Ми думали, ти – мачо…

Таких не беруть у космонавти.

Як різко війна змінює пріоритети та вподобання: з’являються нові герої та антигерої, на авансцену нашого життя виходять нові лідери громадської думки. А що з учорашніми? По-різному. Хтось вистояв, залишився вірним собі й Батьківщині, хтось не пройшов випробування війною, виявився слабаком, а хтось і взагалі став ворогом.

Перші місяці війни – час стресу та важкого випробування – вже позаду. Для багатьох (але не всіх) війна стала рутиною. Страшно, але вже живемо із цим. Нещодавно Центр Разумкова провів чергові соціологічні дослідження, і з’ясувалося, що близько 67% українців готові захищати Батьківщину. Цифра більш ніж переконлива, хоча, звичайно, є деякі сумніви щодо щирості відповідей респондентів та відсутності пропагандистської складової у соціологів. Але вірити у ці 67% дуже хочеться.

Висловлю крамольну думку, що всі сто відсотків і не можуть бути готовими воювати. І мова не про вік, здоров’я, сімейні обставини. Кожен з нас має свій поріг страху, виміряти його неможливо, а подолати неймовірно складно. Я не психолог (хоча більшість нинішніх «офіційних» психологів теж), але ризикну припустити, що це нормальна людська риса. Нічого ганебного у страху немає. Підкреслю – для пересічних людей. Але якщо ти роками демонстрував на публіку свою мужність, а з початком війни просто здувся, то отримай на повну від тих, хто бачив у тобі героя.

Серед «неготових» 33 відсотків виявилось чимало відомих українців – політиків, спортсменів, артистів. У пресі нечасто називають їхні прізвища, особливо на регіональному рівні. Можливо, через те, що журналісти не знають усіх обставин, а запитувати «Ти чому не в окопах?» – незручно. Та й нариватися на відповідь «А ти?» теж не хочеться. Тому за всіх віддуваються Потап, Влад Яма, Винник та Ломаченко.

Ці вчорашні кумири виїхали у перші дні війни або просто не повернулися в Україну – залишилися за кордоном. Спочатку відмовчувалися, не відповідали на випади у соцмережах, потім дружно почали розповідати, як вони допомагають Україні. Усі відразу стали волонтерами. Але не такими, як Притула, що гасає по всій країні, а ніби дистанційними.

Народ у нас не злопам’ятний, а злий, і пам’ять у нього хороша. Мені здається, багато хто з «поуехавших» має бути готовим до запитання «А де ти був, коли стріляли?». Наші добрі жінки, звичайно, вибачать Винника, приймуть його версію (хворів). За всіх не казатиму, але моєї ноги на концертах Потапа чи Ями не було і не буде.

Далі – без прізвищ, поговоримо про своїх, місцевих. Якщо хтось впізнає себе, то будь-яка подібність – випадкова, хоч і схвалюється.

Нещодавно прочитав оголошення про набір в «Альфу». Ці хлопці у найгарячіших точках – на фронті і в тилу. Знаю особисто одного колишнього альфівця, який вирішив, що він потрібніший в облраді. Колишній обласний прокурор Сергій Жолонко воювати може (ще й рядовим), а цей здоровань – ні.

Ще один місцевий герой, колишній нардеп, спортсмен і патріот, теж віддав перевагу політичним боям в органах місцевого самоврядування. А ні, стоп – у нас таких навіть двоє! Заступник голови облради та екс-нардеп Дмитро Лінько воює, буйний політик Ігор Козуб (який ще за часів Ющенка мені говорив «у мене навіть труси помаранчеві») воює, Андрій Яровой, депутат і ресторатор, воює, а ці… І теж розповідають, які вони волонтери.

Молодого історика призначили керувати місцевим «культурним» комунальним підприємством. Нормально, чому б і ні? Але у хлопця явно якесь зрушення намітилося – щодня постить свої фото у Фейсбуці. Не хочу моралізувати (це не моє), але невже тобі не спадає на думку, що твою задоволену фізіономію болісно бачити десяткам людей, які вже втратили твоїх однолітків, і сотням – тих, чиї сини й чоловіки воюють? Невже однострій пасує більше журналістам Геннадію Рибченкову чи Андрію Лисенку?

А ось ще один герой фото воєнного часу – наймолодший ректор місцевого вишу. На тлі криваво-червоного (від маків) поля поряд зі своєю крутою тачкою (не БМП). Ні, не під Бахмутом. Під Кропивницьким.

Читаю у соцмережах пости наших колишніх тренерів – з боротьби, з футболу. Вони далеко-далеко, розповідають про успіхи своїх нових вихованців, ставлять свої фотки на тлі приголомшливої природи і коментують.

Так хочеться побажати їм усім заткнутися! Можете повернутись і допомогти країні – повертайтеся. Ні – не відсвічуйте, і про вас усі забудуть. А то ми думали, що ти – мачо, а виявилося, вже даруйте, звичайне чмо…