«Кропивницький став для мене другою домівкою»

11:43
611
views

Гарна українська мова, добре орієнтується в Кропивницькому, комунікабельна, життєрадісна. У нашому місті Ганна живе з квітня минулого року. Вона приїхала з Костянтинівки – тієї самої Констахи з лінії фронту.

– Ганно, Костянтинівка – твоє рідне місто? Розкажи про нього.

– Так, я там народилася, закінчила школу. Вищу освіту здобула в Харкові, після чого повернулася додому і стала працювати. Містечко наше невеличке, за радянських часів було промисловим. Але останнім часом промисловість була в занепаді. Якщо колись було зо два десятки заводів, то залишилося десь сім невеличких підприємств, і ті, зрозуміло, евакуювалися. Сьогодні працюють лише підприємства критичної інфраструктури. Місто живе на базові забезпечення потреб людини.

– Як почалася повномасштабна війна для жителів Костянтинівки, для тебе і твоєї родини?

– Було незрозуміло. Коли прозвучали вибухи, це було для нас досить звичайно, і я не дуже зреагувала. Ми ж з 2014 року біля фронту, і вибухи чули періодично. Тому 24 лютого минулого року не було страху, що відбувається щось надзвичайне. І тільки коли на телефон стали надходити повідомлення, щоб діти не йшли до школи, а потім ще й новини почитали, стало страшно.

Я працювала в органах місцевого самоврядування, на роботу ходила. Ми з колегами боялися за дітей, які залишалися вдома. Особливо коли містом ширилися чутки про літаки, які летять з Донецька й будуть нас бомбити. Час від часу виникала паніка. А потім почалися сирени, які майже ніколи не вимикалися.

– Коли люди почали виїжджати з міста?

– Хтось одразу поїхав. А більшість – коли голова облдержадміністрації заявив про необхідність евакуюватися. Це був початок квітня, і я з сином та 87-річною бабусею також поїхали. Було багато транспорту, затори, рухалися повільно. До Дніпра ми їхали годин десять.

– Як ви опинилися в Кропивницькому?

– Випадково. Спочатку зупинилися у родичів в Дніпрі, але мали намір їхати далі. Шукали варіанти, куди поїхати, і знайомі допомогли знайти житло в Кропивницькому.

– Зв’язок з тими, хто залишився, у тебе є. Що вони кажуть?

– Кажуть, що там все добре. І поясню, чому. Тому що вони залишилися. Це психологічний фактор. Вони ж не визнають, що вчинили неправильно. Питаю, чому сидять під обстрілами, і чую, що все нормально, що гучно буває іноді, що вони звикли. Люди не хочуть залишати свої домівки. І багато повернулося саме через цю причину – важко жити на зйомних квартирах.

– Кіровоградщина прихистила багато ВПО. Ти казала, що в Костянтинівці також є внутрішньо переміщені особи.

– Так і є. Приїхали люди з населених пунктів, яких вже не існує. Це Волноваха, Бахмут, Попасна. За рахунок цього чисельність жителів не суттєво змінилася. А перед війною в місті жило до 50 тисяч людей.

– Згадай мирне рідне місто.

– Місто жило. Багато заходів проводилося для дітей. У нас була активна молодь. Працювали Будинок культури, центр дитячої та юнацької творчості. На День міста приїжджали зірки. Багато зелені, парки, сквери.

Але ми не обмежувалися лише Костянтинівкою. На Донбасі міста досить щільно розташовані. Поруч з нами Краматорськ, Дружківка, Слов’янськ, Бахмут. Ми часто їздили в Бахмут в кінотеатр, погуляти по набережній. Часу на дорогу всього хвилин 15-20 на машині. А в Дружківку возили дітей в ігровий центр. Як у Кропивницькому доїхати з Лісопаркової до Жадова, так у нас до сусіднього міста.

– Були в місті проросійські настрої?

– Були, як, мабуть, у багатьох містах. Але, скажу тобі, після 2014 року настрої суттєво змінилися. Костянтинівка стала проукраїнською, люди з повагою ставилися до української символіки, проводили урочисті заходи, вшановували пам’ять загиблих з початку 14-го року.

– Військові зараз називають твоє місто Констаха. Як його називають місцеві?

– Також Констаха. Це не військовий сленг, а місцевий.

– Кропивницький добре вас прийняв?

– Дуже добре. Зізнаюся, що раніше я просто знала, що є Кіровоградська область і обласний центр – Кіровоград, потім Кропивницький. Але не чула, щоб хтось радив з’їздити туди, щоб подивитися на щось, побувати десь. Тобто фішки не було.

Коли ми тільки заїхали в Кропивницький, я побачила банер «Вас вітає “Пролісок”». Я знала про цей колектив, але не знала, що він з Кропивницького. У Костянтинівці був колектив народного танцю, і для його керівника «Пролісок» був прикладом. Я займалася народними танцями, керівник завжди казав: «Ви в “Проліску” не були. Треба працювати так, як в “Проліску”». І для мене, як то кажуть, пазли склалися.

Перше враження від міста – воно не рівня обласного центру. Згодом Кропивницький став для мене другою домівкою. Я тут менше двох років, але вже маю гарні спогади, гарні події. Маю свої місця сили – Козачий острів, історичний центр, флагшток на Валах. Ловлю себе на думці, що, якщо доведеться залишити це місто, мене буде тягнути повернутися сюди, до місць, де мені було гарно.

І ще тут дуже гарні люди. Вважаю, що я полюбила Кропивницький саме через людей – щирих і відкритих.

– Маєш надію повернутися?

– Так, є надія, є бажання відбудовувати. Але на даний момент не хочу повертатися. Тут працюю, син навчається. Сподіваємося на добре, на мир, на Перемогу.