Дива не сталося. Олексій Мушинський, який довго вважався зниклим безвісти, таки загинув. Це підтвердила ДНК-експертиза після того, як тіло повернули Україні в рамках обміну. Нещодавно героя поховали з почестями в Кропивницькому. Попрощатися прийшли родичі, військові побратими, шкільні друзі.
Трохи більше року тому Людмила Гуріна, тодішня провідна спеціалістка Кропивницького відділу Міністерства у справах ветеранів, розповіла «Україні-Центр» про свого близького друга Олексія Мушинського:
– Льоша – не перший в роду військовий. Батько дослужився до полковника, дід – до генерала. Олексій розказував, що 2014 року його дід і баба, яким уже по дев’яносто було, розлучилися й поділили майно через різні погляди на події на сході України. А Льоша, який колись служив прапорщиком, пішов захищати Україну. Добровольцем. Служив у 34-му батальйоні. У серпні 2014-го знищив групу бойовиків. Сталося це так. Олексій з товаришами, доставивши в тил пораненого побратима, повертався БТРом на позиції. На шляху трапилися бойовики-чеченці. Їх і розстріляв Льоша, який сидів на броні. Але бойовики встигли поранити його в ноги. Потім було лікування. Олексію в ноги вставили пластини. З ними й повернувся в Кропивницький.
Олексія хотіли відзначити за подвиг. До нагороди не дійшло, а він і не добивався цього, бо скромний, не нахабний. Працював на різних роботах. Наприклад, у фірмі, яка здійснювала реконструкцію будинку, де тепер – Прозорий офіс. Охоче допомагав Льоша сусідкам-пенсіонеркам: дах полагодити й таке інше. Одна з них і познайомила мене з Олексієм. Звернулася, щоб я допомогла учасникові АТО в госпіталізації – пластини в ногах муляли, треба було виймати. Влаштували ми Олексія в госпіталь, там його прооперував хірург. Олексій повернувся до роботи, ніколи не байдикував. Соколівська сільська рада, на території якої зареєстровано Олексія, виділила йому землю. Він подарував землю синові Михайлові. Допомагав йому чим міг. Багато розповідав про сина. Казав, до трьох років його з рук не спускав.
Я наполягала, щоб Олексій оформив інвалідність, щоб пенсію отримував. А він: «Після війни…» Рвався на війну, у свій батальйон: «Хлопці воюють, а я тут сиджу». Олексій хотів повернутися на військову службу, щоб і сина матеріально підтримати. Коли росія почала повномасштабне вторгнення, він, звісно ж, звернувся у центр комплектації. Там подивилися у його справу й сказали, що після такого поранення не підлягає мобілізації. І я просила: «Льоша, залишайся». Та хіба його переконаєш… Урешті-решт мені ж довелося просити начальника центру комплектації, щоб задовольнив прохання Олексія.
Сьомого березня Льоша отримав направлення в свою бригаду. Там так зраділи, дізнавшись, що Олексій повертається! Казали: «Це ж той Льоша, який знищив чеченський загін». І Олексію було приємно, що його пам’ятають, поважають. Одинадцятого ми привітали його із 47-річчям. Зібрали йому все, що найнеобхідніше на війні. Наступного дня Олексій поїхав на схід. Згодом зателефонував. Казав, усе в нормі. Дякував за ліхтарики.
Пізніше я дізналася, що у квітні його підрозділ неподалік Лисичанська потрапив під потужний ворожий артобстріл, після якого частина наших бійців опинилася в полоні. Якось до мене прийшла Льошина сусідка – та сама, яка раніше клопотала про його госпіталізацію, – і розповіла, що розмовляла з двома його бойовими товаришами, теж сусідами. Вони розповіли, що побували в полоні, що їх обміняли. А Льоша, який теж потрапив у полон, загинув. Бо не став на коліна, чого вимагали загарбники.
Не сумніваюся, так і було. Льоша, хоч і скромний, – людина з честю. Він з тих, хто, опинившись у смертельній небезпеці, усміхатимуться і не здадуться. На одному з російських сайтів є зображення військового квитка Олексія Мушинського й такий текст, датований 14 травня: «Теперь ему придется служить в подземных войсках. Предыдущий период службы так и не научил дядю, что для сохранения жизни в войне с жителями Донбасса нужно поднимать руки и складывать оружие». Росіяни, як завжди, хизуються вбивствами.
Коли Людмила Гуріна розповідала про це, Олексій вважався зниклим безвісти. За словами Гуріної, Михайло, син, не вірив у смерть батька, чекав живого. Надію перекреслило ДНК-дослідження. Тепер усі, хто любив, шанував Олексія, приходитимуть до його могили на Далекосхідному.
«Батьківщина» вимагає скасувати закон про легалізацію грального бізнесу