Олег Дорощук: «Головне – відчути свій стрибок»

У попередньому номері «УЦ» заслужений тренер України Геннадій Здітовецький детально розповів про досягнення, які вдалося здобути, та проблеми, які довелося подолати в цьому році разом із своїм учнем Олегом Дорощуком.

Нагадаємо, що до цього сезону в активі талановитого вихованця кропивницької ОСДЮСШОР-2 були бронза юнацької Олімпіади 2018 року, срібні нагороди юнацького 2018-го та юніорського 2019 року чемпіонатів Європи, а також бронза в 2021-му та золото в 2022-му на дорослих чемпіонатах України.

2023-й не приніс бажаного золота молодіжного чемпіонату Європи та інших змагань. Натомість блискучий виступ у кваліфікації чемпіонату світу в Будапешті, де вдалося повторити особистий рекорд – 228 см та пробитися до фіналу з п’ятим результатом, засвідчили, що наш спортсмен та його тренер на правильному шляху. А на фінальні стрибки поки що не вистачило сил та досвіду. Але попереду Олімпіада в Парижі, і саме там Олег Дорощук буде намагатися реалізувати свій чудовий потенціал. І для того, щоб доповнити картину року, що минає, ми поспілкувалися з одним із головних претендентів від Кіровоградщини на участь у Олімпійських іграх.

– Олеже, які враження від минулого сезону?

– Він вийшов неоднозначним. Безумовно, є прогрес у порівнянні з минулим роком. У 2022-му, коли дебютував на чемпіонаті світу в Орегоні, не вдалося пройти кваліфікацію. Цього ж сезону в Будапешті в кваліфікаційних змаганнях стрибалося легко, і я був дуже радий пробитися до 13-ки найкращих у світі. На жаль, у фіналі майже нічого не вийшло. Ну й у Польщі в червні на Європейських іграх зробив забагато помилок. Там, правда, формула стрибків була незвичною. Поки розібрався, зробив чотири невдалі стрибки, і змагання для мене завершилися. Але тут можу винити лише себе. Ніяких ушкоджень не було. Потрібно налаштовуватися краще й завжди бути в тонусі. Я там був кращим за особистим досягненням, а посів лише сьоме місце. Хоча на медаль точно міг розраховувати. Це, мабуть, найневдаліший мій виступ у цьому році.

Та й золото молодіжного чемпіонату Європи не вдалося виграти. Я дуже прагнув цього. Адже до цього були бронзові та срібні медалі. Але там дійсно завадила травма. Це ще добре, що вдалося 219 взяти, адже ахілл дійсно турбував. Та все ж я зробив крок уперед на дорослому рівні. А це, напередодні олімпійського сезону, головне.

– Кваліфікація чемпіонату світу в Будапешті – це найкращий твій виступ?

– На такому рівні – це дійсно було круто. Адже поруч змагалися найсильніші стрибуни світу. А я відчув якусь легкість, розслабився й змагався лише з планкою, не звертаючи увагу на суперників. Погоджуюся з тренером, що в той день міг би злетіти на 230 й навіть вище. Але фіналісти визначилися на 228 см, і організатори припинили цей мій кураж. Безумовно, допоміг досвід попереднього чемпіонату світу та комерційних стартів, де спочатку відчувалося хвилювання. А тут вже особливого хвилювання не було. Знаєте, якщо говорити глобально, то чемпіонат світу – це такий же старт, як й інші. Хіба що тут два раунди – кваліфікація та фінал. І, здавалося б, на попередній стадії потрібно більше економити сили. Але часто-густо виходить, що тут боротьба драматичніша, ніж в фіналі. Недарма ж у Будапешті кваліфікацію не пройшли на той момент діючі чемпіони Європи та світу. І подивіться, як майже завжди, дуже важко тут стрибає Джанмарко Тамбері або наш Андрій Проценко. Для Андрія взагалі кваліфікація чемпіонату світу була дуже важким бар’єром. Тільки на сьомій світовій першості в Юджині 2022 року він уперше подолав цей рубіж і відразу став бронзовим призером. Я ж кваліфікацію пройшов із другої спроби, але фінал провалив.

– У чому причина невдачі?

– Мабуть, у тому, що в кваліфікації було легко. Але та легкість була оманливою. Насправді я виклався емоційно та фізично, а відновитися за два дні не вдалося. Коли перший стрибок не вийшов, то відчув спустошеність. І 220 з третьої спроби – то вже було на межі. Я дійсно засмутився цьому результату. Адже готовий був краще. Але це також досвід. У майбутньому потрібно намагатися так розподілити зусилля, щоб їх вистачило на всі змагання. І над психологією ще потрібно попрацювати.

– Як зараз твоє самопочуття?

– Нормальне. Головне, що нічого, як перед попередніми сезонами, не турбує. Ми зробили чудову роботу на зборі в Туреччині й заклали непоганий фундамент фізичної підготовки.

– Чи є відчуття, що ти готовий в олімпійському сезоні стрибати вище й вище?

– Відчуття є. Та й упевненість, що здатен подолати 233, вже давно присутня. Декілька стрибків у цьому році були дуже гарними. Тепер головне – у потрібному місці й у потрібний час реалізувати все, на що здатний.

– Які найближчі плани?

– Ще місяць підготовки. Потім участь у зимових стартах і спроба пробитися на чемпіонат світу в приміщенні. Але там норматив 234 см і невелика кількість учасників. Та спробувати варто. Плануємо декілька комерційних змагань для того, щоб трохи покращити свій рейтинг. Наразі він 25-й у світі. Та якщо є можливість піднятися вище, то потрібно це намагатися зробити. Звісно, найкраще ще взимку в приміщенні взяти 233 і здобути олімпійську путівку. Але зараз це здатні зробити не дуже багато моїх конкурентів. Зрозуміло, що відбір за рейтингом – це найбільш вірогідний шлях на Олімпіаду. У Парижі будуть змагатися 32, а можливо, і більше, стрибунів. На чемпіонаті світу на кваліфікацію вийшли 36 спортсменів. Так що, як бачите, шанси непогані. Але будемо робити все поступово – крок за кроком. До речі, щоб потрапити на Олімпіаду, потрібно ще буде стати призером на чемпіонаті України. А Геннадій Борисович розповів вам, що конкуренція у нас зростає. Якщо зупинишся й відчуєш себе непереможним – тебе випередять.

– До речі, ти вже відчуваєш себе одним із лідерів українських стрибків у висоту?

– Ви знаєте, я ніколи над цим не замислювався. Якби я був лідером у світі, то тоді це було б відчутно. А в нас потрібно працювати й доводити свою конкурентоспроможність.

– Залишається лише це довести в наступному році. Потрапляння на Олімпіаду – це буде новий рівень?

– Звісно, це престижно. Але, як для мене, чемпіонат світу та Олімпійські ігри – це такі ж змагання, як й інші. Просто рівень відповідальності та ажіотажу вищий. Хоча цей ажіотаж більше для спортивних чиновників, уболівальників і журналістів. Спортсмени сконцентровані лише на своєму виступі. Я сподіваюся, що, якщо відберуся до Парижу, то особливого хвилювання вже не буде. Навпаки, буде вища мотивація та бажання довести, що ти гідний тут виступати. А хвилювання відчувається, коли ти вперше потрапляєш на солідні міжнародні змагання. Там ти на все дивишся широко відкритими очима, захоплюєшся та хвилюєшся. А далі вже все стає звичним.

– Навіть присутність поруч у секторі таких видатних особистостей, як олімпійські чемпіони Тамбері та Баршим?

– Вони дійсно видатні спортсмени. Але ж вони також люди зі своїми проблемами. Їх сила в досвіді та психологічному налаштуванні. Для перемоги саме психологічна витримка, разом із витривалістю м’язів, класною технікою та легкістю, є чи не основним фактором.

Вони здатні бути найсильнішими саме під час фіналів. При цьому кожен веде боротьбу по-своєму. Тамбері – шоумен, який просто кайфує від того, що відбувається. Йому потрібні увага та підтримка вболівальників. Такі хлопці, як Джанмарко, рухають наш вид спорту вперед і додають йому популярності. Баршим більш спокійний та виважений, але він дивує своєю гнучкістю та легкістю. І потім, він наче постійно в одному віці. Наочно не змінюється. Хоча, думаю, цей сезон може стати останнім для цих видатних майстрів.

– А в тебе є свої забобони чи так звані «фішки» під час змагань?

– Взагалі я людина не забобонна. Якихось особливих ритуалів у мене немає. Я в це не вірю. Для мене головне – щоб була нормальна фізична готовність і я відчував свій стрибок. Ну хіба що, коли залишається лише одна спроба, то намагаюся повністю відволіктися й проаналізувати, яким повинен бути цей стрибок, щоб уникнути помилки.

– І про відчуття перед наступним сезоном…

– Почуваюся чудово й сподіваюся, що свій найкращий стрибок я виконаю саме на Олімпіаді. Користуючись нагодою, хотів би подякувати нашим захисникам та захисницям, завдяки яким у нас є можливість займатися улюбленою справою. Ми просто маємо прагнути віддячити воїнам ЗСУ своїми гарними результатами й підняти їм переможний настрій.

Ігор Сергієнко, спеціально для «УЦ».