Шебутний. Зазвичай так називають неспокійних людей. Незважаючи на серйозні поранення, які призвели до ампутації обох ніг, Володимир Дідух не втратив непосидючості, впертості і почуття гумору. Не може всидіти на місці навіть у візку.
Ми познайомилися у шпиталі під час волонтерського заходу. Того дня представники обласної федерації стронгмену на чолі з військовим парамедиком ОШБ «Лють» Олексієм Чижем проводили заняття із адаптивних видів спорту для хлопців із пораненнями. Володимир вправно перебрався з візка на тренажерну лаву і легко виконав подвійний норматив з відтискання штанги.
Сьогодні сидимо у парку, п’ємо каву і говоримо. З штангою усе зрозуміло – з юності любить спорт, три роки займався боксом. Усе, що складалося далі, теж вимагало сили і витривалості.
Потрапив в ДШВ – пишайся. Не потрапив – радій
Так коротко і ємно Володимир пояснює, де служив. Чомусь здавалося, що його псевдо має бути про впертість або непосидючість. Але мимо. Спочатку був Фідель – через зовнішню бородату схожість з юним Фіделем Кастро, а потім – просто Борода.
Каже, воювати хотів піти ще задовго до повномасштабного вторгнення. Коли почалася АТО – якраз стукнуло 18. Ходив до військкомату. Але у відповідь чув: йди гуляй. Мовляв, ще «зелений» та й не має потрібної військової спеціальності. Тому встиг вивчитися у Регіональному центрі професійної освіти ім. Єгорова на майстра з монтажу гіпсокартону.
Каже, коли 2018 року принесли бойову повістку, тоді вже сам не захотів іти. Бо впертий і з характером – чому не брали, коли просився?
На велику війну пішов сам.
«Коли вже почалася повномасштабка, я подивився, що відбувається навколо і зрозумів, до чого все йде. І нікому нічого не сказавши, пішов до військкомату. Я не бив себе кулаком в груди, що треба йти воювати. На тій патріотичній хвилі мовчки пішов і записався на контракт».
У серпні 22-го року Володимир пішов добровольцем, потрапив у Житомирську область у елітний 199-й навчальний центр ДШВ. І вже через 2 тижні БЗВП був у Донецькій області. У складі 77-ї окремої аеромобільної Наддніпрянськаої бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ брав участь у боях за Соледар, селище Красна Гора, Бахмут – самі пекла. Ані про бойові операції, ані про поранення говорити не хоче. «Усе, що було до війни, не пам’ятаю. То все ніби було у минулому житті. А все, що на війні – не хочу згадувати та й вам воно не треба».
Володимир має бойові нагороди і відзнаки . Але навіть перераховувати їх не хоче – відмахується: «Скільки медалей не надягни – хлопців, побратимів, мені вони не повернуть, тому…»
«Тоді рішення йти воювати – це, дійсно, був прояв такого піднесеного патріотизму», – каже Володимир. Але тепер він з гіркотою в голосі констатує, що багато чого з обіцяного не було виконано.
«Нам обіцяли ротації. Але ніхто нікого не міняє. Ми, добровольці, повелися на це. Я майже одразу зрозумів, що нас міняти ніхто не буде. Ми добровільно пішли до війська, а потім стали заручниками системи. Бо замість ротацій – переміщення. З одного пекла – в інше. Витримати без перепочинку фізично ще якось можна. Моральне виснаження душить ще сильніше. Морально ти перетворюєшся на овоч. У мене кілька разів було по три місяці безвилазного «нуля», – розповідає Володимир.
Саме тому сьогодні він не засуджує хлопців, які йдуть в СЗЧ. З єдиною обмовкою: «Давайте не змішувати тих, хто безвилазно сидить місяцями на “передку”, з тими, хто накиває п’ятами з навчального центру у перший же день БЗВП».
І різко висловлюється про так звану бусифікацію.
«Ніхто не має права посилати людей у пекло. Я проти такої мобілізації. Так, у нас війна. І мобілізація має бути. Але справедлива мобілізація. Те, що люди не хочуть йти до війська і те, що мобілізація провалена, – так не люди ж її провалили. А влада. І немає чого тепер перекладати зі здорової голови на хвору. Де ротації? Де чіткі терміни служби? Чому у тилових чиновників зарплати більші, ніж у хлопців на нулі? І таких «чому» – купа. І ви всі їх знаєте. Тому маємо те, що маємо, як казав класик від політики. Тому я проти так званої бусифікації, вона ситуацію не врятує. Я нікому цього не бажаю», – каже Володимир.
Мій рахунок 3:0
Питає, чи знаю я, що таке фантомні болі? Каже, вони – не найстрашніше. Гірше, коли лоскочуть відсутню ногу. Пропонує зробити уявний жест на рівні, де мала б бути підошва. У відповідь культя у шортах смикається так, ніби дійсно нозі лоскотно. Зі сміху розумію, що це був черговий жарт. Бо ж скільки можна про сумне?
Але усе-таки. Крайнього, як він каже, поранення зазнав 2024 року у Красногорівці Волноваського району неподалік Донецька, коли підрозділ був на лінії Мар’їнка-Красногорівка-Максимільянівка-Побєда. Було втрачено час на стабпункті, складна евакуація – внаслідок гангрена і втрата обох ніг. Потім лікування і реабілітація в лікарні Мечникова. Про неї залишилися найкращі враження. Мовляв, ставлення до військових там – на найвищому рівні. Потім госпіталі. Київ, Львів. Потім знов Дніпро. Тепер у Кропивницькому.
Поранення були вкрай важкі. Можна сказати, врятувався дивом. Але він зауважує: «Я тут не завдяки диву, а завдяки хлопцям». З тих, хто був там поруч з Володимиром, вижило троє.
«Якщо я залишився живим, значить, не до кінця свою роботу виконав. Але я не бачу себе в цивільному житті. Я не скажу за всіх, можу сказати за себе. Тут на цивілці все просто дико. Тут нічого не зрозуміло. Де війна, де мир, для кого війна, для кого мир? Я вам так скажу, мені тут страшніше. Тут я не знаю, коли і куди прилетить. Там для мене ситуація більш передбачувана. Там ти знаєш, що є доля, і є куля. Все чітко і зрозуміло: або та куля твоя, або не твоя. Тут я нічого не розумію. І куди прилетить – гадки не маю. Але якщо вже судилося приймати смерть, то ліпше там. Прийдуть сюди – треба буде взяти до рук зброю – візьму. Я смерті не боюся. Із рахунком 3:0 я вже в неї виграв», – каже тепер вже колишній військовий.
Якщо бути зовсім точними, поранень було три з половиною. Ще була куля, яка йшла в груди, але застрягла в телефоні, який лежав у нагрудній кишені. Ще один факт на підтвердження того, що найважливіша місія Володимира – попереду.
Про особисте життя Володимир не хоче говорити категорично. На запитання, хто чекав його з війни, каже сухо і холодно «ніхто». За великим рахунком, йому і повертатися немає куди і до кого.
Але про жодну допомогу він не просить. Каже, що не збирається повертатися до цивільного життя. І мріє лише про повернення до війська на будь-яких умовах. Тому зараз зареєструвався в черзі й чекає на якісне протезування.
З таким пораненням, з подвійною ампутацією і першою групою інвалідності здійснити мрію про повернення у стрій буде вкрай складно.
«Я чудово розумію, що це буде складно, довго і нудно. Але якщо у мене є мета, рано чи пізно я її досягну. Хотілося б – якнайшвидше. Хочу назад до хлопців. Правда, в інший підрозділ. В ДШВ, але в іншу бригаду. Все не так просто. Але якщо я сказав, що повернуся, отже, так воно і буде», – категорично каже Володимир.
Сьогодні Володимир підтримує тісні контакти з бригадою, вірить у своє якнайшвидше повернення і бачить себе на посаді оператора НРК – наземного роботизованого комплексу. Такі безпілотні комплекси доставляють побратимам посилки з провіантом чи боєкомплектом у важкодоступні точки, а також евакуюють тяжких поранених з місць, куди не може дістатися звичайний евакуаційний автомобіль.
Кілька днів тому Володимир відсвяткував день народження, тридцятиріччя. Побажаємо йому міцного здоров’я та здійснення мрій!
І наостанок – найпростіше і найскладніше запитання, відповідь на яке хочеться почути від кожного військового.
«Що для мене перемога? Вона у кожного своя. Для мене – це коли перестануть гинути люди: і цивільне населення, і побратими. Усі війни в історії закінчуються перемовинами. Тому сенсу продовжувати цю бойню, криваву баню, я не бачу. Це думка не лише моя, а і багатьох військових – так званих “джекічанів”, які пройшли реальне пекло. Треба домовлятися».
Ірина Нетреба, спеціально для «УЦ».
Хворий має знати правду