відповідний. Ще раніше тут таки спробували розширити та поглибити русло, вниз по течії, але без особливого успіху. Але й те, що розчистили, вже так заросло, що течії майже немає, а це, знову- таки, вбиває річку.

– Знов питання про доцільність витрати грошей!

– Робили, здається, добру справу, але вся робота пішла намарне. А тут теж було глибоченьке плесо ще три роки тому. До двох метрів глибина була. Зараз – сантиметрів зо тридцять всього. І де риба буде зимувати?

Необхідно, щоб проблемою річки влада займалася обґрунтовано, комплексно, з науковим та екологічним підходом, а не тоді, коли згадають. Он в Європі років тридцять тому теж була загроза зникнення малих річок. Там її вирішили саме завдяки програмі відтворення річок та активної участі громади. Тепер річки – прикраса міст, а не загроза.

На жаль, проголошувати шлях завжди легше, ніж насправді йти…

Фото Олега Шрамка та Сергія Полуляха, «УЦ»