«Нормальні пацани йдуть до кінця»

Дмитро Єршов не ховався від ТЦК. І його мобілізували через півтора місяця після того, як виповнилося 25 років. Сприйняв це спокійно: отже, треба. Опинився в піхоті. Донецький, потім харківський напрямки. Служив чесно, відповідально. Здобувши досвід евакуації з позицій поранених побратимів, хотів стати бойовим медиком. Загинув 26-річним. З почестями, як героя Дмитра Єршова поховали в Олександрії на Кіровоградщині. Про це розповіла Дмитрова тітка Катерина Єршова.

Вона називає його Дімою, Дімочкою, Дімоном. А він її називав просто Катею.

– Коли Дімочці було дванадцять років, загинула в ДТП його мама, моя старша сестра Ірина. Ми забрали його з Головківки до себе в Олександрію. Опікунство оформив мій батько, але фактично Діма жив у мене. Це важка моральна травма для дитини – cмерть матері, і ми, рідня, оточили його своєю любов’ю. Діма подружився з моєю донькою Мариною, вона від нього на десять років молодша. Слухняний хлопчик. Добре вчився в школі. Гарно малював. Мав хорошу пам’ять. Любив тварин, займався спортом. Захоплювався комп’ютерними іграми, фільмами-бойовиками. Не випадково, опинившись у війську, взяв собі псевдо Ріддік. Закінчивши дев’ять класів, вступив до ПТУ № 17, вивчився на бухгалтера. Далі – робота на заводі в Олександрії. Разом з дідусем, моїм батьком, працював. Важкої фізичної праці не боявся. Перед великою війною поїхав у Вінницю, там влаштувався на будівництві. Коли приїздив в Олександрію, я помічала, як подорослішав мій племінник. Одружуватися не поспішав. Казав, після тридцяти ожениться. Мабуть, просто не зустрів дівчини, з якою захотілося б пов’язати долю.

Катерина Єршова каже, що у Вінниці Дмитра й призвали в ЗСУ. Це сталося в червні 2024 року, через півтора місяці після досягнення мобілізаційного віку.

– Зателефонував мені і повідомив, що його мобілізували, що він – у навчальній        частині. Не ухилявся від мобілізації, сприйняв це спокійно, відповідально. І коли зарахували в піхоту, в частину А 4962, сказав, що нікуди звідти не хоче переводитися. «Нормальні пацани йдуть до кінця», – сказав. Восени двадцять четвертого ми побачилися на залізничній станції в Олександрії (на фото). Діма у складі свого підрозділу їхав через наше місто на Донеччину. Попередив нас, ми прийшли на станцію, принесли йому смаколиків. Поїзд стояв недовго. Постояли кілька хвилин. Діма сказав: «Не знаю, чи й повернуся». Я заплакала. На Донеччині він провоював недовго, відправили на Харківщину. У лютому 2025 року зазнав поранення, я, мій батько і чоловік, теж військовий, поїхали до нього в госпіталь. Марину не взяли – небезпечно в Харкові. Вона засмутилася, й тепер згадує про це. Поспілкувалися ми з Дімою в госпіталі. Сподівалися, йому дадуть відпустку, приїде додому. Не дали. З госпіталю його відправили знову на фронт. Коли Діма був не на позиції, ми спілкуватися телефоном. Ні на що не скаржився: «Не переживайте, все нормально». На війні став серйознішим, задумливим. Розповідав, виносить поранених з позицій. Казав, хоче в бойові медики.

Про загибель Дмитра (це сталося 30 квітня 2025 року в Чугуївському районі на Харківщині) Катерині Єршовій відомо не багато. Заступник комбата сказав: була дронова атака. Хотіла поспілкуватися з Дмитровими побратимами, з якими він воював пліч-о-пліч. Але й вони загинули. Речей Дмитрових рідним не віддали. За словами Катерини Єршової, заступник комбата пояснив їй це так: «Він же –сирота». Тітці це було чути прикро.

– Це ж не значить, що його ніхто не любив. Поховали ми Діму поряд з його мамою, прадідусем і прабабусею, яка теж сильно любила його! Ходимо і до могили, і на Алею Пам’яті, де стенди з портретами загиблих захисників. Сумуємо. Нема такого дня, щоб не згадували його.