Шлях Носорога

Про режисера Олега Сенцова більшість українців дізналася у зв’язку з його активною громадянською позицією та кількарічним полоном в Росії. Про його творчість ми, широкі народні маси, мали туманне уявлення, залишалося покластися на смак Альмодовара, Зануссі, Ольбрихського та інших єврокіноакадеміків, які виступили на його захист. І от настав час, коли можемо оцінити режисерські таланти Сенцова – вийшов у прокат його фільм «Носоріг», половина кошторису якого, 25 мільйонів гривень, – кошти українського держбюджету. Цей фільм уже придбала стримінг-платформа Netflix. У Кропивницькому стрічка демонструється в «Порталі».

Мабуть, не варто було перед переглядом читати інтерв’ю Сенцова про свою нову роботу, та я не стримався. Ознайомився й з деякими рецензіями. «Сьогодні ми живемо в зовсім іншій країні, але в Україні чимало тих, хто досі романтизує той період. Я ж хочу його деромантизувати. Я хочу сказати: “Герої фільму – погані хлопці, їхнє життя було жахливим і далеким від того, якого варто прагнути”. Досі немає жодного українського фільму, який би безкомпромісно і чесно торкався цієї тематики», – так сформулював Олег Сенцов свою потребу створити фільм про українських бандитів 1990-х років.

Мабуть, через обмежене коло спілкування не знаю жодної людини, яка героїзує бандитизм і якій саме настав час зняти рожеві окуляри. Сусідські пенсіонери цим точно не страждають. Знайомі бандити, які стали політиками, вже будують правову державу. А для підлітків, яких можна запідозрити в схильності до романтизації злочинців, 1990-і роки – це така ж сива й нецікава давнина, як для мене в далекій юності – боротьба більшовиків з Врангелем.

Думка про те, що новий фільм Сенцова «розбиває вщент невиправдану романтизацію бандитів 1990-х», сподобалася багатьом. Дехто з рецензентів навіть протиставив «Носоріг» стрічкам Балабанова й Буслова – мовляв, ті створили культ морального виродка чи принаймні спонукають глядача поплакати над його гіркою долею. Незрозуміло, чому в цьому контексті не згадано Мартіна МакДону і братів Коенів, котрі, якщо розібратися, теж нічому доброму не вчать.

І все ж «Носоріг» захопив мене з перших хвилин. Захопив деталями, характерними для 1990-х. Це і убогі домашні інтер’єри з килимами і чорно-білими телевізорами, і занедбані вулиці класичного українського райцентру, і яскравий мейкап та одяг на дівчатах, і шкіряні, ще широкосилуетні, куртки на чоловіках, і давно забута It’s my life Доктора Албана, і улюблені бандитами золоті ланцюги, BMW сьомої серії й телефони-радіоподовжувачі, попередники стільникових. Тодішню обстановку відтворено дуже ретельно, добросовісно. Порадувала поява в кадрі Ірини Мак, яка багатьом полюбилася в чудовому серіалі «Спіймати Кайдаша». Цілком природним здався у ролі Вови-Носорога непрофесійний актор Сергій Філімонов.

Розмовляють персонажі – коли не матюкаються – не гірше вчителів-словесників. Майже літературна мова. Але враження штучності не виникає, бо йдеться не про столицю і навіть не про таке обласне місто, як наше, а про райцентр, не надто зросійщений. У Голованівську чи Умані саме так і балакають.

Але на якійсь стадії перегляду виникає відчуття, що фільм – не переконливий. Воно в мене збіглося з моментом, коли Вова-Носоріг почав каратися думкою про марність свого життя. Звідки ці докори сумління в типа, який пролив ріки чужої крові?

Якщо я правильно зрозумів режисера, він хотів показати, що душогуба спонукала до катарсису загибель дитини й дружини. Та, повторюю, його поведінка не справляє враження вмотивованої. Це, скажу чесно, я не перший помітив – і в найтепліших рецензіях на «Носоріг» зазначається, що головний герой переглядає свої цінності ні з того, ні з сього.

Утім, певну порцію естетичної насолоди від «Носорога» я отримав. Вдруге дивитися не збираюся. На відміну від, наприклад, іронічного «Дикого поля» Лодигіна, де теж фігурують бандити. Але буду щасливий, коли дізнаюся, що під впливом картини Сенцова до когось та дійшло: бандити 1990-х – насправді погані хлопці.